8 липня виповнюється 80 років від дня народження Леся Танюка (1938-2016), видатного українського театрального режисера, політика, громадського діяча, педагога, народного артиста України, голови Всеукраїнського товариства "Меморіал" імені Василя Стуса.
На вік Леся Степановича випало чимало випробувань, історичних катаклізмів, але його життя сповнене і гучних перемог, і видатних державотворчих звершень. Нині готується до друку книга спогадів про Леся Танюка (очікуємо її восени, якраз в унісон із вечором пам'яті, який відбудеться в жовтні в Центрі Леся Курбаса).
DT.UA пропонує читачам лише вибрані сторінки з майбутньої книги. Це сторінки щему, захвату, любові, ностальгії.
Він знав таємницю культури
Неллі КОРНІЄНКО,
докторка мистецтвознавства, директорка Центру Леся Курбаса
Туга втрати завжди незнищенна. Її віроломства, як і віроломства пам'яті, здатні здолати хіба що Спогади, які будять особливу емоційну чуйність. Я знаю, як важко писати про Леся - ренесансну за духом людину, завжди творчо дієву, яка прагне і в політику внести єретичну практику політики моральної і навіть художньої...
Поки що все це - наш актуальний дефіцит.
Лесь Танюк не сидів у ГУЛАГу, хоча, за даними українського КДБ, з якими ознайомив нас його голова Галушко перед від'їздом до Москви, був ордер на його арешт. Гулагом стала вимушена еміграція і фактично повна заборона на творчість - жодна назва драматичних творів, запропонована Танюком після запаморочливого успіху його перших вистав у Москві і висунення молодого режисера на Державну премію СРСР, не була прийнята. Після підписання листа проти політичних репресій у країні і за її демократизацію, який потрапив в ООН, - доля була вирішена...
Однак йому вдалося зробити так багато, що Мирослав Маринович мав усі підстави підсумувати: потрібна робота багатьох дослідних інститутів, щоб освоїти творчий доробок Леся Танюка...
Танюк мріяв про незалежну Україну на засадах Культури - він знав таємницю культури і знав, як піднімати економіку. Це ж відкриття було відоме де Голлю, який свого часу вивів Францію в ряд найпередовіших країн Європи.
Цю стратегію ще належить опанувати молодій українській демократії - адже їй жити в ХХІ і ХХІІ століттях. Століттях інших реальностей.
Пам'ять людей культури завжди чуйна до станів людської драми, понять добра і зла, естетичних еквівалентів долі. Тому в цих спогадах, гадаю, читач почує не тільки повагу, ніжність, любов до Леся Танюка, а й інтонації тієї трагічної неузгодженості його з часом, нерозуміння навіть у, здавалося б, рідному колі, в театрі, серед людей культури.
"Совок" у головах, моральна неспроможність, брак громадянської свідомості - цей небезпечний "наркотичний" вимір виявився вбивчим для театру і для його тодішнього лідера. Навряд чи треба говорити про те, що це не додало йому життя... А театр надовго позбавило права на самоповагу і здатність до ПРЯМОСТОЯННЯ. Закони моралі нещадні.
У будь-якого життя є таємниця. Таїна - це проект тих реальностей, які недовтілив митець. Має прийти той, хто продовжить...
Режисер моєї юності
Юрій РИБЧИНСЬКИЙ,
поет, драматург
Не кожному хлопчикові, не кожному юному поету Бог посилає людину, яка стає на довгі роки провідником, абсолютним авторитетом, взірцем.
Слава Богу, мені поталанило ще в шкільні роки зустріти таку особистість.
Сталося це так. До нашої школи завітала студентка театрального інституту імені Карпенка-Карого Іра Самійленко, щоб допомогти нашій учительці з літератури поставити в драмгуртку "Бориса Годунова".
Мені дісталася роль Гришки Отреп'єва, тобто Лжедмитрія.
Під час однієї з репетицій я показав їй свої вірші, які писав уже рік-півтора.
Не розкриваючи зошита з моїми каракулями, Іра сказала, що по-справжньому оцінити мої опуси може не вона, а юнак, який вчиться з нею в інституті на режисерському факультеті.
А через деякий час вона познайомила мене з юнаком, який був на сім років старший за мене. Це був Леонід Танюк, але всі, звертаючись до нього, називали його Лесем.
Це друге ім'я, яке із часом стало його головним іменем, він узяв собі, тому що був закоханий у творчість Леся Курбаса.
Лесь Танюк з першої зустрічі став для мене кумиром і духовним горизонтом.
