Ми не родичі. І навіть не однофамільці. Просто займаючись підготовкою матеріалу про українсько-німецькі консультації на вищому рівні, за день до приїзду Леоніда Кучми до Німеччини з подивом почув про сенсаційне інтерв’ю, яке дав російській службі Deutsche welle генерал-майор СБУ Валерій Кравченко, котрий відповідав в українському посольстві в Берліні за питання безпеки (і, за неперевіреною інформацією, одночасно був резидентом української розвідки в Німеччині). Проте є всі підстави вважати, що ще більшою несподіванкою стало це інтерв’ю для українського Президента, який пізніше назвав його «абсолютним абсурдом».
Слово офіцера
Головна теза виступу генерала: «Глава СБУ Ігор Смєшко й начальник Головного управління розвідки СБУ Олег Синянський усупереч чинному законодавству віддають своїм працівникам за кордоном указівки стежити за представниками української опозиції, а також членами уряду». Докази ж, які він має, Валерій Кравченко готовий надати Генпрокуратурі України та комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При цьому працівник спецслужби старанно уникав згадування будь-яких конкретних прізвищ, а про зміст документів говорив дуже скупими фразами.
Реакція органів виконавчої влади на цю заяву була негайною. Першим відгукнулося керівництво Кравченка: не чекаючи наступного дня, прес-служба СБУ оприлюднила свій коментар на інформаційній стрічці «Інтерфакс—Україна» за вісім хвилин до півночі, через лише три з половиною години після озвучення інтерв’ю! Втім, світло на всіх поверхах будинку на Володимирській горіло всю ніч. Кажуть, не лише світло...
Версія СБУ така: заява Кравченка абсурдна, оскільки «дача керівництвом СБУ будь-яких протиправних вказівок чи завдань, у тому числі політичного забарвлення, заборонена законом України, а тому ніколи не допускалася». Далі СБУ звернулася до постаті самого Кравченка, який у трактуванні її прес-служби виглядає як досить неприємний тип: «Очевидними мотивами поведінки В.Кравченка є особисті меркантильні інтереси з приводу можливого припинення його закордонного відрядження. Посилання В.Кравченка на «вказівки керівництва стежити за депутатами Верховної Ради та членами уряду від міністра й вище» є, вочевидь, свідомою провокацією з боку офіцера».
Прес-служба навіть вказує і причину, нібито через яку керівництво СБУ прийняло рішення відкликати генерал-майора з Берліна: 11 лютого він отримав розпорядження прибути до Києва у службове відрядження, під час якого мало вирішитися питання про його подальше перебування на посаді, у тому числі з урахуванням його віку та стану здоров’я. У зв’язку з відмовою Кравченка виконати відповідний наказ МЗС України, 16 лютого сталася заміна цього працівника новим офіцером.
Водночас працівники Служби, уповноважені поширювати офіційну версію того, що сталося, немов довірливо повідомляли, що у Валерія Кравченка від тривалого перебування за кордоном, мовляв, «поїхав дах». Що останнім часом він дозволяв собі вільності в офіційних телеграмах, відправлених до Києва, і в результаті його пряме начальство хотіло просто особисто поспілкуватися, щоб перевірити його адекватність. Офіцер же, який передчував швидке відкликання і не мав бажання повертатися на батьківщину, вирішив піти на такий екстравагантний крок, щоб привернути увагу до своєї персони й залишитися далі в Німеччині. Що ж до документів, то їх немає і бути не може. Та й узагалі, постать Кравченка вкрай підозріла: майже все своє життя він пропрацював у п’ятому управлінні КДБ СРСР, що займалося захистом радянського конституційного ладу і боротьбою з дисидентами, а, побувши в Німеччині, став, бачите, захисником опозиції та вільнодумства.
У четвер офіційні коментарі надійшли від Генпрокуратури та МЗС. За словами прес-секретаря генерального прокурора Оксани Соколової, Генпрокуратура наразі «не отримала ніяких документів від генерала Валерія Кравченка, але вона готова розглянути у встановленому законом порядку всі документи, які їй передадуть». Крім того, пані Соколова повідомила, що поки що не йдеться про те, щоб Генпрокуратура посилала свого представника до Німеччини. Зовнішньополітичне відомство вирішило ж обмежитися мінімумом слів. «Відповідно до міжнародної практики, що склалася, такі випадки не супроводжуються коментарями МЗС», — заявив глава прес-служби Маркіян Лубківський. І слід зауважити, що Лубківський абсолютно правий, відмовляючись від коментарів. МЗС і СБУ ніколи не були помічені в братерських почуттях. Не сприяє їм і остання сутичка між відомствами з приводу інцидентів у двох посольствах, відповідальність за які не хочуть брати ні та, ні інша сторона...
