Усе, що ви бачите в мені, - це не моє, це ваше. Моє - це те, що я бачу у вас.
Еріх Марія Ремарк
Я про них писала. Ще раніше Олександр Глядєлов їх знімав.
Кілька разів ми зустрічалися на заходах, присвячених цій темі. Нас навіть знайомили мимохідь. І одного разу я подумала, що незле було б узяти в іменитого фотографа інтерв'ю. Але я людина, котра думає текстами і мало тямить на фотографії. Хіба що на рівні відчуттів, які вона в мені викликає. Інтерв'ю я тоді так і не попросила.
Один з останніх проектів Олександра Глядєлова - фотовиставка "Долаючи темряву" - була показана в Україні торік влітку. Це розповідь про страждання, боротьбу та надії людей, котрі живуть із гепатитом С в Миколаївській області. Нові виставки поки що в перспективі. Отож особливого інформаційного приводу зараз не було. За бажання таким, звісно, цілком можна вважати 63-й день народження фотографа наприкінці липня і 30-річчя його фотографії в серпні. Але насправді мені на очі раптом трапилося вже не нове інтерв'ю Олександра Глядєлова. Я зачепилася за кілька озвучених фотографом думок, і в мене виникло бажання з ним поговорити. Він погодився.
Мені так хотілося поставити Олександру Глядєлову запитання, якого ще не ставив ніхто. Але вибудуваний у моїй голові образ не складався, вислизав, видаючи помилки навіть із приводу зовнішності. Я йшла на зустріч до людини низького зросту, а прийшла до високої. Хоча досі ми кілька разів стояли поруч. Емоційний фотограф, як називають Олександра Глядєлова західні журналісти, виявився людиною зовні відкритою, проте внутрішньо досить закритою й стриманою. Не впевнена, що в мене вийшло поставити йому запитання, яких не ставив ще ніхто. Але як Олександр - об'єктивом, так я словом спробувала зафіксувати картинку, яка була мені цікава. На ній - людина, залюблена у справу свого життя, з величезним життєвим досвідом, глибоким внутрішнім світом, розмаїтим багажем знань та неймовірною кількістю історій, які видає дозовано. Інколи треба просто дивитися й слухати. Побачити і відчути світ таких різних чорно-білих фотографій Олександра Глядєлова.
- Інженер-оптик, який у 33 роки змінив професію і став фотографом... Для цього ж завжди є якийсь поштовх, інколи непомітна сторонньому оку випадкова невипадковість? Що це було, Олександре?
- Це було бажання робити те, що я роблю й зараз. Просто воно пересилило.
- Як ви взяли до рук фотоапарат?
- Мені було чотири, коли я вперше до нього доторкнувся. Як у багатьох у ті часи, вдома були якісь радянські фотоапарати. Зазвичай фотографували батьки. Це було цікаво, доки діти росли, доки не набридало друкувати фотографії вночі на кухні. Маленькою дитиною я бачив цей процес. Не те щоб він мене весь захоплював. Але сам момент появи зображення, червоне світло - це, звісно, було якимось фокусом.
- Чому вибрали ч/б?
- Тому що подобається. Подобається зображення, подобається вовтузитися в лабораторії.
- "Влітку 1992-го Саша Глядєлов поїхав на свою першу війну в Придністров'я. Повернувся з іншими очима і з діркою від кулі в нозі", - згадує один із ваших знайомих.
- Ну, очей не я фіксую…
- А на війну як потрапили?
- Зібрався й поїхав.
- Що тягнуло?
- У Придністров'я? Хотілося розібратися. Бо від моменту розвалу СРСР до того, як там вийшли на стан війни, минуло всього близько півроку.
- Розібратися в чому? Чому так сталося?
- Це, мабуть, занадто загально. Я ж не політолог. Розібратися хотілося на рівні людей - як вони починають убивати одне одного за якимись ознаками? Щойно жили в одній країні, а зараз готові одне одного за це мочити. Не знаю, чи пам'ятайте ви, як розвивалася ситуація між Кишиневом і Тирасполем. Тоді про це писали дуже дозовано й вочевидь із позиції однієї сторони. Люди ще не відвикли, що в Радянському Союзі було кілька газет, які читали всі. Те, що ми були колонією, недоінституцією, випльовується досі. Наприкінці 1991-го - на початку 1992-го всі читали "КП", "Известия", "Літературку". Уявити собі, щоб київські газети посилали кореспондентів за межі України, ще було важко. А зрозуміти щось із московських публікацій, крім того, що там щось коїться й відбуваються зіткнення, було неможливо.