Він відкрив мені безкрайній світ української і світової поезії, яку знав як ніхто, бо сам був талановитим поетом, знав іноземні мови і перекладав з французької. Завдяки Лесю Танюку в моє життя ввійшли молодий Тичина, Плужник, Олесь, Семенко, Микола Куліш, Курбас, Превер, Аполлінер, Хікмет…
Через деякий час Лесь Танюк став президентом Клубу творчої молоді, а я - наймолодшим неофітом цього клубу, де під час хрущовської "відлиги" можна було познайомитись з Іваном Дзюбою, Іваном Миколайчуком, Миколою Вінграновським, Іваном Світличним, Аллою Горською, багатьма молодими талановитими музикантами і художниками.
Я вже вчився в Університеті імені Шевченка, але майже щодня бачився з Лесем, дошкуляв йому своїми віршами, які він завжди уважно читав, а потім прискіпливо аналізував.
Кожне його слово для мене було на вагу золота.
Мабуть тому, що в мене був такий Учитель, я рано почав друкуватися, а через деякий час, коли мені виповнилося вісімнадцять, мої вірші почали звучати у філармоніях у виконанні В'ячеслава Сомова, найкращого на той час популяризатора світової поезії.
Так само як у спорті я хотів подобатися своєму тренеру, у творчості я хотів, щоб мій Учитель Лесь Танюк пишався мною як своїм учнем.
Я був не самотній у своїх бажаннях - багато юнаків і дівчат хотіли отримати від Леся пораду.
Йому з юних років був притаманний магнетизм красивої зовнішності і внутрішнього полум'я.
Тому він завжди притягував до себе творчих людей, завжди був формальним і неформальним лідером.
Спілкуючись із Танюком упродовж усього життя, я розумів, що Лесь має право на лідерство не тільки тому, що має талант режисера і поета, а тому, що кожен день наповнює себе знаннями.
Він був справжньою енциклопедією знань, яких йому завжди замало, хотів знати якомога більше…
…І якби я не зустрів на початку 1960-х Леся Танюка, у 1970-х не з'явилися б мої "Дикі гуси", "Чарівна скрипка", "Зелен клен" та інші пісні, написані в співавторстві з композитором Ігорем Покладом.
Лесь завжди щедро й щиро ділився всім, що мав, і я, мабуть, успадкував це бажання віддарювати іншим те, що накопичував роками.
Лесь ніколи нікому не заздрив і завжди радів успіхам своїх друзів.
Працездатність його стала притчею во язицех, бо кожного дня він примушував себе писати щоденник ХХ сторіччя - Щоденник, у якому не втрачено жодної хвилини історії, історії, в якій Лесь ніколи не був глядачем. Він завжди був дієвою особою.
Саме він був одним з організаторів РУХу, борцем зі сталінізмом, фундатором Незалежності, правою рукою В'ячеслава Чорновола.
І якщо я вважаю себе щасливою людиною, то це, мабуть, тому, що колись Господь подарував мені такого Вчителя.
Прагнув змінити життя
Генріх АЛТУНЯН,
член Проводу "Меморіалу" імені Василя Стуса
Писати про Леся Танюка і легко, бо, здається, знаю про нього все, і важко, бо кожен новий день відкриває його для мене заново.
Багато нового відкрилося мені й у його книжці "Монологи" (Х., 1994). А проте це лише невеличка частина зробленого ним.
Його творчий доробок - це понад 60 театральних вистав, кіно- і телефільмів, численні публікації, добрий десяток книжок, переклади - з англійської, французької, німецької, італійської (у переклад традиційно втікали всі переслідувані українські літератори).
Це збірка поезій "Сповідь" (1968), це монографія про його вчителя Мар'яна Крушельницького, яку в Україні зустріли в багнети, бо автор-дисидент згадував у ній "незаконні" імена убитої Алли Горської, репресованого сталінським режимом Йосипа Гірняка. Про самого Леся Курбаса тоді було ризиковано писати.
Це двотомне - перше в Україні - повне видання п'єс Миколи Куліша, це збірка матеріалів про українське ГКЧП "Хроніка опору", це книжка "Хто з'їв моє м'ясо?" - про те, хто, коли і за скільки розкрадав Україну.
Це документальне дослідження "Як рубали фермерів під корінь, або Дещо про "кукурудзяні подвиги" Олександра Ткаченка, президента, мученика й патріота" (Київ, 1994).
Після написання книжки, тираж якої вмить розлетівся Україною, кілька груп аграріїв усерйоз запропонували Лесеві… очолити фермерську асоціацію, настільки переконливо оволодів він новою для себе проблемою. Бо це для нього норма - робити все, за що взявся, ґрунтовно й глибинно.