Ці та інші, розпочаті СБУ заходи, дали привід деяким спостерігачам вважати, що спецслужба (у будь-якому разі її керівники) заздалегідь припускала такий розвиток подій. І спробувала мінімізувати негативні наслідки, зігравши на випередження. Так, за кілька годин до виходу в ефір інтерв’ю Кравченка, з’явився указ Президента України «Про додаткові заходи щодо дальшої демократизації суспільства та посилення цивільного контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України». Цим указом припиняється практика відрядження працівників спецслужб у вищі органи державної влади (апарат парламенту, адміністрацію президента, уряд, Генпрокуратуру, апарат РНБО, центральні органи виконавчої влади) для проведення оперативно-пошукової роботи під час перебування на офіційних посадах у цих організаціях.
Звернемо увагу на те, що прес-служба глави держави, коментуючи указ, повідомила, що документ підписаний для поліпшення демократичного цивільного контролю за роботою правоохоронних і розвідувальних органів, виконання міжнародних зобов’язань України щодо інтеграції в Євросоюз, реалізації держполітики в цих сферах і подальшої демократизації суспільства, а також ліквідації негативної спадщини часів радянського КДБ. Та й Ігор Смєшко прокоментував указ такими словами: «Це ще один крок до європейської моделі місця спеціальних служб у державі». Важко повірити, що поява в один день указу, що переслідував настільки благу мету, та інтерв’ю на Deutsche welle, яке компрометувало спецслужбу та українське керівництво, лише простий збіг. Проте для Президента заява Кравченка стала несподіванкою, у результаті якої Зевс із його громами та блискавицями — просто масовик-витівник.
Вся ця історія викликає чимало запитань. Чи має генерал на руках справжні документи чи це фальшивка? Яку мету він переслідував, коли зважився на такий крок? Якщо Генпрокуратура й парламентарії не зацікавляться його документами, чи готовий він передати їх журналістам? Чи створили дії офіцера загрозу національній безпеці? Чи справді Кравченко настільки меркантильний, як про це каже прес-служба СБУ? І чи страждає він душевним розладом, як про це завзято розносять чутки? Чи діє він один? Чи будуть у нього послідовники?
Безсумнівно, версія подій, викладена СБУ, так само як і інші (на яких ми зупинимося нижче), має право на існування. На сьогоднішній день ми не можемо дати оцінку документам, які має Кравченко. Насамперед тому, що в нас їх немає. І доки українські парламентарії (а не лише працівники Генпрокуратури, де справу можуть повернути в небуття) не отримають для вивчення документи, про які каже генерал Кравченко, виникне ще чимало інших версій...
Тим часом, Микита Жолквер, журналіст російської служби Deutsche welle, який проінтерв’ював Валерія Кравченка, сказав у розмові з «ДТ», що офіцер не справив на нього враження психічно неврівноваженої людини. «Я бачив його, і він здався мені абсолютно нормальним. Переконаний у собі, спокійний, сухорлявий — такий, яким я уявляв собі царських генералів. Він прийшов до мене разом зі своєю дружиною, котра, на відміну від нього, дуже сильно нервувалася. Представився, показав свої документи працівника посольства й ті телеграми, про які йшлося. Взагалі він справив на мене враження людини, яка щиро вірить у закони. Такий собі служака, на службі в Батьківщини», — такі особисті враження Жолквера від Валерія Кравченка.
За словами людей, котрі мали певний досвід спілкування з Кравченком, він належить до психологічно стійкого типу особистості і протягом останніх місяців у його поведінці не помічалися ознаки, які вказували б на проблеми із психічним здоров’ям. Звертали вони увагу й на те, що це професіонал, який чітко виконує поставлені перед ним завдання. Деякі наші співрозмовники сумнівалися й у справедливості версії про меркантильність високопоставленого офіцера СБУ.
