Усупереч скептичним прогнозам більшості фахівців, вітчизняний парламент із надзвичайною легкістю подолав президентське вето на Закон «Про Кабінет міністрів», ухвалений торік 21 грудня і відхилений Віктором Ющенком 11 січня цього року. Як відомо, для ігнорування зауважень глави держави потрібно не менш як 300 голосів. Однак Рада взяла необхідну висоту зі значним запасом: право закону на існування було підтверджене 366 народними обранцями.
Секрет успіху досить простий — у даному питанні антикризову коаліцію беззастережно підтримала фракція Блоку Юлії Тимошенко (про можливість чого неодноразово писало «ДТ»). Причина, через які БЮТ змовилася з провладною більшістю, очевидна: послуга в обмін на послугу. По-перше, завдяки зусиллям «антикризовиків» благополучно подолав процедуру першого читання проект закону про опозицію, власноручно внесений Юлією Володимирівною. По-друге, «більшовики» підписалися під іншим, ще важливішим для бютівців, документом — законом про імперативний мандат для депутатів регіональних рад. Відтепер пані Тимошенко може не турбувати відтік депутатських кадрів в органах місцевого самоврядування.
Ну а прем’єр Янукович і проурядова більшість нарешті домоглися легалізації нових правил поводження з президентом — закон про Кабмін офіційно наділяє центральний орган виконавчої влади та правлячу коаліцію тими правами, які раніше неодноразово відкидалися президентом і його командою.
«ДТ» неодноразово аналізувало цей документ. Утім, гадаємо, що не буде зайвим нагадати вам суть деяких ключових положень даного нормативного акта. Зауважимо, що юристи Януковича (який, до речі, є формальним автором закону) максимально використали як новели політреформи, так і недомовки, що містяться в тексті оновленої рік тому Конституції.
Але при цьому деякі ноу-хау не виглядають бездоганними і, цілком можливо, потребуватимуть додаткових роз’яснень Конституційного суду. Котрий ось уже півроку зберігає урочисте мовчання.
По-перше, Віктор Федорович і Ко як могли убезпечили себе від історій, подібних «справі про Тарасюка». Міністр відтепер офіційно вважається політичною фігурою, і законодавство про державну службу та працю на нього не поширюється. Це означає, що оспорити своє звільнення в райсуді незадоволений своєю відставкою глава будь-якого відомства вже навряд чи зможе. Крім того, автори документа поставили (чи, точніше, думають, що поставили) крапку в питанні про те, хто і як має право звільняти міністрів закордонних справ і оборони. У статті 19 закону описано єдину процедуру для всіх членів Кабінету — їх позбавляє повноважень Верховна Рада за поданням прем’єра. Ні про яке подання президента мова не йде.
По-друге, президента позбавили можливості штучно створювати умови для дострокового розпуску Верховної Ради. Нагадаємо: Конституція визначає, що парламент можна розігнати, якщо протягом двох місяців із моменту відставки попереднього уряду не сформовано персональний склад нового Кабінету. Нагадаємо також, що пропозиції щодо кандидатури прем’єра коаліція подає президенту, котрий має розглянути їх протягом 15 днів.
Залишалися відкритими кілька питань. Чи може президент ігнорувати пропозиції коаліції, і як бути, якщо він учинить саме так? Якщо президент не подасть запропонованої йому кандидатури прем’єра протягом 15 днів і з цієї причини парламент «не впишеться» у відведені йому 60 днів, чи є це підставою для розпуску ВР? Що вважати персональним складом Кабінету? Якщо глава держави навмисно зволікатиме із внесенням кандидатур на посади міністрів закордонних справ та оборони і їх не буде призначено протягом місяця з моменту відставки старого уряду, чи можна вважати новий Кабінет сформованим? Якщо ні, то чи має право в цьому разі глава держави оголошувати дострокові вибори?
