З нагоди 155-річчя з дня народження президента Української національної ради ЗУНР Євгена Петрушевича у Львові відбулися численні заходи на вшанування його пам'яті.
Зокрема, на Личаківському кладовищі представники місцевої влади, патріотичних, ветеранських та молодіжних громадських організацій, під музичний супровід оркестру Західного територіального управління Національної гвардії України, поклали квіти до каплиці, де похований Євген Петрушевич. Священики різних конфесій відслужили панахиди. Проте, як видається, офіційні ювілейні заходи мало чого варті, якщо нинішнє покоління українських політиків не зробить з короткого періоду існування ЗУНР належних висновків.
Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 р. в м. Буську на Львівщині в сім'ї греко-католицького священика. Після закінчення академічної гімназії і правничого факультету Львівського університету переїхав до Сокаля і відкрив там адвокатську контору. Під час Першої світової війни, у 1914–1918 рр., - член Головної української ради і Загальної української ради. У 1917–1918 рр. - голова Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті. 19 жовтня 1918 р. як президент Української національної ради оголосив про створення на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії Української держави. 4 січня 1919-го був обраний у Станіславові (нині Івано-Франківськ) президентом Західноукраїнської національної ради. Уряд Петрушевича припинив свою діяльність 15 березня 1923 року. Відтак до кінця свого життя Петрушевич перебував в еміграції, у Берліні. Співпрацював з Українським національним об'єднанням (УНО) та іншими емігрантськими організаціями. Коли ж у вересні 1939 р. нацистська Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера рішучий протест. Помер 29 серпня 1940 року. Похований на берлінському кладовищі римо-католицької катедри Cвятої Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на його могилі пам'ятник. 1 листопада 2002 р. перепохований на Личаківському кладовищі у Львові.
Зазначимо, що цьогоріч ця подія збігається зі сторіччям від часу утворення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки. На жаль, останніми роками кожна чергова річниця ЗУНР спонукає до аж ніяк не святкових роздумів. Адже ми, сучасні українці, продовжуємо тягнути з минулого не найкраще, що було в нашій строкатій історії.
А скористатися тими надбаннями, які залишили нам попередні покоління, не вміємо. Зокрема, коротке, але яскраве існування ЗУНР засвідчує: її державотворчу спадщину наші сучасники належно не оцінили й дотепер. Принаймні у вітчизняному політикумі.
Скажімо, нинішні історики досі сперечаються, чи була ЗУНР апріорі приречена в тодішніх геополітичних обставинах? І чи змогла б незалежна Галичина реалізуватись як держава, коли б, скажімо, корпус Січових стрільців під проводом Євгена Коновальця вчасно повернувся на заклик Львова після наступу на нього війська Пілсудського, а не брав участь у київських "розбірках" 1918 р. між гетьманом Павлом Скоропадським і лідерами УНР?
Проте історія не знає умовного способу. Цінність має інше: президент ЗУНР Євген Петрушевич усі потенційні внутрішні загрози для майбутньої Української держави бачив. Тому в основу парламентаризму проголошеної республіки разом із прем'єром ЗУНР Костем Левицьким заклав такі конституційні підвалини, які могли б дати запас міцності й поступу на багато десятиліть уперед.
Приміром, законодавча влада в Західноукраїнській Народній Республіці мала належати парламенту - Державній раді, обраній громадянами на п'ять років через загальне, рівне, пряме й таємне голосування. Нинішні ж претенденти на роль зверхників і зверхниць української нації (так само як і чинний президент Петро Порошенко), які у Верховній Раді переймаються лише магічним числом 226 (саме такою має бути мінімальна більшість вірних їм агресивно-слухняних "багнетів" - звісно, з якомога більшим "доважком"), мабуть, навіть і не підозрюють, що така кількість - це аж ніяк не винахід нинішніх "конституційників". Бо саме в ЗУНР виникла ідея сформувати вищий законодавчий орган з... 226 депутатів, оскільки згідно з тодішнім національним складом населення галицького краю громадяни мали обрати до Державної ради 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв і 6 австрійських німців. Відповідно до цих квот утворювали й виборчі округи. Голова парламенту (президент) мав бути українцем, перший віце-президент - поляком, другий - євреєм. Таким чином заздалегідь відсікалися спроби розіграти мовну чи етнічну карту будь-якою політичною силою. І це лише один з низки промовистих прикладів того, в яких толерантних євроцивілізаційних вимірах бачили ЗУНР її батьки-засновники.
Тож замість щоразу, із приходом кожного наступного українського президента до влади, винаходити українського конституційного "ровера", маємо вже нарешті скористатися політичною спадщиною Євгена Петрушевича.