UA / RU
Підтримати ZN.ua

"За відремонтований понадпланово літак нашу бригаду преміювали відрізами кумачу, на якому зазвичай писали гасла…"

Найстаршому літакобудівникові України, ветерану державного авіазаводу "Антонов" Дмитру Коноваленку нинішньої весни виповнилося 105 років.

Автор: Володимир Шуневич

Дмитро Васильович і його донька Алла Василівна, в недавньому минулому інженер-конструктор цього ж підприємства, живуть у столичному Авіамістечку (Святошин), неподалік будинку генерального конструктора О.Антонова.

"Олег Костянтинович був дуже скромною людиною, - згадує ветеран. - Часто з дітьми заходив у наш магазин по морозиво. Ставав у кінець черги. Навіть якщо продавщиця підходила й запитувала, що він хоче купити, казав: "Потім, потім, не хвилюйтеся. Почекаємо!" Справжній був інтелігент!"

Коноваленко теж великий скромняга. Багато років трудився на високих керівних посадах, у нього очах зростали багатоповерхівки заводського селища. Але сам із сім'єю так і залишився жити у двокімнатній хрущовці. А був же далеко не останньою людиною на заводі. І скільки розлетілося по багатьох країнах світу літаків, у будівництві яких Дмитро Васильович брав участь, працюючи на різних інженерно-технічних посадах! При ньому завод випускав до 40 Ан-2. Потім, теж великими серіями, - пасажирські Ан-24 і вантажні Ан-26, транспортні й пожежні Ан-32, неперевершені досі Ан-124 "Руслан" і унікальний Ан-225 "Мрія"… Тепер його справу продовжують учні.

"Я був наймолодшим мером Львова"

-На завод я прийшов у 1930 р. авіаскладальником, після семирічки та школи фабрично-заводського навчання, - розповідає Дмитро Васильович. - Авіазавод № 43 тоді ремонтував бойові літаки. Цікавою була весна 1931-го. До свята Першотравня наша молодіжна бригада відремонтувала понадплановий літак-розвідник Р-5 конструкції Полікарпова. Ці біплани використовували також як легкі бомбардувальники. Військовий льотчик, що прибув по літак, був задоволений, - машина вилискувала свіжим лаком, виглядала як новенька. Через три роки, коли країна вшановувала учасників порятунку челюскінців - екіпажу та пасажирів пароплава, що потрапив у крижаний полон у Північному Льодовитому океані, обличчя одного з льотчиків на фотографії в газеті здалося мені знайомим. Це був Микола Каманін. За дев'ять рейсів на двомісному Р-5 він вивіз із крижини 39 чоловік. Щоб брати більше пасажирів, льотчик прив'язав до крил два парашутних ящики і в них садив людей.

Та то було пізніше. А поки що керівництво заводу преміювало нас відрізами кумачу, на якому зазвичай писали гасла й транспаранти. У ті часи країна переживала труднощі з мануфактурою та одягом. Ми пошили собі костюми і в них дефілювали у складі заводської колони на першотравневій демонстрації на Хрещатику.

Відразу після параду брали участь у рятувальній операції, - у Дніпрі внаслідок весняної повені вода піднялася на вісім з половиною метрів, затопила весь Поділ.

Після армії, де я дослужився до помічника командира вогневого взводу зенітного полку, повернувся на завод, мене обрали секретарем комітету комсомолу. У 1939 р., після того, як радянські війська ввійшли на Західну Україну, Центральний комітет комсомолу України направив мене у Львів секретарем Червоноармійського райкому комсомолу. Невдовзі призначили головою Львівської міськради. Я був наймолодшим мером великого міста! У двадцять шість років.

Дмитро Васильович Коноваленко: "Я дуже радий, що дожив до днів, коли рідний завод" Антонов", якому скоро виповниться 100 років, зараз відроджується. З ним розправить крила і Україна".

"За перебування в полоні я потрапив у штрафбат"

- На другий день війни, 23 червня 1941 р., мене призвали в армію, - продовжує розповідь Дмитро Коноваленко. - Присвоїли звання молодшого політрука. Воно прирівнювалося до звання лейтенанта. Я з боями відступав до Києва. Брав участь в обороні міста. Після запеклих боїв 18 вересня ми мусили місто здати. Більше десяти днів намагалися вирватися з оточення. У місті Березані мене поранило. Отямився в полоні й потрапив у Дарницький концтабір. Добре, що в дні прориву спалив свій партійний квиток. Якби гітлерівці знайшли, то розстріляли б.

У кишені був медичний пакет. Я написав на ньому адресу дружини, яка жила в Києві у своїх батьків на хуторі Дегтярі, і перекинув це послання через паркан. Дякувати, якісь добрі люди підібрали й переправили моїм рідним. Полонених, здатних ходити, німці відбирали для різних робіт. Нас ганяли на збирання цегли на місці зруйнованих будинків. Годували якоюсь баландою з картопляних лушпайок.

Десь наприкінці листопада 1941-го, вдивляючись у натовп жінок за територією табору, що розшукували рідних, здаля узнав знайоме пальто. Полонених, у яких була київська прописка, гітлерівці відпускали.

Ірина привела мене на хутір Дегтярі. Але багато сусідів знали, що я - офіцер-політпрацівник, який захищав Київ. Ми боялися, що хтось донесе гітлерівцям. І вночі вирушили на мою батьківщину, в село Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району Київської області. Дорогою зустріли мого батька. Людський поголос ширився швидко. Дізнавшись, що я в полоні, батько теж вирушив шукати мене.

В селі довелося зареєструватися в поліції. Ми з Ірою працювали в колгоспі, який окупанти перейменували на госпхоз.

