Безсилля. Цілковита безпомічність. Мабуть, саме в цьому принизливому стані перебувала більшість із нас рік тому, коли зник Георгій Гонгадзе. Емоційний порив до негайних дій осаджувала неможливість навіть з допомогою колективних мозкових штурмів зрозуміти: а що, власне кажучи, сталося? Нещастя, які траплялися з журналістами й раніше, за всієї нез’ясованості обставин, давали хоч якийсь матеріал для побудови версій і припущень. А тут добірні аналітичні уми демонстрували стовідсоткову неспроможність. Чи живий Георгій? Якщо живий, то добровільно ховається чи його утримують насильно? Якщо його вже немає серед живих, то хто вбивця? Якщо він убитий, то через що? Став він жертвою спланованої провокації чи властива йому авантюрність натури спонукала його зробити ставку в грі зі смертельним фіналом? Якщо все-таки це чужа гра, а він - лише розмінна фігура, то чия це гра?
І так невеликі надії на те, що відповіді на всі ці запитання зможуть знайти люди, зобов’язані займатися цим за службовим обов’язком і професією, танули день у день. Усе, до чого могли вдатися в тій ситуації ми, друзі й колеги Георгія, - влаштовувати пікети, факельні процесії та інші гучні й видовищні, але малоефективні та вочевидь не адекватні заходи. Найжахливіше, що, несучи плакат із силуетом Георгія або скандуючи «Знайдіть журналіста Гонгадзе», важко було позбутися відчуття театральності й безглуздості того, що відбувається. Яким же ідіотом ти видаєшся, ворушилася десь у глибині свідомості думка, якщо Гія дивиться на тебе по телевізору, тихенько пересиджуючи цей час у якомусь затишному містечку! Але думка про те, що він десь у цей час зазнає нелюдських страждань або, ще гірше, дивиться на тебе з небес, - змушувала серце стиснутися: уже краще здаватися ідіотом!
Справді, краще перестаратися, ніж потім, коли вже буде пізно, докоряти собі за те, що чогось не зробив. І ми старалися, незважаючи на те, а можливо, саме тому, що в головах і в душах був повний безлад і сум’яття. Але старання ні до чого не привели. Позаяк безсилля ми виявили й тоді, коли в хаотичних мітингових промовах та діях стала простежуватися рука, яку було важко розпізнати, але яка ненав’язливо, зате впевнено спрямовувала все це в «цивілізоване» річище чиїхось стратегічних планів. Взаємні підозри в підіграванні цій руці та прагнення (можливо, і неусвідомлене) декого з нас на тлі продажності інших здаватися чистими й непорочними поховали наданий журналістам шанс нарешті стати співтовариством, здатним бодай в екстремальних ситуаціях виявляти корпоративну солідарність і домагатися результатів в обороні спільних інтересів.
Утім, наше безсилля тьмяніє у порівнянні з рівнем безпомічності, який продемонстрували правоохоронні органи і який з кожною новою дією та заявою їхніх доблесних представників викликав у громадськості щирий подив: вони розслідують справу Гонгадзе чи заплутують сліди? Безсилля. Повна безпомічність. Напевно, цим можна пояснити той факт, що після скандалу з Гонгадзе рівень довіри наших громадян до журналістів, згідно з результатами опитування, проведеного днями на прохання «ДТ» Центром економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова, зріс майже на 25 відсотків. Тоді як правоохоронним органам після того, що трапилося, стали менше довіряти 40 відсотків опитаних. Апофеозом бездарності вітчизняних пінкертонів можна вважати заяву рівно через півроку після зникнення журналіста про те, що злочин розкрито і що його здійснено з хуліганських міркувань. Події, які розгорталися впродовж шести місяців доти і переросли в серйозну політичну кризу у країні, аж ніяк не сприяли тому, щоб повірити в чистий кримінал, геть відкинувши будь-яке політичне підгрунтя справи Гонгадзе.
І річ навіть не в тому, що правоохоронним органам мало хто вірить, чому, до речі, досить сприяє непереконливість обгрунтування висунутої ними версії того, що трапилося з Георгієм. Від політики тепер нікуди не подітися бодай тому, що свого часу під особистий контроль справу взяв Президент. За результатами того ж самого опитування, цілковито впевнені в тому, що ми дізнаємося всю правду завдяки особистому президентському контролю над справою, лише 3,5 відсотка опитаних киян. Безсилля. Повна безпомічність. Щоправда, справедливості ради слід зазначити: не набагато більше (5,6 відсот-
ка) тих, хто вважає, що це зашкодить остаточному з’ясуванню істини. Зате солідний результат, який демонструє рівень невір’я наших громадян у можливість встановлення справедливості в цій країні: близько 60 відсотків опитаних вважають, що цей злочин не буде розкрито ніколи. І лише 30 відсотків сподіваються, що це станеться згодом.