На початку осені 1989 р. для "Молоді України" я робив репортаж про орендарів з української частини Бессарабії, від чийого села до Дубосар можна доїхати за півгодини. Тоді вільно знімати було неможливо - потрібні були "корочки". Оскільки "Молодь України" більше орієнтувалася на село, то відповідна була й тематика.
Так і поїхав. У район, нині прикордонний із Придністров'ям. Спочатку мені не вдалося досягти розуміння і якоїсь відвертості. Так там, мабуть, залишилося й досі (востаннє був 2008-го) - осколок Радянського Союзу, що належить двом чи трьом фаміліям. Усі брешуть. Зрештою, я зірвався й полаявся.
Коли почалася війна, я сів на поїзд і поїхав. Початкові враження від війни я однозначно отримав. Побачив, що відбувається з людьми; відчув те, що розлите в повітрі; зрозумів, що немає засобів по-справжньому відобразити війну. Хоча перебував там недовго, і мені навіть нічого показати людям, крім картинок, як я вже лежу в госпіталі з діркою від кулі в нозі. Плівку передали в Associated Press у Москву. Там використали дві фотографії, а плівка зникла.
- Що потягнуло на наступну війну?
- Це була війна між Азербайджаном і Вірменією за Карабах, про обставини якої, так само, як і про Придністров'я, тут уже мало хто пам'ятає. Погромами й сутичками вона починалася ще в часи Радянського Союзу, а на той момент ішла вже майже як наша війна. Їхній взаємний біль нікого не цікавив. І Спілка журналістів Азербайджану звернулася з листом до України, пообіцявши сприяти в отриманні допуску в зону воєнних дій і не втручатися в те, що зніматимуть та писатимуть. Вони просто хотіли, щоб в Україні це побачили. Оскільки ця історія й тоді була для всіх повчальна, я поїхав.
Застав я й кінець першої чеченської війни. Хотів опинитися там раніше, але акредитацію мені оформляли близько півроку.
- У чому була схожість і відмінність цих воєн для вас?
- У всіх війнах є одне загальне - там убивають людей. І дуже часто - абсолютно ні в чому не винних.
У придністровській війні можна було багато разів перетинати лінію фронту і знімати з обох боків. Я просто не встиг. У Придністров'ї була війна дилетантів. Хоча, оцінюючи з позиції вже нашої війни, я побачив те, що в майбутньому перетворилося на "зелених чоловічків". Там були донські козаки. Ядро - кагебісти у відрядженні або у відпустках за власним бажанням із Ростова й Воронежа. У їх бік недопустимо було навіть повертатися. Але я провів певний час у їхній казармі, до мене звикли, і з розмов я зрозумів, хто вони такі.
У Чечні я застав уже наслідки війни, а не безпосередні бойові дії. Там я побачив, як воює Росія, - знищує все на своєму шляху, не зважаючи на своїх, не щадячи нікого.
Азербайджан на той момент, як я туди поїхав, втратив 20% території. Вона й тепер не належить їм. Це буферна зона. У тій війні Україна могла розглядатися Баку як союзник. Вірменія ж була, є і буде вічним сателітом Росії.
У 1997 р. більше місяця я провів у таборах біженців. Понад мільйон переміщених. Історія щодо цього досить схожа на нашу. Захоплені території. Але там біженці принципово не інкорпорувалися в суспільство. Передусім тому, що держава отримувала на них іноземну допомогу. Жили вони в наметових таборах, у закинутих приміщеннях, навіть у товарних поїздах. Їм постійно казали: у вас є своя земля, на яку ви маєте повернутися.
Перше, що я знімав на нашій війні, - це дитячі будинки сімейного типу, які в червні 2014 р. виїхали на Хортицю. Потім був батальйон "Донбас" і моє поранення в Іловайську, ще до котла.
- Чим відрізнялося ваше сприйняття війни в Україні?
- Тут я стаю на один бік. Розумію, що війна організована й досить давно готувалася. У цьому принципова відмінність. Як із Майданом, так і з війною.
- Ви зараз їздите на фронт?