Та поліцаї все-таки рознюхали, що я - армійський політпрацівник. У вересні 1942 р. довелося знову потай виїхати до Києва. Влаштувався на роботу кочегаром центрального опалення на завод "Більшовик". Але згодом і тут мною почала цікавитися поліція. З квітня
1943 р. я був змушений залишити роботу й ховатися у знайомих заводчан на Караваєвих Дачах. А у вересні, почувши, що Червона армія вийшла до Дніпра, знову пішов у рідне село й там дочекався приходу наших.

Замість того, щоб відправити у війська, політвідділ 40-ї армії призначив мене головою сільради нашої Сомкової Долини. Я ж продовжував проситися в армію. Мене послали не на форсування Дніпра, а в табір НКВС у Рязані, на спецперевірку. Виясняли, чим займався в окупації, чи не співпрацював із гітлерівцями.

На Київському авіазаводі в усі часи активно впроваджувалися і впроваджуються новітні розробки і технології, створені українськими вченими. У 70-і роки на підприємстві бував президент Академії наук України Борис Патон (праворуч). Він любив відвідувати музей підприємства, створений Дмитром Коноваленко за сприяння генерального директора авіазаводу Василя Степанченко (другий зліва).

Після спецперевірки у січні 1944-го я опинився в штурмовому офіцерському батальйоні. Так завуальовано називався штрафний батальйон. Тільки в ньому рядовими воювали офіцери, розжалувані за різні провини. Багато хто, як і я, побував у полоні. Один п'яним застрелив солдата. Другий набив морду особісту. Третій спокусив генералову доньку.

Під час штурму Кривого Рогу мене тяжко поранило, я звалився в окоп. І якби не санітарний собака, який знайшов і витягнув на світ божий, мене в тому окопі й поховали б. Коли виписувався з госпіталю, лікар-хірург подарував мені маленьку вівчарку, щеня.

Восени 1944-го мене комісували, дали інвалідність другої групи. І я повернувся до Києва. Цей собачка виріс у велику гарну псину. Розумний був! Але в післявоєнні роки в місті жилося дуже впроголодь. Продукти - жалюгідні крихти - видавали на картки. А яка собаці картка? Нам дитину треба було годувати.

Довелося собаку віддати товаришеві, що жив у приватному будинку. Він тримав порося, кроликів, вирощував картоплю, буряки… Коли я приходив до товариша в гості, пес радісно кидався мені назустріч. Спочатку, коли я тільки привів його до чужих людей, він дуже тужив. Вив, від їжі відмовлявся, в очах стояли сльози.

"Приймаючи відвідувачів із їхніми проблемами, за день викурював по дві пачки сигарет"

-Повернувшись до Києва з армії, я вирішив поновитися в партії, влаштуватися на роботу. Розповів у Жовтневому райкомі свою військову одіссею. А мені замість співчуття запитання: "Як могли ви, комуніст, залишитися живим на окупованій території? Чому не застрелилися?" Відновлювався довго й болісно…

Хотів вступити у Військово-повітряну інженерну академію імені М.Жуковського в Москві. Кадровик подивився на позначку, що був у полоні, й сказав: вибачте…

Та що там академія! На рідний не взяли навіть простим робітником за довоєнною спеціальністю. Оборонне секретне підприємство!

Я був змушений влаштовуватися на інше підприємство. Через кілька років випадково зустрів знайомих з авіазаводу. Вони пішли в партком, поручилися за мене. Роками щастя для мене були часи, коли ми з дружиною разом ходили на роботу на рідний завод.

З Ірою ми познайомилися ще до війни. Разом їздили в аероклуб, стрибали з парашутом із літака По-2. Потім раділи нашій Аллочці. Іра працювала в цеху, де шили чохли для сидінь літаків. На заводі працювали й наші донька, зять, внучата Тетяна й Оксана, мій племінник. Загальний трудовий стаж родини перевищив 200 років.

Мій секрет довголіття? Сам не знаю. Зі здоровим способом життя у мене не склалося. В молодості недоїдав. Потім, коли працював, вистачало нервування. А війна? У Дарницькому таборі на деревах жодного листочка не залишилося, жодної травинки, - ми, військовополонені, все з'їли. І постійний страх смерті, що ходила поруч… Ще на фронті я навчився курити. Коли працював головою завкому профспілки й начальником відділу кадрів, викурював за день по дві пачки сигарет. 18 тисяч робітників та інженерів. На прийом щодня приходило по 100-200 людей. Кому - квартира, кому - гуртожиток, кого теща з дружиною замучили…

Щодо спиртного - теж не святий. Але намагався не зловживати.

А головним стимулом продовження життя я, як не дивно, вважаю роботу й зв'язок із суспільством, можливість використати свої знання, вміння. Мене колись вразив своєю захопленістю наш перший космонавт Юрій Гагарін, з яким ми познайомилися в Москві. Здавалося б, людина злетіла на таку вершину слави, вище якої вже не може бути. Я запитав його, про що він тепер мріє. Він відповів - політати на винищувачі. Льотчик, мовляв, повинен робити свою справу.

Моєю улюбленою справою виявилася організаторська робота. У зрілому віці кожен із нас, мабуть, починає підбивати якісь попередні підсумки свого життя. Ось і я колись подумав про завод: життя було насичене, історія багата. А чи знає про неї молодь, ті, хто прийде після нас? Так ми з генеральним директором Василем Олексійовичем Степанченком створили музей Київського авіаційного виробничого об'єднання, як називався колись наш серійний завод. І я був першим директором музею.

До нас пішли на екскурсію школярі, студенти. І новачків, які влаштовуються на підприємство на роботу, крім усіх необхідних новачкам інструктажів, теж пропускали через музей. Щоб знали історію й традиції підприємства. Так у людей швидше виробляється відчуття гордості за рідний завод. І за країну. Нам же є чим пишатися.