Аргументацію вони наводили таку: «Людина приїхала в Берлін у квітні 2003 року. Попереду ще три роки відносно високооплачуваної роботи. Тільки не висувайся й виконуй накази. Тож якщо він хотів і далі працювати в Берліні, то він обрав не найкращий спосіб тиску на своє керівництво, використовуючи для цього мікрофон Deutsche Welle. Адже він не тільки поставив хрест на своїй кар’єрі, а й фактично позбавив себе можливості повернутися в Україну. Принаймні найближчим часом...»
Може викликати сумніви й достовірність документів, про які говорить Кравченко. З іншого боку, знаючи про методи боротьби з опозицією, що їх часто використовує офіційний Київ, не дуже-то й дивуєшся інформації, оприлюдненій співробітником спецслужби. Пам’ятається, посла Павла Кір’якова відкликали зі Скоп’є в Київ після того, як він посприяв організації зустрічі Віктора Ющенка з президентом Македонії Борисом Трайковським. А скільки українських дипломатів втратили свої посольські посади 2000 року за те, що восени 1999 року співробітники посольств проголосували не так, як було потрібно, на президентських виборах?
По кому дзвонить генерал Кравченко?
Увесь четвер ми намагалися знайти генерала Кравченка. Допоміг Микита Жолквер, якому ми залишили номери наших телефонів із проханням до Валерія Максимовича передзвонити. Близько п’ятої години у четвер пролунав дзвінок, і людина, що відрекомендувалася Валерієм Кравченком, погодилася дати інтерв’ю «ДТ». Ми не можемо зі стовідсотковою гарантією стверджувати, що наш телефонний співрозмовник був справді генерал-майором СБУ Валерієм Кравченком. Але ідентичність багатьох тез, котрі прозвучали як у нашому інтерв’ю, так і в інтерв’ю Deutsche Welle, дозволяють припустити, що з нами та з журналістом у Берліні говорила одна й та сама людина. Що цікаво: наступного дня офіцер розвідки ще двічі розмовляв із Юлією Мостовою. І якщо перша розмова не була обмежена в часі, то другий і третій дзвінок із телефона-автомата були ним суворо лімітовані.
Отже, дзвінок перший:
— Чим було викликане ваше рішення піти на Deutsche Welle й розповісти про інструкції, одержані від вашого керівництва?
— Причина проста. Річ у тому, що я, як співробітник розвідки, працюю відповідно до закону про розвідувальні органи України, підписаного Президентом Кучмою в березні 2001 року. На мій погляд, цей закон цинічно і грубо порушується. У ньому й слова не сказано про роботу з опозицією, тим паче за кордоном. А в даному разі я саме й маю у своєму розпорядженні матеріали про те, що йдуть вказівки з Центру таку роботу здійснювати. Ось основна причина всього цього. Як законослухняна людина я сам не хочу порушувати закони України. І тим паче не хотів би, щоб їх порушував Президент і підпорядковані йому люди.
— Якого роду у вас документи? Який їх зміст?
— Це документи для службового користування. І, природно, їх зміст я не хочу й не можу розголошувати. Тож в інтерв’ю для Deutsche Welle я й заявив про те, що готовий ці матеріали передати в Генеральну прокуратуру України (хоча б формально) і в комітет із прав людини Верховної Ради України. Щойно я передам ці документи, вважатиму свою місію певною мірою завершеною.
— А чи немає тут суперечності: у своєму інтерв’ю німецькій радіостанції ви вже оприлюднили зміст наявних у вас документів і водночас відмовляєтеся передати журналістам тексти інструкцій?
— Суперечності я тут не знаходжу: не хочу сам порушити закон, передаючи матеріали з грифом таємності в ЗМІ. Одна річ — заявити про порушення закону, а інша — надати конкретні матеріали з грифом «ДСК» для громадськості. Ви ж розумієте, що «для службового користування» — це для службового користування. Саме тому я й хочу їх передати компетентним органам України, які зможуть працювати з цими матеріалами.
— Ви не побоюєтеся, що коли передасте свої матеріали в Генпрокуратуру, то там їх і буде поховано?
— Я допускаю таку можливість, але хоча б формально повинен це зробити. З іншого боку, ви правильно зазначили, що документи можуть там «потонути». Тому я хочу їх передати і в парламентський комітет із прав людини. І не просто безіменному представникові комітету, а через шанованих у країні людей.
— Наприклад?
— Я із задоволенням передав би їх Борису Іллічу Олійнику. Або ж — професорові Юхновському. Людям, котрих в Україні знають, шанують, довіряють їм.