- Ні. Так сталося, що після поранення в Іловайську я досить довго їздив з виставками у складі проекту DocuDays. Спочатку Україною, а потім були покази в Лондоні, Парижі, Мілані й Гамбурзі. За цей час війна перетворилася на окопну. Не ту, яка була в 2014-2015 роках.
Я оформляв кілька допусків у зону бойових дій, проте скористатися ними в мене не вийшло. Почасти на власній шкурі відчув те, що відчули багато волонтерів, - це забирає багато сил і коштів. Але робити це дуже важливо й потрібно. Зараз починаю готуватися знову. Правда, таких фотографій є вже дуже багато. Деякі фотографи з лінії фронту не вилазять. На жаль, на це не хочуть дивитися навіть українці, "захищаючись" таким чином від війни. Це дуже погано для країни.
- Завдання документаліста - фіксувати події, очевидно, не вмикаючи надміру свої емоції. Як у вас із цим?
- Багато хто це декларує. Але так не буває. Спробуй створити документ, який приверне увагу, примусить співпереживати, якщо не включаєш своїх емоцій. Холодний, нейтральний документ нікому не потрібен.
Про це часто запитують журналісти, про це часто доводиться говорити на семінарах. І я просто наводжу приклади, як на ці питання відповідали і як суперечили своїм же твердженням дуже відомі фотографи.
Наприклад, Юджин Сміт - один із батьків фотосторі, що зробив кілька класичних проектів для журналу "Лайф". З найвідоміших - історія "Сільський лікар". Кожен, хто знімає щось, пов'язане з медициною, досі неминуче повторює його сюжети. Юджин Сміт казав, що не вірить в об'єктивність, а вірить у пристрасну суб'єктивність, яка йде від серця. А Юджин - один із творців канонів документальної фотографії.
Інший приклад, протилежний. Англієць Ларрі Барроуз - один із найкращих фотографів, які знімали в'єтнамську війну. Загинув під час південнов'єтнамського вторгнення в Лаос у лютому 1971 року. Вертоліт, на якому фотограф летів у зону бойових дій разом із кількома іншими журналістами, збили вогнем із землі. Барроуз був відомий тим, як знімає колір. Від його зображень відштовхувалися творці найкращих фільмів про в'єтнамську війну. Барроуз казав, що треба берегти себе, щоб не знищитися; що у фотографа немає права емоційно включатися в події. Однак, гортаючи старий журнал "Лайф", я наштовхнувся на великий матеріал про американський ортопедичний центр. Його супроводжувала фотоісторія Барроуза про дівчинку-підлітка з селища неподалік Сайгона, яка втратила ногу внаслідок обстрілу. Текстівки були написані фотографом. В одній із них читаємо: "Сльози заливають мої очі, я фотографував, але не був упевнений, що з цього щось вийде". Це написав чоловік, який пояснював іншим, що, знімаючи, не можна емоційно втягуватися.
Тому можна говорити одне, але, коли ти працюєш, дуже часто виходить інше. Особливо в документальній фотографії. Якщо вона поверхова, то вже не документальна. А якщо глибока - то це завжди пов'язано з виникненням довірливих, часто дружніх стосунків із тим, кого знімаєш.
- Ви почали займатися соціальною тематикою з 1996 року. Як відбувся перехід?
- Вона завжди мене приваблювала. Деякі мої, ще формально журналістські, репортажі часто стосувалися соціальної тематики. Моя найперша робота - Народичі (після аварії на Чорнобильській АЕС, згідно з постановою Кабміну від 23 липня 1991 року, смт Народичі було віднесено до зони обов'язкового відселення. Хоча офіційне відселення з низки причин не здійснювалося, чимала частина населення залишила населений пункт. - А.К.). Я був там у відрядженні тиждень. А потім у Поліському - колишній районний центр, у якому нині проживають близько 10 осіб. Знімав, як порожніють ці села.
- Соціальна тематика широка. Що саме вас приваблює?
- Люди. Я люблю людей. Не всіх, звичайно. Є буддистський анекдот. В одного селянина захворіла дружина, і він запросив ченця. Той прийшов і став молитися. Селянин запитав, за що він молиться. Чернець відповів: "Я молюся за здоров'я і щастя всіх істот, які відчувають, до переліку яких входить і ваша дружина". - "Як це чудово! - вигукнув селянин. - А можу я попросити вас виключити з цього переліку моїх сусідів?"