У шеститомному виданні першого українського Шекспіра є два Лесеві переклади - "Кінець діло хвалить" і "Скарга закоханої". Виходив в Україні роман Ж.Кесселя "Лев" у перекладі Танюка з французької. А перед самим приходом з безробітних у парламент (після того як міністр культури і компартійні вожді скандально звільнили Танюка з Молодіжного театру) він переклав з англійської і видав розлогий роман Джойса Кері "Улюбленець слави". Раджу кожному, кому кортить піти "у високу політику", прочитати цю повчальну історію кар'єри й занепаду одного англійського прем'єр-міністра - на тлі нищення його родинного життя.
А ще - він співавтор сценарію фільму "Голод-33", де вперше подано страхітні картини українського голодомору.
А ще була серія телефільмів про розіп'ятих на хресті історії М.Хвильового, Л.Курбаса, М.Йогансена, М.Грушевського, М.Куліша.
А ще... Та хіба все перелічиш?
Якось журналіст запитав його - і як ви все це встигаєте? Лесь за звичкою віджартувався: "Як не п'ю, то гуляю, а без діла не сиджу".
А ще були переклади з Піранделло, Крега, Тагора, Едуардо де Філіппо, Аполлінера, Гейне...
Я не бачив його вистав у Москві, де Танюка вважали одним з найсильніших режисерів нової (після Ефроса, Єфремова, Любимова) генерації. Тому краще процитую Олега Єфремова.
"Лесь Танюк - людина, яку я люблю і поважаю, доля якої мені небайдужа. Його життя в Москві проходило на моїх очах, і я, як міг, допомагав йому. Після гучного успіху його перших вистав у Москві Танюка було звільнено з ЦДТ за підпис листа на захист демократії і гласності політичних процесів, що було тоді рівнозначно вовчому квитку. Як небажаного для гришинської партноменклатури його звільнили потім з театру Станіславського. Не легшою була його доля і в театрі Пушкіна. Його вистави довбали у пресі, нівечили й забороняли, і він, якого так високо цінували в роботі Віра Марецька, Валентина Сперантова, Юрій Завадський, Георгій Бурков, - хто-хто, а вони розумілися на режисерах! - роками ходив безробітний і був змушений перебиватися перекладами і статтями. Для когось він був українським націоналістом, для когось - дисидентом; а він просто робив свою справу - ставив гарні вистави, писав книги, видавав Миколу Куліша і Леся Курбаса (заняття на ті часи небезпечне), пропагував у Москві справжню Україну".
Прочитайте його книгу спогадів "Парастас" - про А.Горську, І.Світличного, В.Глухого і М.Крушельницького. Який цілком несподіваний ракурс життя!
Проте й тут Лесь не розповів, наприклад, як редагував і передав за кордон вкрай ризиковані спогади Оксани Мешко, надруковані в бандерівському часописі "Шлях перемоги". Не розповів, як його звільнили з театру за підпис листа на захист О.Гінзбурга і Ю.Галанскова. Не розповів про свої зустрічі з А.Сахаровим, Л.Копелевим, А.Амальріком, І.Габаєм, В.Делоне...
…У Леся Танюка було багато друзів. Але чимало й ворогів. Адже він прагнув змінити життя, а в таких випадках мертвий завжди хапає живого.
Промені пам'яті
Галина СТЕФАНОВА,
актриса, лауреат Премії імені Василя Стуса
Одна з основних рис Леся Танюка - пам'ять, збереження пам'яті. Його світ сьогодні, тут і зараз, не вимірювався хвилиною чи добою - вимірювався Вічністю.
Лесь Степанович прийшов у Молодіжний театр у той чорнобильський рік, коли хтось старався виїхати з України, а він - повертався.
І тут це стало одним з головних його завдань - повертати імена забуті й загублені.
Перша розмова з акторською трупою почалася з творчих планів, але переросла в емоційну довірливу про те, як нам тут жити і перетворювати наш театр на серце культурного простору Києва.
То була його мрія, щоб наш театр став осердям інтелектуальних, талановитих, ініціативних людей з різних сфер. Очевидно - щоб Молодіжний театр перейняв естафету від легендарного Клубу творчої молоді, діяльність якого була брутально й жорстоко перервана тодішнім режимом.
Робота над п'єсою М.Шатрова "Революційний етюд" виходила за межі репетиційної зали. Розбудовувався контекст. Мені Лесь Степанович доручив підняти в ЦНБ українські газети 1920-х років.
Так з'явилися віршовані агітки того часу, пісні, гасла, яких не було у п'єсі. Наприклад, пісня "Реве та стогне люд голодний" на мотив "Реве та стогне Дніпр широкий". Хор комсомольців звучав від співчутливо-визвольного до зловісного голосу тих, хто прийде в 1933-му допомагати ЧК виморювати тих же селян.
