У Страсбург варто було з’їздити бодай заради того, щоб відчути особливу естетику політики. Обговорення українського питання на Парламентській асамблеї Ради Європи, стало, по суті, ще однією сутичкою провладних та антипрезидентських сил. Але відбувалося це змагання за іншими (відмінними від вітчизняних) правилами. У присутності глядачів, більш обізнаних із тонкощами політичних ігрищ. І під наглядом арбітрів, занадто вимогливих і занадто кваліфікованих, аби плекати ілюзії щодо випадкової перемоги. Це не було дуеллю характерів та емоцій. Це була боротьба аргументів і технологій. І влада цю боротьбу програла практично начисто.
Коротенько нагадаємо передісторію. 18—20 січня в Україну завітали посланці моніторингового комітету ПАРЄ Ханне Северінсен і Ренате Вольвенд. Привід — політичний конфлікт, пов’язаний із проведенням конституційної реформи. Результат — внесення українського питання до порядку денного зимової сесії асамблеї за процедурою термінових дебатів. Знаменно, що це рішення підтримали понад 2/3 делегатів, котрі брали участь у голосуванні.
Чи міг офіційний Київ уникнути публічного європейського страму? Судити про це з високим рівнем імовірності складно. Однозначно можна стверджувати лише одне: після більш ніж різких заяв українського МЗС розбір наших польотів європейськими парламентаріями видавався неминучим. Припускаю, що цього могли не розуміти політики, які сидять на Банковій. Але про наслідки не могли не знати дипломати, котрі сидять на Михайлівській площі. Передбачити реакцію Северінсен і Вольвенд було нескладно. Їхня позиція неминуче впливала на позицію профільного, моніторингового комітету. А його думка, у свою чергу, була значною мірою визначальною для всієї ПАРЄ. Це означало не тільки те, що українське питання неодмінно буде розглянуте, а й те, що резолюція, ухвалена за підсумками обговорення, буде жорсткою. Аж до порушення питання про можливе позбавлення української делегації права голосу та призупинення членства держави в Раді Європи.
Заява нашого зовнішньополітичного відомства вкупі з форменою істерикою, влаштованою підконтрольними владі ЗМІ, зводили практично нанівець будь-які спроби емісарів Леоніда Кучми пом’якшити позицію більшості членів ПАРЄ. Це неофіційно визнавали самі посланці влади, які прибули на сесію асамблеї в дуже представницькому складі.
Найіменитішим гостем, що прибув у Страсбург, був глава МЗС Костянтин Грищенко, чий приїзд також слід вважати очевидною помилкою влади. Те, що міністр закордонних справ прибуде в парламентську столицю Європи, багатьох здивувало. А представників української опозиції навіть потішило.
На позиції Романа Зварича, Сергія Головатого та Юрія Костенка (котрі виступали за жорстку оцінку ситуації в Україні) необхідно зупинитися окремо. Їхні аргументи полягали ось у чому.
Перше. Сам факт розгляду українського питання в ПАРЄ — подія, безумовно, сумна і не робить честі країні. Друге. Попри це, чудово усвідомлюючи тяжкість можливих наслідків, противники діючого українського режиму свідомо пішли на те, щоб привернути увагу європейської спільноти до подій у цій країні й викликати адекватну реакцію Ради Європи. Третє. Публічне шмагання — процедура вельми неприємна, але в даному конкретному випадку вона є не тільки покаранням, а й засобом, спрямованим на поліпшення політичного кровообігу. Тобто ліками, необхідними для зцілення. Демократію в Україні поки що не побудовано, більше того — є реальний шанс, що її й не буде побудовано, якщо наше будівництво час від часу не відвідуватимуть контролери, котрі стежать за якістю проведених робіт. Тож, свідомо викликаючи вогонь європейської критики на Україну, опозиціонери зовсім не почуваються зрадниками. Навпаки, вони виступають у ролі справжніх патріотів, щиро незадоволених похмурою пострадянською дійсністю, й настільки ж щиро вірять у світле європейське майбутнє. І, нарешті, останнє. Українська опозиція приймає справедливі докори за те, що методи, якими вона скористалася, захищаючи паростки демократії від наслідків псевдореформи, не бездоганні. Але в неї не було вибору: влада нечистоплотна, і боротися з нею в білих рукавичках — політичне самогубство. А ціна питання занадто висока, щоб залишатися байдужим. На кону — майбутнє демократії, майбутнє країни, майбутнє народу, який є єдиним джерелом влади і позбавлений цією владою права обирати свою долю.