Звісно, люди бувають різні.
- Як у сферу ваших інтересів потрапили діти, безпритульні?
- Формально, цією темою я почав займатися влітку 1996 року. Але фактично фотографії сягають початку 1990-х. Це була страшна проблема. Але як тоді, так і тепер масштаб явища уявляють дуже приблизно. Досі, мабуть, ніхто не зможе сказати, скільки дітей тоді було на вулиці. Зараз проблема дітей на вулиці як така зникла. Це вже - частина історії.
Одне слово, мене попросили зробити 10 фотографій із Хрещатика. А я вже знав дітей.
- Дитяча тема стала однією з найширших у вашій творчості.
- Так, це найбільший і за часом, і за обсягом проект із тих, котрі я зробив. Але я так багато всього вже зняв, що, здається, більше нічого. А придумувати спеціально не хочу.
- На війні ви дітей цілеспрямовано не знімали?
- Цілеспрямовано - ні. Але в інших місцях, де я знімав наслідки війни, було багато дітей. У листопаді 2001 року для "Лікарів без кордонів" в Інгушетії за тиждень я зняв практично всі місця, де були біженці з Чечні, - близько 250 тисяч людей, які не могли втекти далі. Наступала їхня третя зима, другої війни,у великих наметових таборах - по 20-30 тисяч людей. Звісно, я знімав усе. Але, фактично, там було багато дітей. Те ж саме і в Азербайджані.
В Україні я був серед військових. Провів три тижні в батальйоні "Донбас".
Торік у "Дукаті" була моя виставка "Причал", пізніше вона відкрилася в Берліні під назвою "Життя, смерть, любов та інші неминучі обставини". Там були і діти, і біженці, і війна, і щасливі люди, що цілуються.
- Я саме хотіла запитати: чи є на ваших фотографіях щастя? Чи вам нецікаво його знімати?
(Замість відповіді Олександр дістає й показує фотографії.)
- Тобто щастя є?
- Щастя є. Його не може не бути, як казав Михаїл Горбачов.
- Але все ж таки на ваших фотографіях воно присутнє не так часто. Ви не втомлюєтеся від концентрації болю й смерті?
- Я б, мабуть, збрехав, якби сказав, що це не лишає сліду. Більше того, цей слід нікуди не зникає. Наприклад, позаторік я все літо знімав у двох київських хоспісах - у 2-й і 10-й лікарнях. Допомагав товаришеві, який боровся за зміни до законодавства про паліативну допомогу, щоб її, у тому числі, надавали і вдома.
Це важка тема. Зразу спливе особисте... Люди погоджуються на зйомку, а через два тижні ти даруєш фотографії їхнім родичам, - цих людей уже немає.
На жаль, тієї виставки в КМДА майже ніхто не побачив. У лікаря бодай є віддушина - в тому плані, що він полегшує існування людині, принаймні старається. Моя ж фотографія, я це чудово розумію, людині, котра безпосередньо страждає, жодного полегшення не принесе. Я користуюся її згодою зробити фотографію, яка, можливо, щось змінить. А може, не змінить нічого, тільки завдасть додаткового болю глядачеві, з його особистим досвідом і небажанням торкатися болючих тем.
- А у вас є місія? Ви б хотіли змінити?
- Місія - таке слово… Навіщо ви, взагалі, його промовили?
- Бо часто чую, як його вимовляють із пафосом.
- У мене є цілком певне ставлення до цього слова. Коли їдеш працювати з "Лікарями без кордонів", це називається "місія". З 1997 року я здійснив багато таких поїздок. В окремих із них я не був фотографом.
Наприклад, 2002 року брав участь у польових дослідженнях перед відкриттям проекту про вуличних дітей Москви. Мене запросили провести анкетування, знаючи, що я працював над цією темою вдома й можу досить швидко встановлювати довірливі стосунки. Але я знайшов дослідження, які за рік до цього провела Міжнародна організація праці, що розглядала дитину, котра живе на вулиці, як таку, що працює. На той момент я дуже швидко познайомився з постійною групою дітей у районі Курського вокзалу й запропонував супроводжувати її стільки, скільки діти мене витримають, а потім описати й видати рекомендації. Я присвятив цьому два літніх місяці. Майже відразу ми зіштовхнулися з педофілом і паралельно ще й із ним боролися. У мене був із собою фотоапарат. Періодично я щось знімав. Це був перший випадок.