— Інструкції, про які ми говоримо, надходили до вас і раніше? Чи все це почалося недавно?
— Ці інструкції почали надходити зі зміною керівництва СБУ й Головного управління розвідки, щойно прийшли Смєшко Ігор Петрович і Синянський Олег Григорович. Причому почали надходити не відразу, а десь у листопаді-грудні минулого року.
— Мені як журналістові досить важко повірити, що інструкції, які містять накази організовувати стеження за лідерами опозиції та членами уряду, віддавалися письмово... Швидше, можна припустити, що це були усні накази.
— Та ні, це було саме в письмовому вигляді. Це надходить через певну систему зв’язку, потім робиться роздруківка, і там чорним по білому все написано українською мовою, із усіма атрибутами. Все це передається електронною поштою, природно, не у відкритому вигляді. Але це окрема тема... Ті, хто це відправляв, чудово знають, як усе робилося. Ось саме ці документи я й хочу передати Генпрокуратурі та комітету з прав людини.
— У цих документах вам прямо дається вказівка організувати стеження за лідерами опозиції?
— Так, цілком правильно. З конкретно вказаними лідерами опозиції.
— Якими?
— Deutsche Welle я вже назвав...
— Може, повторите?
— У документах зазначається, що необхідно стежити за членами українських делегацій, які перебувають на території Німеччини, із ким вони зустрічаються та для чого, на які гроші приїжджають сюди, чи критикують Україну, українське керівництво, хто підтримує їх тут, на території Німеччини. А це все суперечить закону.
— Ви говорили про те, що давалася вказівка стежити за «міністрами й вище». Що малося на увазі?
— Так, цілком правильно. Спочатку була вказівка стежити за українськими делегаціями, а потім за «міністрами й вище», які перебувають на території Німеччини. Треба було збирати інформацію про те, з ким вони зустрічалися, для чого. А головне — чи критикують вони Україну та її нинішнє керівництво, чи не підтримують вони опозицію. Ось, скажімо, відстежити бертельсманівський форум — зібрати інформацію, приміром, щодо Тарасюка. Про його участь, виступ...
— Є інформація, що минулого тижня ви були в Києві й у вас відбулася неприємна розмова з керівництвом СБУ?
— Річ у тому, що я не був у Києві. Мене викликали в Київ із 13 по 16 лютого. Нібито це було пов’язано з нарадою щодо візиту Президента в Німеччину. Але світ не без добрих людей — мене попередили, що це не пов’язано з нарадою. Та я й сам чудово це розумів, оскільки за п’ять-шість днів до візиту зазвичай не викликають. Як правило, викликають за місяць-півтора для розв’язання проблем, пов’язаних із питаннями безпеки Президента. Тож я не виїхав у Київ. Але це зовсім не означає, що я збираюся тут залишатися. Як мовиться, у нас ще багато справ на Батьківщині...
— Ви плануєте повернутися в Україну?
— Так, ясна річ. Після того, як я знатиму реакцію і керівництва, і Генеральної прокуратури на все це. Після того, як усі відра багнюки на мене виллють, тоді я повернуся...
— Ви не збираєтеся просити політичного притулку в Німеччині?
— Таке завдання переді мною не стоїть. Головне для мене — довести до громадськості України те, що використовуються брудні технології. Я чудово розумію, це пов’язано з майбутніми виборами. І ось те, у чому мене зараз обвинувачують... Усе навпаки. Тут згадують мій вік, мій нібито ненормальний психічний стан. Але я готовий пройти обстеження разом із тим, хто це заявляє.
— Справді, за чутками, що циркулюють у Києві, ваші дії нібито викликані тим, що у вас проблеми з психічним здоров’ям...
— Авжеж, легше сказати: ну, ненормальна людина, що з неї взяти. Знаєте, раніше завжди звинувачували: жінки, пияцтво, потім психічно неврівноважений. Але я нормальна людина і вважаю, що моя позиція — позиція саме цілком нормальної людини.
— Знову-таки, джерела в СБУ стверджують, що ваша кар’єра була пов’язана переважно з П’ятим управлінням, яке займалося дисидентами...
— Це не зовсім так. Я дуже мало пропрацював там. Починав службу в управлінні по місту Києву та Київській області, але з вісімдесятого року працюю в розвідці. Ось і полічіть: із вісімдесятого до дві тисячі четвертого, тобто двадцять чотири календарних роки.