Серед цих тридцяти відсотків, напевно, і мама Георгія, на долю якої випали найвитонченіші за своїм цинізмом і безглуздою жорстокістю випробування. Як ця жінка, пройшовши пекло розпізнавання понівечених останків того, що колись, як її запевняють, було її дитиною, може повірити, що її сина випадково вбили обколоті наркомани? Якщо це справді так і справа не політична, то хто цій жінці зможе пояснити: навіщо їй за весь цей час довелося вислухати стільки брехні від високих чиновників? Хто стоїть за всіма цими некрофільськими викрутами з появою трупа, зникненням трупа, підміною трупа? Звісно, її немає серед тих 27,6 відсотка респондентів Центру ім. О.Разумкова, котрі вважають, що Георгій Гонгадзе мертвий і це довели три експертизи таращанського тіла. Напевно, у неї, так само, як і в 33 відсотків опитаних, є підстави підозрювати, що її сина немає серед живих, але тіло, знайдене під Таращею, належить не йому. А якщо це так, то знову починає тхнути політикою.
Затятість, із якою мати та дружина Гонгадзе не бажають забирати для поховання «таращанське тіло», вимагаючи проведення ще однієї експертизи, продиктована зовсім не нестандартною поведінкою приголомшених горем родичів. Адвокат дружини Георгія, Мирослави Гонгадзе, Валентина Міненко стверджує: у наданих для ознайомлення рідним Георгія висновках експертизи, крім констатації факту того, що труп належить зниклому журналісту, нічого більше не говориться. А інформацію, яка міститься в повному обсязі не у висновках, а в результатах експертизи, чомусь від них приховують. «Ми хочемо знати, які питання ставилися перед експертами, які матеріали бралися для дослідження, - заявила в інтерв’ю «ДТ» пані Міненко. - Нам не дали результатів експертизи за фізичними й віковими параметрами. Досі ми не знаємо, чи порівнювалися зразки землі з таращанського лісу з тією, яка залишилася на трупі». Як пояснити матері, що вона має на слово вірити тим, хто неодноразово був викритий у брехні, і ховати труп людини, коли в неї немає впевненості в тому, що це її син? І це залишає їй примарну надію на те, що Георгій живий.
Але якщо матір, попри виявлені нею мужність і тверезий розум, зрозуміти ще можна, то 16,2 відсотка киян - учасників опитування, котрі вважають, що Гонгадзе живий, навіюють невеселі думки. Ви кажете, що політичного підгрунтя у справі Гонгадзе немає? А кому знадобилися ті численні «качки» (на які, судячи з усього, і купилися ці 16 відсотків оптимістів), які з’являлися час від часу в засобах масової інформації, повідомляючи очманілому від крутизни сюжету «простої кримінальної справи» народу про появу Георгія то в одному з київських барів, то у Львові, то в Чехії, то в Грузії?
Щоправда, влада та політологи й експерти, які її обслуговують, кивають у таких випадках на авторів «касетного скандалу», котрі, мовляв, скористалися зникненням Гонгадзе як трампліном для досягнення своїх цілей. Гадаю, тих, хто не вірить у можливість навіть з часом отримати однозначні відповіді на запитання: хто стоїть за «касетним скандалом», чи пов’язаний він з убивством журналіста, чи причетний глава держави й інші високі посадові особи до зникнення журналіста, - у цій країні ще більше, ніж тих, хто поставив хрест на «справі Гонгадзе». Безсилля. Повна безпорадність.
Усі ці моторошні міркування, що тривають уже рік, про обезголовлене тіло, трупні матеріалі та фрагменти кінцівок, абсолютно не в’яжуться з образом Гії - непосиди і життєлюба. І хоча з’ясування обставин його загибелі, на жаль, нерозривно пов’язане з ідентифікацією останків і експертизою тіла, для всіх нас, безперечно, важливе, анітрохи не менше, а можливо, навіть більше значення сьогодні, через рік, має інше. Рік тому ми виявилися не на висоті, але це був не останній шанс раз і назавжди довести: ми щось більше, ніж роз’єднане через розбіжності в інтересах наших хазяїв збіговисько найманих працівників. Журналістське слово, особливо тепер, напередодні виборів, зростає в ціні як ніколи. Пригадується, один із не найменш впливового видання журналіст, який нині працює головним редактором також неостанньої газети, не соромився публічно розповідати про випадок зі свого життя. Вирушивши на інтерв’ю до тодішнього глави уряду Павла Лазаренка, він надовго застряг у Феофанії у прем’єра, чекаючи, коли той, звільнившись від важливих державних справ, зможе прийняти його. А коли прем’єр нарешті запросив журналіста, обуренню втомленого чеканням інтерв’юера не було меж: «Ви що, не знаєте, хто я такий ?!» «Та хто ж вас, б...ей, не знає», - заспокоїв його Павло Іванович. Здається, хоч би що сталося з Гією - сталося недаремно, якщо слово «журналіст» перестане бути синонімом ужитої Павлом Івановичем метафори. Аванс у вигляді 26 відсотків довіри, як уже сказано, у нас є. Залишилося його відпрацювати. Щоб принизливе відчуття безсилля й безпорадності назавжди залишило нас.