Можна ставитися до описаної нами аргументації по-різному. Але те, що вона бездоганна з погляду європейської демократії, що вона проста й логічна для парламентарія-європейця, — безумовно. Зварич і Головатий говорили зрозумілою для оточення мовою, і не лише тому, що робили це англійською, а не російською, на відміну від своїх співвітчизників та опонентів — Раханського, Гладія, Писаренка, Клімпуша. Противники влади оперували термінами й аргументами, які були б, напевне, неприйнятними для сесії ВР, але виявилися цілком адекватними для сесії ПАРЄ. А прибічники влади чомусь не відчували різниці між Києвом і Страсбургом. Хоча всі вони завітали до перлини Ельзасу далеко не вперше. Гнівні заяви Петра Симоненка про олігархів і націоналістів були б доречні й ефективні на мітингу біля станції метро «Арсенальна», але в сесійному залі Асамблеї РЄ (хай не ображається на мене Петро Миколайович) вони звучали безглуздо, викликаючи подив, що плавно переходить у роздратування. Наочний урок перебудови продемонстрував Дмитро Рогозін. За попередньою інформацією, відомого «українофіла» нібито вмовили не виступати на дебатах з українського питання. Та він усе-таки взяв слово й виступив проти резолюції з українського питання. Але як він це зробив! Не було звичного для вождя «Родіни» майданного пафосу. Були іронія, зваженість — він один виглядав набагато переконливіше за всіх наших депутатів-«більшовиків», разом узятих. Він не відпрацював, а виконав свою роль. Хоча вплинути на остаточне рішення й не міг.
Сам факт голосування в ПАРЄ — завершальний акорд. Рішення приймається раніше і є плодом тривалих переговорів усіх з усіма. Як і в будь-якому іншому підвиді мистецтва можливого, тут зважують, оцінюють, змінюють і виторговують. Особисті симпатії, антипатії, колишні образи, майбутні поступки відіграють роль. Але аж ніяк не ключову. Суб’єктивні чинники мають допоміжний характер. Принципами, сповідуваними Радою Європи, і своєю репутацією ПАРЄ поступитися не може.
Абстрагуємося від емоцій, ідеологічних переваг та політичних симпатій. У представників української опозиції була чітко аргументована, скрупульозно побудована позиція. У представників української влади такої позиції не було. Їхня логіка, яка зводилася до того, що в нас не все так зле, наші провини не настільки великі, щоб викликати настільки жорстку критику й настільки суворе покарання, не була переконливою. Її відкидав практично кожен, хто читав заяви МЗС і доповіді Северінсен та Вольвенд. А в ПАРЄ звикли вірити своїм очам і своїм колегам. До того ж там добре знають, що проведення моніторингу — це аж ніяк не втручання у внутрішні справи, а зобов’язання, взяте на себе Україною. Зобов’язання, яке ми маємо виконувати, незалежно від того, подобаються нам обличчя й висловлювання пані Ханне й пані Ренате, чи ні.
Проект резолюції з українського питання не залишав ані найменших сумнівів — у разі схвалення цього рішення імідж нашої країни зазнає відчутного удару. Банкова це розуміла і сподівалася перешкодити. Але, виходячи з характеру й тональності висловлювань провідних вітчизняних небожителів, можна було дійти невеселого висновку: владу лише так-сяк непокоїть репутація держави. Куди більше її лякала та обставина, що опозиція (яка чинить спротив проведенню більш ніж сумнівної реформи) одержить серйозну зовнішню підтримку.