— Ви працювали тут, в Україні?
— Спочатку я п’ять років служив в Афганістані: туди мене направили від Першого головного управління КДБ СРСР. 1987 року повернувся й потім уже працював в Україні. Чотири роки працював у Бонні — 1996—2000 роки. З квітня минулого року в мене друге відрядження в Німеччину.
— Ви не побоюєтеся, що вас можуть використати «в темну»?
— Хто?
— Приміром, росіяни...
— Знаєте, можна нафантазувати всього дуже багато. Потім, що означає «мене використовували»? Мені вже, слава Богу, п’ятдесят вісім років, щоб мене хтось використовував...
Дзвінок другий:
— Валерію Максимовичу, будьте ласкаві, кілька запитань, які дозволили б мені переконатися, що я розмовляю саме з вами. Назвіть, будь ласка, провінцію, в якій ви починали служити під час вашого першого відрядженні в Афганістан.
— Провінція Гур.
— За моєю інформацією — Кунар.
— Ні. Провінція Гур. Два роки там, а потім три роки в Кабулі — по 1987 рік, від дзвінка до дзвінка.
— Кого ви змінили в Київській області? Ім’я, по батькові людини.
— Я змінив?
— Так.
— У якому сенсі «змінив»?
— На посаді. На чиє місце ви прийшли, коли почали працювати в Київській області?
— Річ у тому, що ця людина служить, і я не можу її зараз назвати.
— Добре, я назву ім’я, а ви скажіть по батькові. Олександр...
— Олександр? Ні, я не дуже вірю, що це Олександр.
— Олександр Борисович?
— Ні, ні.
— І що ж нам із вами тепер робити? Гаразд, доводиться просто вірити.
— Можу сказати, що моя остання посада — перший заступник у Череваня Олександра Вікторовича, у Головному управлінні розвідки. Можливо, це вас переконає?
— Це я знаю. А ви курирували там...
— Я курирував два управління: економічне й інформаційне.
— А зовнішню контррозвідку (ЗКР)?
— Ні. Річ у тому, що по лінії ЗКР мене направляли і першого разу до Німеччини, і вдруге. Я офіцер безпеки, а це управління ЗКР.
— Від чого помер (прізвище одного з заступників Череваня)?
— Від раку. Саме він і курирував ЗКР. Ви трохи вже переконуєтеся?
— Трохи так.
— Слава Богу.
— Скажіть, де ви зараз?
— Я в Німеччині.
— Це ясно. Ви зв’язані якось із посольством, перебуваєте на посольській квартирі чи переховуєтеся?
— Я вже з посольської квартири виїхав. Я переховуюся, певна річ. Трохи.
— Вас намагалися знайти, натиснути, попросити змінити показання тощо?
— Мені обіцяли багато чого: посаду хорошу, якщо я від усього відмовлюся. Потім надходили погрози, лист сюди надійшов, якого я не прочитав, мовляв, мене позбавлять усього, якщо я не припиню. Все це є. Але поки що стеження за собою я не бачу. Я перевіряю — нібито все нормально. Я не збираюся просити політичного притулку. Я хочу подивитися, як влада відреагує на мої заяви. Якщо припиниться потік брехні, що нині йде з СБУ, якщо справді Генпрокуратура візьметься за цю справу, я вважатиму свою місію більш-менш завершеною, і тоді прийму рішення повертатися в Україну.
— Вас не лякає можливість повторення долі Мельниченка?
— Розумієте, у чому річ, на Сході є хороша приказка: «Кожен баран своє яйце носить». У нього своя доля, у мене — своя.
— Але Мельниченко гадав, що повідомляє важливі дані, які правосуддя проігнорувати не зможе, він сподівався на швидке повернення.
— Я не дуже сподіваюся на Генеральну прокуратуру, більше мене цікавить комітет із прав людини.
— Ви говорите про свій намір передати документи депутатам Юхновському й Олійнику. Це шановні люди, але кожен із них у літах... Навіщо їм цей дикий головний біль?
— Ну комусь іншому, нехай буде Микола Томенко, він молодший.
— А ви не думаєте про те, щоб оприлюднити ці документи, зробити їх публічними?
— Де оприлюднити?
— У «ДТ», приміром. Перешліть нам факсом, ми їх надрукуємо.
— Я не передаватиму документи з грифом «ДСП». У мене закінчується час, я передзвоню згодом.