Потім я брав участь в Україні у проекті "Лікарів без кордонів" щодо лікування туберкульозу. Йшлося про тих, хто проходив лікування в пенітенціарній системі. Лікування не можна переривати, але часто люди виходили на волю, коли воно ще не закінчене. Я відповідав за соціальну частину - як людину готують до звільнення, і з чим вона зіштовхується на волі. Ми вибирали місця, де 80% (фактично, виявилося 90%) відбувають ув'язнення в тій самій області, в якій живуть, щоб не ловити потім пацієнтів по всій Україні. Система настійно рекомендувала нам Херсонську область. Але таким місцем виявився Донецьк. Я навіть встиг познімати там у вересні 2013 року. Тепер проект закритий. "Лікарі без кордонів" не мають доступу в ОРДЛО.
Ще одна, не фотографічна, робота з "Лікарями без кордонів" сталася 2010 року, коли були етнічні сутички між узбеками та киргизами в Киргизстані. Ось це була місія. Контракт мені відкривали як представнику з комунікацій від швейцарського операційного центру в Женеві, а закривали - як заступникові голови місії. У мене був список обов'язків, напевно пунктів із десяти. Відповідальність… Відлетів я з Киргизстану через три місяці. Жодна фотографічна робота мене так емоційно не виснажувала, як ці три місяці. Коли я прилетів до Женеви, мені треба було робити брифінги. Але несподівано я зрозумів, що розповідати не можу - можу тільки відповідати на запитання. Мені сказали, що це типова історія, й запропонували попрацювати з психологами. Але я дуже хотів додому й вирішив, що впораюся сам. Намагався впоратися кілька місяців…
- Як впливає на фотографа його внутрішній стан?
- Цього завжди боїшся. Після Киргизстану я був у Женеві. Одного разу ввечері сидів на кухні в мого хорошого товариша, німця, ми пили вино, я вже міг розмовляти. І він запитав: "А ти зможеш після всього цього фотографувати так, як робив це раніше?" У мене не було відповіді. Тільки практика може підказати.
Через 16 років на відкритті виставки в Парижі арт-директор "Ле Монд Діпломатік" Соланж Брант, яка робила велику публікацію з моїми фотографіями в 2000-му, сказала: "Твої фотографії - як і раніше, твої".
Люди, котрі знають мене і мої фотографії, чітко вирізняють їх з-поміж усіх інших. Є авторський стиль. Сама собою світлина дуже динамічна, вона змінюється. І я просто присутній в ній у тій своїй якості, яка властива мені. Періодично інтерес до документа згасає, потім виникає знову. Проте я за цими хвилями не відхиляюся, а просто роблю те, що роблю. Якщо втручаюся в подію, втрачаю інтерес. Мені набагато важливіше й цікавіше бути дослідником. Інколи - очевидцем, якщо відбувається те, що необхідно зафіксувати, аби про це знали.
- "М'яка людина і жорсткий фотограф", - так написав про Олександра Глядєлова в Мережі хтось із ваших знайомих. Наскільки це відповідає реальності?
- Ну, я не в усіх питаннях м'який. У стосунках - так. Але ніхто не примусить мене робити те, що я принципово робити не згоден. Те, чого не хочу й не поважаю, не стану знімати за жодні гроші.
- Чого ви не станете знімати ніколи?
- Я ніколи не вбудуюся в передвиборну кампанію жодного політика. Навіть якщо його поважаю.
У нас стільки всього цікавого й незатребуваного. Але про це згадують чомусь лише перед виборами.
- Перед цими виборами про вас згадували?
- Ні. Всі пам'ятають скандал із комуністами, які використали у своєму ролику до парламентських виборів мої фотографії з виставки. Тоді захистити свої права мені не вдалося. Але принаймні я гучно озвучив проблему.
- Зараз ситуація з інтелектуальним крадійством змінилася?
- Ні. Є навіть якийсь ресурс, пов'язаний із документальною фотографією, котрий просто зібрав мої картинки звідусіль, звідки було можна, й написав під ними "радянський російський фотограф". Це розлетілося Інтернетом. Питання навіть не в тому, що вони розмістили світлини без дозволу. Я просив забрати хоча б "радянський російський". Але відповіді досі так і не отримав.