Закон надає свої, досить оригінальні, варіанти відповідей на ці запитання. Відповідно до тексту ухваленого вчора документа, якщо президент протягом 15 днів не робить подання на прем’єра, це робить за нього коаліція. Сенс такої законотворчої пропозиції зрозумілий, але він не комутується з Конституцією, де це право закріплено виключно за главою держави.
Аналогічний прийом використано і в разі з призначенням глав оборонного і зовнішньополітичного відомств. Якщо президент манкірує своїми конституційними обов’язками й відмовляється робити подання на двох міністрів, кандидатів на посаду керівників МЗС і МО пропонує більшість. Ця новела також іде врозріз із Основним Законом, а тому, швидше за все, стане предметом розгляду Конституційного суду.
Члени Кабінету заступатимуть на посаду лише після прийняття присяги, а уряд стане повноважним після того, як це зробить не менш як 2/3 складу КМ. Тут теж спостерігається неузгодженість, хоча й менш масштабна. Чи можна вважати недоукомплектований Кабмін цілком сформованим і (отже) повноважним? Точну відповідь на це запитання може знати лише КС, котрий, слід гадати, найближчим часом без роботи не залишиться.
Третій важливий момент. Янукович і його лойєри вирішили покласти край спорам щодо правової суті поняття «контрасигнація». Усі пам’ятають тривалі й палкі суперечки про те, чи зобов’язані прем’єр і профільні міністри скріплювати своїми підписами деякі укази президента, а чи це їхнє право. Новий закон наділяє членів Кабінету повноваженням не візувати (у разі незгоди) президентські укази і відправляти їх на Банкову, а також досить докладно (хоча й трохи однобічно) розписує процедуру контрасигнації.
Із таким ставленням питання категорично не згодні в «Нашій Україні», представники якої вже назвали схвалення цього закону спробою узурпації влади і виявили намір апелювати до справедливого арбітражу Конституційного суду.
Окрім того, члени «НУ» сумніваються у праві Кабінету міністрів призначати (звільняти) перших заступників, заступників міністрів і глав центральних органів виконавчої влади, скасовувати акти місцевих державних організацій.
Наскільки правомочними є такі новації, однозначно судити важко. Набагато очевиднішим здається досить нахабне переосмислення авторами закону статті 116 Конституції. Відповідно до неї, Кабінет міністрів «забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави». Тоді як закон визначає завданням уряду «здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави». «ДТ» вже звертало увагу своїх читачів, що «забезпечення здійснення» політики і «здійснення» її — різні політико-правові категорії. Кабмін привласнив собі право здійснювати політику, заміряючись на конституційні повноваження президента і парламенту.
Додамо також, що (про всяк випадок) права президента обрізали ще в одному випадку. Законодавчо закріплено, що програма дій уряду (ухвалення якої робить Кабінет недоторканним протягом року) приймається постановою, а не законом. Зроблено це, зважаючи на все, щоб позбавити главу держави можливості застосувати вето.
Прийняття закону про Кабмін у версії Януковича робить і так не надто багатий правовий арсенал президента ще більш убогим. А його становище — ще менш вигідним. Якщо раніше конфліктуючі сторони (Банкова й Кабінет) намагалися трактувати Конституцію кожна на свій лад, то тепер на боці уряду — закон. Виконувати який президент зобов’язаний.
Можна припустити, що після ухвалення такого закону президент відчує ще сильніше бажання розпустити цей парламент. Можна допустити й те, що на це потай сподівається Юлія Тимошенко. Вона, зважившись на союз із антикризовою коаліцією, можливо, замислювала складнішу гру, ніж це могло здатися. Адже абсолютно очевидно, наскільки сильно їй хочеться бути прем’єром ТАКОГО уряду. Після позачергових виборів. От тільки мріям цим навряд чи судилося збутися. Зважитися на позачергову кампанію Ющенко, швидше за все, не зможе хоча б тому, що йому нема з ким іти на вибори. Та й «дони», здобувши ТАКУ владу, навряд чи віддадуть її комусь.