Дзвінок третій:
— Ви говорили, що розпорядження про стеження почали надходити в листопаді-грудні...
— Трішки раніше. Можливо, навіть у жовтні. Це пов’язано з приходом в СБУ нового керівництва.
— Як ви загалом оцінюєте інші директиви, що надходили від нового керівництва СБУ й розвідки? Вони професійні?
— Те, що вони непрофесійні, доводить і моє виведення звідси. Його виконували непрофесійно. Виведення джерела, а тим паче співробітника розвідки, з іншої країни здійснюється трішки інакше. Спочатку мені заявили, що відкликають. Я кажу: «Хлопці, так не робиться». Вони говорять: «Ми тебе на нараду викликаємо». Я говорю: «Ви там розберіться, відкликаєте чи на нараду». А тепер вони говорять, що це пов’язано з віком і станом здоров’я. Зі здоров’ям у мене, слава Богу, все гаразд. Я вважаю, що в СБУ прийшли непрофесіонали.
— Я можу припустити, що ви висловлюєте колективну думку, чи це ваша особиста?
— Не тільки особиста. Я підтримую зв’язок із лісом (так розвідники називають розташоване в Білогородці ГУР СБУ. — «ДТ»), і хлопці кажуть приблизно так: «Тут 37-й рік, хіба що не вбивають».
— А в чому ж 37-й рік виражається?
— Кожен боїться, що в будь-який момент його можуть звільнити з незрозумілих причин, люди не впевнені у своєму майбутньому. Один із заступників ГУРу мені каже: «Валерію, приїжджай, бо нас усіх познімають».
— Тобто ви на зв’язку зі своїми колегами?
— Так, звісно. Це вони мене попередили про те, що мене викликають не в зв’язку з нарадою з приводу візиту Президента до Німеччини, а в зв’язку з тим, що мене хочуть там залишити, а дружину і речі потім викинути з Німеччини.
— У вас є родичі в Україні?
— Звісно, син, невістка, внучка.
— На них виходили?
— Так, і просили впливати на мене, щоб я повернувся. Обіцяли не чіпати мене. Їм не погрожували.
— На які гроші ви живете в Німеччині?
— Я заробив щось, це все ж друге відрядження. Я тут дев’ять місяців працюю.
— Чому ви не зробили свою заяву тоді, коли стали отримувати перші сумнівні розпорядження, чому приурочили викриття до візиту Леоніда Кучми в Німеччину?
— Усі мій крок пов’язують із візитом, але до Києва мене викликали з 13 по 16 лютого. Мене попередили, що це не нарада, а відкликання і мені довелося просто швидко залишити цю квартиру і вживати заходів. Все, у мене закінчується час.
— На вас виходила німецька розвідка BND?
— Ні, ні BND, ні BFV (контррозвідка. — Ред.). І я на них не збираюся виходити.
Хто, навіщо, чому?
Після появи Кравченка в Deutsche Welle, у СБУ не жарт переполохалися, там підраховують збитки від можливих нестатутних дій генерала. Пов’язано це з тим, що Кравченко створив прецедент, який може мати для багатьох високопоставлених офіцерів Служби персональні наслідки. У будь-якій країні, де спецслужба посідає значиме місце в державній ієрархії (у тому числі, і в демократичних державах), після подібного скандалу йде «Чумацький Шлях» із злітаючих великих і малих зірок. Втім, зізнаємося, ми слабо віримо в те, що після заяви Кравченка станеться зорепад. Якщо це і трапиться, те не тому, що було дано протизаконні вказівки, а тому, що про це стало відомо світу.
Заява Кравченка вдарить по реноме Ігоря Смєшка, котрий у західних дипломатів має імідж західника, водночас в українській політичній еліті він сприймається як несамостійна постать, керована Віктором Медведчуком і Володимиром Сацюком. Те, що сталося, не може не тривожити Смєшка. Але, судячи з усього, глава СБУ може не побоюватися юридичних наслідків, якщо підтвердиться, що вказівки, отримані Кравченком, — справжні: швидше за все, його підпису немає на цих документах. На відміну від підпису Олега Синянського, котрий за родом служби (по ідеї) мав їх візувати. До того ж в історії України відомі епізоди, коли високопоставлені керівники силових структур уникали відповідальності в будь-якому випадку, про що, наприклад, свідчить історія ще одного мого однофамільця.