Президент пішов у контрнаступ. І кожен крок влади лише наближав її до поразки. Наведемо стислий перелік найочевидніших дурниць. Одним із головних промахів, повторимося, став приїзд Костянтина Грищенка. Разом із Костянтином Івановичем у Страсбурзі висадився солідний дипломатичний десант. Досить згадати лише два імені — Олександр Чалий і Юрій Сергєєв, аби зрозуміти, які сили було кинуто на амбразуру. Кинуто, щоб стати гарматним м’ясом. Професійна майстерність згаданих добродіїв, їхні зв’язки й можливості сумнівів не викликали. Але в цій ситуації їхній потенціал був безплідним. Поява на сесії глави того самого МЗС, заява котрого так сильно зачепила ПАРЄ, не зменшувала, а підвищувала шанси проходження нищівної для України резолюції. Хоч що і як говорив би Грищенко, сам факт його появи був додатковим подразником.
І ще один нюанс. Українське питання розглядалося останнім. Як правило, у таких випадках у сесійній залі ПАРЄ залишаються тільки найбільш стійкі. Напередодні обговорення практично всі сходилися в думці — резолюція, запропонована моніторинговим комітетом, пройде майже напевне. Проти — очевидна меншість делегатів. Тож завалити рішення можуть лише в одному випадку: якщо до вечора 29 січня ця сама меншість залишиться в більшості — мало який з депутатів досидить до 9 години вечора. Українські супротивники резолюції мали шанс, якого вони самі себе позбавили. Прибуття міністра закордонних справ зокрема і представницький характер нашої делегації в цілому автоматично підвищували статус аналізованого питання. І були додатковим стимулом засидітися в залі допізна. Тим паче що надворі було холодно й вогко.
Наступна помилка — зміна формулювання, внесеного до порядку денного. Тема з самого початку анонсувалася як конституційна криза. Українські депутати («більшовики» й комуністи) абсолютно справедливо обурилися некоректністю визначення — в Україні є чинна Конституція. І запропонували замінити слово «конституційна» на «політична» або «парламентська». У ПАРЄ дещо здивувалися, оскільки термін «конституційна» означав більш вузьку сферу, ніж термін «політична». Хочете «політична»? На здоров’я! Перемога виявилася пірровою. Оскільки учасники дебатів одержали повне моральне та юридичне право говорити не лише про форми й методи проведення конституційної реформи, а й про вибори в Мукачевому, і про рішення КС щодо третього терміну Президента, і про небажання Леоніда Даниловича провести ротацію членів ЦВК. Влада сама загнала себе в пастку: не ініціюй вона руками й вустами «переформатування» теми обговорення — і, цілком можливо, вона змогла б домогтися виключення з остаточного тексту деяких прикрих для себе формулювань. Називати кризу винятково «парламентською» в ПАРЄ відмовилися навідріз — саме через наявність мукачевської проблеми, неясну ситуацію навколо Центрвиборчкому й загрози третього переможного походу Леоніда Даниловича.
За словами Головатого та Зварича, поспішність влади з проведенням конституційної реформи й рішення КС «про третій термін» багато членів ПАРЄ схильні розглядати в сув’язі. І в цій зв’язці бачать загрозу українській демократії. Оскільки:
— немає нічого поганого в переході до парламентської форми обрання Президента, але не вбачають нічого доброго в тому, що це нововведення вирішили зробити напередодні президентських виборів;
— вважають, що висування Леоніда Кучми на третій термін можливе, у зв’язку з чим дуже скептично оцінюють можливість швидких і глибинних демократичних перетворень у нашій державі;
— не виключають того, що український парламент обиратиме українського Президента вже 2004 року. І занепокоєні тим, що більшість у цьому парламенті, на їхню думку, виглядає не цілком самостійною із політичного погляду, тож сумніваються в прозорості й демократичності можливого вибору депутатів. (Олії у вогонь несподівано підлив Петро Симоненко, заявивши в найнезручніший для своїх тимчасових союзників-«більшовиків» момент, що купівля думки парламентарія в Україні є пересічним явищем, і під час затвердження прем’єра за депутатський голос платили до 400 тисяч доларів);
— вважають внутрішньою справою України визначення форми й порядку демократичних виборів. Але своїм обов’язком вважають здійснення контролю над забезпеченням демократії в країні, яка добровільно вступила в європейську сім’ю і взяла на себе в зв’язку з цим цілком чіткі зобов’язання.