Особливим явищем стали поетичні й мистецькі вечори. 25 лютого 1987 року вшановували 100-річчя Леся Курбаса в Будинку культури Київметробуду, де на той час оселився Молодіжний театр. Серед численних гостей - Ірина Стешенко, курбасівська актриса, перекладачка, онука Михайла Старицького.
Згадуючи Леся Курбаса, пані Орися не оминула й Лесю Українку, бо це і Лесин день народження. Розповіла, як малою ще дівчинкою зустріла Лесю біля Золотих Воріт. Та повільно йшла з паличкою, а маленька Іринка оббігала її великими колами, щоб знову й знову йти їй назустріч і бачити Лесин погляд. Таким притягальним і магічно особливим він був для неї...
Танюк запросив з Тернополя легендарного мистецтвознавця, громадського діяча Ігоря Герету, засновника музею-садиби Леся Курбаса в Старому Скалаті.
Усіх гостей того вечора не перелічити. Формувався новий культурологічний осередок довкола Молодіжного театру.
Сам Лесь Танюк, здавалося, світився від щастя, що це святкування відбувається тут, на Прорізній, де через кілька будинків угорі містився Молодий театр Леся Курбаса, де його стараннями відкрили нарешті пам'ятний знак Курбасові, куди ми вже за кілька місяців мали переїхати нашим театром.
Коли згадуєш дорогу людину, що вже пішла в Позасвіти, хочеш відтворити події, свідком яких ти була, розповісти щось цікаве, можливо не відоме загалові, але як реставрувати неповторні відчуття і миті спілкування, особливо ті, що наповнені імпульсами доброти та приязні.
Згадується сміх Танюка, а надто "прелюдія до сміху" - спочатку трохи подивований вираз очей, а тоді такий уповільнений "танець уст", які немов розганялися до нестримного виливу емоції. Він умів щедро сміятися. Це страшенно підтримує атмосферу довіри в репетиції, коли режисер відкритістю плекає творчу невимушеність і безоглядність.
Знаковим для мене був момент, коли після річної перерви поновлювалась вистава "Стіна" за п'єсою Юрія Щербака, а постановника Миколи Івановича Мерзлікіна не було в Києві. Лесь Степанович провадив ці репетиції сам. Неймовірна чутливість, уважність, коректність у ставленні до вистави іншого режисера. Шевченко і Рєпніна. Дуже точними запитаннями допомагав нам рухатись від однієї сцени до іншої. Розмови виходили далеко за межі самої вистави, торкалися найболючіших питань людських взаємин, найпотаємніших моментів буття.
На годинник ніхто не дивився, тоненький голос помрежа нагадував, що надходить час готуватись до вечірньої вистави. Я не знала тоді, але відчувала, які невидимі промені пов'язують Танюка і Мерзлікіна - людей одного покоління.
1998 рік - ювілей Леся Танюка в Українському домі. Шалена липнева злива. Ріки течуть київськими дорогами. Блискавиці! Громовиці! Микола Мерзлікін прийшов із сином Михайлом привітати давнього друга. І немов сходяться пазли - те, що розпочиналося в Клубі творчої молоді, має своє продовження і ніколи не матиме кінця.
…Настав такий день, коли написалося на одному зойку, на одній сльозі:
"Якось підступно-зухвало кричить твоє еґо з нутра: "Вже не зателефонуєш, не запитаєш, не порадишся..."
А вже достатньо доросле твоє серце, подзюрковане втратами, знає, хто кричить, і прислухається до своїх інших голосів: "Як Він умів усміхатись... як умів слухати... як миттєво реагував на події... як безоглядно допомагав без жодних вагань... як твердо і переконливо ухвалював рішення... скільки Він читав... скільки знав... як невтомно працював… як невситимо вихоплював нове й цікаве... як відважно боронив те, у що вірив... як цікаво було з ним... як надійно... як дисципліновано писав свій щоденник, десятиліттями обкрадаючи власний сон... як тішився молодими зухвалими талантами... як любив своїх найдорожчих..." Той монолог серця ніколи не вичерпається, бо тридцять років тому, дощового київського вечора, промовляв перед акторами Молодіжного театру запальний Режисер із променистими очима про завтрашній День творення, де всяк входящий принесе свій талант і труд, і пошук, і віру, і вірність, і пам'ять, і гідність, і одкровення, і преображення... і традицію та знання від Майстра - Курбаса, якому кожен присягне сам, як уміє і здатен... А потім ти ішла нічним Києвом, і дощ відціловував твої сльози захоплення і надій...