І, нарешті, у СБУ стурбовані тим, як далі поведеться генерал Кравченко, і як складуться його взаємини з BND і BFV. Очевидно, що німецькі «товариші» повинні були зацікавитися людиною, котра між двома своїми відрядженнями до Німеччини була не просто першим заступником начальника ГУР. У цей період Валерій Кравченко курирував блок, пов’язаний з отриманням інформації, обробкою та доведенням її до відома керівництва головного управління. Та й економіка — не остання справа. Словом, сьогодні Кравченко в Німеччині — це потенційна загроза всій системі української розвідки. Самим розвідникам залишається надія лише на професійну пристойність колеги.
Які ж мотиви змусили генерала Кравченка піти на такий ризикований крок? На сьогодні існують чотири версії, котрі певною мірою пояснюють природу нового скандалу.
По-перше, «російський слід». За цією версією, Валерій Кравченко вийшов на російську службу Deutsche Welle перед візитом Леоніда Кучми для того, щоб у черговий раз загострити ставлення Заходу до українського Президента і навпаки. У Москві давно усвідомили — що далі від України Захід, то ближчий і потрібніший їй Схід...
Версія друга — «німецька». Відомо, що у Герхарда Шрьодера не все гаразд у рідній Німеччині: падає рейтинг популярності серед німецьких громадян, та й у самій соціал-демократичній партії канцлер утрачає вагу і вплив. А організувала скандал нібито BND, щоб ще раз продемонструвати німецьким громадянам, із ким зустрічається Шрьодер, і тим самим ще більше «притопити» канцлера. До того ж, начебто, півроку тому наша СБУ попросила з країни одного німецького «товариша», за що не звести порахунки — гріх.
На нашу думку, ці дві версії найменш імовірні. Значно більше права на існування має третя версія. Пов’язана вона з критичним ставленням «старої гвардії» спецслужби до приходу в СБУ нового керівництва. За цією версією, інтерв’ю Кравченка — перша ластівка, слідом за яким може піти ціла серія висловлювань протесту офіцерами спецслужби...
Із приходом Ігоря Смєшка та Олега Синянського близько 40% керівного складу СБУ як у центрі, так і в регіонах опинилися в підвішеному стані: вони виведені за штат і перебувають у такому становищі по чотири-п’ять місяців. Психологічно це діє на людей дуже гнітюче. До того ж у працівників спецслужби викликає протест і кадрова політика Ігоря Смєшка: більшість із його заступників сприймаються офіцерами як одіозні постаті. Знову ж таки, у представників «старої гвардії» викликає невдоволення і те, що з приходом Смєшка та Синянського в ГУР установилися нові порядки та смаки, і розвідку начебто стали дедалі частіше втягувати у внутрішньополітичні ігрища в Україні, замість того, щоб нарешті дати їй реальну можливість займатися своїми прямими професійними обов’язками.
Так, за нашою інформацією, не тільки Кравченка неприємно здивувало призначення в листопаді минулого року на посаду керівника ГУР СБУ людини, котра не мала для цього необхідних знань і досвіду роботи. Більше того, є всі підстави стверджувати, що генерал-майора не могло не покоробити й те, що його новий шеф, котрий отримав генеральське звання по дорозі з печерських пагорбів у білогородський ліс, — постать контрольована, поставлена, на думку багатьох, для виконання певних політичних завдань сумнівної властивості. Таким чином, крок Кравченка — це узгоджений із колегами протест.
І, нарешті, четверта версія, на наш погляд, найбільш правдоподібна: генерал Кравченко самостійно прийняв рішення піти на радіостанцію і виступити із заявою.
Тут хотілося б зупинитися на тому, із чого, власне, ми почали інтерв’ю з Валерієм Кравченком — мотивація його вчинку. За словами генерала, його дії викликані тим, що отримані інструкції суперечать закону, котрий він не має наміру порушувати. Ці слова можуть у багатьох викликати скептичну посмішку: ну як же, працівник спецслужби й тут раптом згадав про білі рукавички. З іншого боку, не можна виключати й того, що в офіцера дійсно викликали внутрішній протест інструкції його керівництва. Адже українська історія має кілька прикладів, подібних цьому. Можна згадати колишнього посла України в Румунії Антона Бутейка: дипломат терпів, терпів і не витримав, коли українське керівництво, усупереч проголошеному курсу на європейську інтеграцію, намірилося зробити Україну членом Єдиного економічного простору.