Тож у кулуарах не раз поставало питання про введення в Україні інституції постійного представника моніторингового комітету ПАРЄ. За словами Адама Мартинюка, це питання вирішено в принципі, але є одна заковика — відсутність у ПАРЄ необхідних для цього коштів. А за версією Романа Зварича, питання про направлення в Україну постпредставника просто відкладено на якийсь час, оскільки слід визначити процедурні деталі: хто саме поїде, наскільки й коли.
Та повернемося до нашого реєстру. Отже, дурниця номер три — «катування Раханським», учинена нашими депутатами-супротивниками резолюції Ренате Вольвенд за день до голосування. Вивчивши проект резолюції, дорученці Банкової сформулювали три десятки поправок, і ввечері 28 січня спробували переконати пані доповідачку в необхідності їх прийняти. Учасники розмови згодом розповідали, що вже на двадцятій хвилині діалогу було ясно: це — сізіфова праця. Віддамо належне кмітливості Олександра Карпова, котрий раніше від інших збагнув марність цього заняття й залишив колег мало не на самому початку розмови. Інші продовжували наполягати, і (за свідченнями очевидців) понад три години методично обробляли маленьку, але горду жительку маленького, однак гордого Ліхтенштейну, довівши її практично до повного виснаження. І, зважаючи на все, відбивши залишки гіпотетичного бажання йти на поступки.
Особливу родзинку цьому вельми сумнівному, з погляду перспективності, заходу надавав той факт, що головною особою дійства був невтомний Раханський. Можна лише позаздрити спортивній формі, у якій перебуває 64-річний Анатолій Варфоломійович. Але в Страсбурзі його вируюча енергія та невичерпна напористість використовувалися явно не за призначенням. Депутат-«трудовик» був не тільки головним опонентом Вольвенд, він ще й озвучував більшість поправок безпосередньо в залі ПАРЄ. Нікого не хочеться ображати, але навіть з урахуванням солідного євродосвіду Раханського (він засідає в ПАРЄ з 1996-го) гіршої кандидатури для виконання ролі центру нападу в різношерстій команді кучмістів не можна було підібрати. Дивлячись на реакцію членів асамблеї під час чергового його виступу, ловив себе на думці: багатьом євроколегам Раханського уже байдуже, що він говорить. Складалося враження, що вони готові голосувати проти, підсвідомо реагуючи на тональність і вираз обличчя промовця.
Дрібниця? Можливо. Але з таких дрібниць, власне, і повинні були виткати камуфляж, котрим влада намагалася замаскувати наші гріхи. А в матерії зяяли діри.
Кількість поправок, запропонованих частиною української делегації до проекту резолюції, могла викликати здивування. Але, з іншого боку, це могло виглядати як частина тонкої гри. До такої гри наша депутація вдавалася, приміром, 2001-го, коли питання про ситуацію в Україні ставилося настільки ж жорстко. Тоді кількість зауважень до тексту рішення була настільки ж великою. Роман Зварич три роки тому старанно імітував боротьбу за кожну з них, щоб потім у потрібний момент відмовитися від більшості правок задля внесення однієї, котра суттєво пом’якшила зміст документа.
Однак цього разу все виглядало інакше: поправки досить безглуздо формулювалися і настільки ж безглуздо лобіювалися. Собі в актив захисники вітчизняної конституційної реформи можуть записати лише один значимий успіх — вилучення з тексту резолюції 7 дуже жорсткого параграфа, у якому, зокрема, зазначалося: «ПАРЄ вважає, що істинним мотивом недавніх спроб провести політичну реформу, котрі призвели до парламентської кризи, є бажання влади придушити можливість появи політичної альтернативи, яка здійснювала б владу в Україні». Питання про викреслення цього фрагмента з тексту резолюції було вирішено ще напередодні обговорення українського питання. Це стало можливим (наскільки можна судити) багато в чому завдяки дипломатичним зусиллям представників російської делегації, підтриманим членами деяких інших пострадянських депутацій.