- Документалістика - це й про те, що ти повертаєшся туди, де був уже багато разів. Ви повертаєтеся?
- Ну якщо почати 1996 року і формально не закінчити… Це не означає, що через 30 років я неодмінно мушу знайти вуличного хлопчиська. Але, наприклад, із 1997 року я документую те, що в нас у країні відбувається з людьми з ВІЛ. Серед нині живих є мої добрі друзі та приятелі. Декого при нагоді продовжую знімати.
- У вас багато друзів?
- Наближається дуже важкий момент: 30 липня - мій день народження. Для друзів це такий літній новий рік. Досить знати, що я вдома, - і мені вже нікуди не подітися, треба його влаштовувати. Збираються до 100 людей тих, хто перебуває в Києві.
- Нинішнього року у вас ще й 30-річний ювілей фотографії.
- Так. У серпні.
- Що відчуваєте, займаючись фотографією 30 років?
- Те саме, що й тоді, - радість від розуміння того, як мені пощастило, що я роблю те, що хочу. Абсолютна більшість людей займається роботою, яку мусить робити. Вона не є їхнім щасливим вибором і мрією, тим, чого вони хотіли б від життя. А я роблю те єдине, що хочу робити. І 30 років тому я відчув саме це, коли великий похід на Памір, задуманий з групою друзів, не відбувся, бо всі захворіли. Табір згорнувся, а я залишився. Жив там майже два тижні, тиняючись між стійбищами, фотографуючи пейзажі й тамтешній побут людей. Тоді я відчув те саме, що продовжую відчувати й тепер у зв'язку з фотографією. Це, певна річ, не стосується здобутого за 30 років досвіду і всього того, що я говорив.
- У гори, як і раніше, тягне?
- У гори я більше не ходжу. Тягне, чого приховувати. Але фотографія так захопила всі бажання й прагнення, і те, що я не ходжу в гори, особливих страждань не викликає. Я люблю дивитися на них, бачити їх, часто буваю в Карпатах, хоча раніше мені здавалося, що це взагалі не гори. Тепер я їх люблю, фотографую. У мене там живуть друзі, які зараз рятують Свидовецький хребет. Там хочуть побудувати курорт, як у Буковелі, а то й більший. На 28 тисяч туристів. У місці, розташованому на витоку трьох річок, які течуть у Європу. Під Свидівцем є село Лопухів. Це ті, хто століттями рубає ліс. У нульові я років три їздив туди знімати.
- Я знаю журналістів старої школи, яким здається, що їхній час минає. У вас такого відчуття нема?
- Час минає у всіх. Чим ти старший, тим він стрімкіше летить, тим менше його залишається. А професія… В нас досі у країні проблема з визначеннями. Починаючи зі слова "художник". Коли я виставляюся на Заході, мене вважають художником, котрий працюють в галузі документальної фотографії. Особисто мені досить слова "фотограф". Фотографія розвивається, змінюється, але базові, властиві їй речі, як і родимі плями, нікуди не подінуться. Вони не пов'язані з технікою. І це найголовніше.
Мені цікавий світ, люди і пошуки якоїсь реальності. Мене досі все це хвилює. І фотографія для мене - єдиний спосіб про це розповісти.
Довідка DT.UA
Відомий український фотодокументаліст Олександр Глядєлов народився в Легніці (Польща). З 1974 р. живе в Києві. Вивчав оптику й приладобудування в КПІ. З середини 1980-х самостійно навчався фотографії. З 1989 р. почав працювати як незалежний фотограф. Із 1997-го співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією "Лікарі без кордонів". Його фотографії використовують багато міжнародних організацій. Вони зберігаються у приватних колекціях у США та Європі. З 1996 р. фотограф багато працює над соціальними темами, зокрема до сфери його інтересів входили діти, що зазнали соціального насильства, епідемія ВІЛ/СНІД серед споживачів ін'єкційних наркотиків, хворі на туберкульоз, гепатит С, пострадянські в'язниці. Має великий досвід військового фотографа: під час конфліктів у Молдові (Придністров'я), Нагірному Карабасі, Чечні та на Сході України. Знімав наслідки етнічних зіткнень у Киргизстані, забутий конфлікт у Сомалі та біженців в Інгушетії. Двічі був поранений.
Лауреат премії Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Швейцарії та багатьох інших.