Повторимося: люди, котрі знають Кравченка, стверджують, що він та людина, для якої закон — фетиш. У СБУ він має імідж безсрібника: деякі його колишні підлеглі, словам яких ми довіряємо, називають його шефом із великої літери, одним із нечисленних могікан української розвідки, до того ж профі, котрий не розгубив людські риси. І в цьому контексті не можна не зазначити, що наявні документи Кравченко має намір передати людям старої генерації, котрі зберігають певне ідеалістичне сприйняття світу — Ігорю Юхновському та Борису Олійнику. Зауважте, не революціонерам, тому ж Григорію Омельченку чи Юрію Кармазіну, а людям старшого покоління. Не виключено, що крім етичних міркувань, у рішенні Валерія Кравченка були присутні і мотиви, про які ми сказали, розглядаючи третю версію: представник старої школи міг спостерігати за комерційним гниттям СБУ, але руйнацію Служби чужинцями стерпіти не зміг. Тим більше що другом Кравченка є Володимир Радченко, а не Ігор Смєшко. Тепер, як-то кажуть, нічого особистого.
Чи буде завдано шкоди національній безпеці України діями Валерія Кравченка? Деякі його колеги-розвідники сприйняли вчинок генерала як зраду. Але, з іншого боку, хто завдав більше шкоди своїй країні: офіцер спецслужби, котрий розповів про протизаконні вказівки керівників СБУ (якщо вони дійсно мали місце), чи ж самі керівники, котрі віддавали протизаконні накази, сподіваючись, що таємне ніколи не стане явним?
Хотілося б нагадати, що поки немає підстав стверджувати, що Кравченко вчинив протиправні дії: службові документи він так і не оприлюднив, заявивши тільки про порушення законності з боку свого керівництва... Безумовно, викриття Кравченка, якщо вони відповідають дійсності, не прикрашають нашу країну. (Дехто, щоправда, може додати, що вони завдають шкоди іміджу України, перешкоджаючи їй на шляху просування в ЄС і НАТО.) І якщо все ж «файли Кравченка» справжні, то це ганьба насамперед для керівництва країни, котре поставило на службу особисто собі навіть розвідку...
Зараз усі чекають подальшого розвитку подій. Але навряд чи інформація, оприлюднена Кравченком, пройде швидкий законний шлях. Поки документи, надані генерал-майором, бродитимуть у надрах комітетів і парламентської слідчої комісії (а її, вочевидь, буде створено) чи по кабінетах Генпрокуратури, керівництво СБУ виконуватиме всі примхи нинішнього керівництва країни, будучи тепер вже особисто зацікавленим у збереженні та закріпленні цієї влади в будь-яких її формах. Адже тепер Президент має на главу СБУ гарний гачок. А це означає, що Ігор Смєшко відмовиться від непосильної праці зберігати імідж західника і демократа... На даний час це, мабуть, єдиний результат нового скандалу. Це поки. Але ясно й інше — далеко не всі в спецслужбах готові без тихого обурення виконувати протизаконні накази. Люди розуміють, що жити і працювати їм доведеться і після президентських виборів, за іншої влади. Вони не хочуть відповідати за помилки і злочини влади нинішньої.
P. S. «ДТ» звернулося до названих паном Кравченком народних депутатів із запитанням, як вони збираються у разі передачі їм документів розпорядитися ними? На жаль, Бориса Олійника ми не знайшли. А ось відповіді двох його колег.
Микола Томенко:
— Згідно з чинним законодавством. Якщо таке дійсно відбудеться, то я передам ці документи в Генеральну прокуратуру, котра вже висловила готовність вивчити їх, а також у СБУ. Зроблю це шляхом депутатського запиту, щоб під моїм зверненням стояв підпис голови Верховної Ради. Водночас, не чекаючи реакції названих відомств, копії документів я передав би у ЗМІ, щоб вони їх оприлюднили. Внесена за моєю ініціативою зміна до закону про інформацію дозволяє поширювати інформацію з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно значимою, і якщо право громадськості знати цю інформацію переважує право власника інформації на її захист.
Ігор Юхновський:
— Я не повною мірою знайомий із цією історією. Але якщо до мене потраплять якісь папери, то для початку я уважно вивчу їх. І тільки після цього прийму рішення про те, як чинити з ними.