Під час сесії більшовикам, підтримуваним комуністами, не вдалося провести жодної принципової поправки. У кращому випадку уточнювалися деякі формулювання, які не впливали на зміст документа. Домогтися вилучення з тексту згадування про можливе виключення України з РЄ не вдалося. 46 голосами «за» (при 13 «проти») асамблея схвалила текст резолюції, відповідно до якого ПАРЄ:
— пообіцяла і надалі пильно стежити за розвитком демократії в Україні;
— звернулася до генсека Ради Європи з проханням негайно призначити спецпредставника РЄ в Україні;
— порадила Президенту України невідкладно подати в парламент свої пропозиції щодо кандидатур нових членів ЦВК;
— оцінила момент, обраний для обговорення конституційної реформи як невчасний;
— висловила співчуття з приводу нехтування думкою Венеціанської комісії, а також із приводу реакції української влади (включаючи Президента і МЗС) на діяльність представників моніторингового комітету, яку розцінили як «втручання у внутрішні справи»;
— відзначила нелегітимний характер голосування українських депутатів за проект №4105;
— висловила стурбованість із приводу недавніх виборів мера Мукачевого й у зв’язку з майбутніми президентськими виборами, не виключивши того, що вони можуть бути «не повною мірою вільними, відкритими і прозорими».
Резюме: «Якщо будуть здійснені подальші спроби просування політичної реформи, котрі передбачають спроби зміни Конституції способом, не передбаченим законодавством і неконституційними засобами, або якщо Україна не зможе гарантувати своїм громадянам вільних і чесних виборів 31 жовтня 2004 року, ПАРЄ може поставити під сумнів мандат української делегації і прийняти рішення про направлення у комітет міністрів запиту щодо призупинення членства України в Раді Європи».
Далеко не всі формулювання, викладені в резолюції, на мою, глибоко суб’єктивну, точку зору виглядають абсолютно бездоганними. Готовий оспорювати правомірність окремих пропозицій, слів і букв, але дух документа, безумовно, поділяю. Оскільки більшість чемно сформульованих обвинувачень, на превеликий наш жаль, є правдою.
Адам Мартинюк незадовго до розгляду питання поскаржився, що представникам розвинених демократій важко зрозуміти, що в нашій країні, за нашого рівня демократії нашій судовій системі довічне обрання суддів ще не гарантує їхньої повної незалежності. Згоден. Але згоден і з тим, що коли не зробити цього, то судді ніколи не стануть незалежними. Не заперечую і того, що рівень розвитку демократії в нашій державі залишає бажати багато кращого. Однак переконаний, що побудувати можна лише тоді, коли будівництво здійснюється як таке. Чи повинні представники ПАРЄ враховувати специфіку конкретної країни? Повинні, і намагаються в міру сил. Але визначальними для них є узвичаєні правила, які ми пообіцяли виконувати.
Після того як у залі відхилили три перші поправки до проекту резолюції з українського питання, Костянтин Грищенко залишив зал. Пішов, щоб знову повернутися з характерною для страсбурзького відрядження маскою іронічної відстороненості на обличчі. Але на час недовгого перебування в спустілих кулуарах він дозволив собі на якусь хвильку скинути її. І в цю мить у нього був вигляд переможеного.
Та все ж, здається, глава МЗС переніс легко прогнозоване фіаско значно легше, аніж той, хто послав його в Страсбург. Його і багатьох інших. Сумно було спостерігати за тим, як Олександр Чалий і його тезко Задорожній нелюдським зусиллям волі намагаються стерти зі своїх облич вираз ніяковості і досади. На відміну від Бориса Олійника, котрий, здається, і не намагався цього робити.
Президент, безумовно, програв. Особливо в тому разі, якщо мають рацію песимісти, котрі вважають, що рішення Конституційного суду у «справі про третій термін» і нагальне проштовхування законопроекту №4105 — лише фрагменти грандіозного єзуїтського плану. Якщо це так, то здійснити даний план Леоніду Даниловичу після появи резолюції ПАРЄ (а слідом за нею і заяви ЄС) буде складніше.
Чи виграла опозиція? Гадаю, що говорити про хоч би чий виграш некоректно. Чи програла країна? Швидше, ні.
Хоча осад від побаченого і почутого все одно залишився. Зрештою неприємно думати про те, що у когось при слові «Україна» може виникати така асоціація — «країна, яку двічі ледь не вигнали з Ради Європи»...