Волонтер Раїса Шматко справляє враження справжнього солдата. Надійного, відважного, який у потрібний момент закриє грудьми товариша, не побоїться сказати прямо в очі страшну правду і не втратить сили духу в найнебезпечніших ситуаціях.
При цьому Раїса не забуває про суто жіноче призначення - оберігати й піклуватися. "Україна - слово жіночого роду. Нас, жінок, тут - 53%. Це величезна сила! Історично так склалося, що жінки в Україні сильніші за чоловіків. Читайте історію. Тому я вважаю, що ми, жінки, мусимо щось робити - годувати, одягати, підтримувати. Інакше навіщо мене Бог на Землю послав?" - каже волонтер.
Економіст, кібернетик, управлінець, - у Раїси Шматко аж три дипломи про вищу освіту. За плечима - успішна кар'єра чиновника одного з міністерств, працівника банку. Але все це - в довоєнному минулому. Тепер Раїса весь свій час віддає волонтерству.
З ініціативи підопічних, волонтер нагороджена трьома орденами: "За жертовність і волонтерство", "Єдність та воля" і орденом Пресвятої Богородиці "Покрова".
- З чого почалося ваше волонтерство?
- Це було задовго до Майдану. Так сталося, що я зіштовхнулася з проблемою онкогематології: захворів син моєї подруги, і ми намагалися зібрати гроші на лікування. Це чимала сума. Потрібна була операція з пересадки кісткового мозку, а її роблять тільки за кордоном. Біда в тому, що Україна, в якої за плечима Чорнобиль, досі не має ні закону про пересадку кісткового мозку, ні спеціально обладнаних клінік. Найбільше мене обурило, що за кордоном онкозахворювання - не вирок, виліковують 80%, а в нас 90% помирають тільки тому, що на той момент, коли, не дай Боже, це сталося, під подушкою 150 тис. дол. ні в кого не лежать. А це найнижча ціна операції - в Ізраїлі. В інших країнах ще дорожче.
Я розуміла: щоб зібрати для сина подруги такий "космос" грошей, необхідна якась масштабна акція, і в ній мають узяти участь дуже багато людей. Ми провели п'ятигодинний марафон "Допоможи - це просто". Це був мій перший благодійний концерт. У ньому брали участь досить відомі артисти. Кошти на лікування ми тоді зібрали. А взагалі - це жахливо, коли мати не може врятувати свою дитину тільки тому, що у неї немає грошей, а державі на це абсолютно наплювати.
Умови в стаціонарах для онкохворих - це взагалі не для людей зі слабкими нервами. Я їздила в клініку у 2009-му. Було дуже страшно. Тепер - 2016-й, а ситуація не змінилася. Швидше, навіть погіршилася. Я стала організовувати інші благодійні акції: байкер-шоу, конкурси, концерти. Благодійність я розумію прямо: якщо хочеш допомогти, то про які гроші може бути мова?
- Тобто від одного волонтерства ви перейшли до іншого - на Майдан?
- Євромайдан - не перший наш Майдан. Був і Врадіївський, і мовний. Я активний учасник усіх цих подій. А з травня 2014-го двічі на місяць їжджу на передову. Спочатку - в 12-й батальйон територіальної оборони, де служив чоловік моєї подруги. Вони стояли на Луганщині. Потім хлопці пішли на ротацію, і я стала їздити до тих, із ким разом пройшла Майдан. Регулярно буваю в Пісках, на шахті "Бутівка", в Авдіївці. У Пісках я взагалі приїжджаю на 18-ту висоту. Щоб ви розуміли - це біля вишки "Небо", з якої наші коригували вогонь по ДАП. Від 18-ї висоти всього 150 метрів до того місця, де перебуває ворог. Ось у такі точки я їжджу. Мені потрібно особисто бачити, як наші хлопці живуть, що їдять, на чому сплять.
Але коли мене запитують, що для мене на війні найстрашніше, я завжди відповідаю: бачити там дітей. Страшнішого немає нічого. Був такий випадок у Карлівці (це останній блокпост перед Пісками). Уявіть собі: осінь, дуже погана погода, бруд, дощ, холод. На блокпосту - величезне скупчення техніки: танки й гаубиці. І серед усього цього жахіття я бачу хлопчика років дев'яти в осінній тоненькій мокрій курточці. Він розуміє, що я волонтер, підходить і каже: "Тьотю, я дуже їсти хочу!". Ось цього я не забуду ніколи! У ХХI ст. так не повинно бути. І я розумію, що за межі дороги дитині виходити не можна, там розтяжки. Наприклад, побіг за м'ячем - і може статися будь-що. Я кажу: "Синочку, з ким ти тут живеш? З мамою? Давай я вас заберу, у нас у машині є місце. І в Києві вас не залишу, обіцяю". Але мама відмовилася. Виявляється, їм уже пропонували переїзд. Відтоді ми з Максимком (так звати хлопчика) стали дружити. Я попросила хлопців, які стоять на блокпосту неподалік, щоб вони назирали за дитиною. Вони називають його "син полку". На Новий рік приїхала з подарунками, то Максимко ще й подружку привів, ми разом ялинку прикрашали. Ось якось так ми й виходимо з цієї ситуації.
- Як відзначали Новий рік на передовій?
- Приїхали до наших захисників на самісіньку нулівку. Нарізали й виклали на тарілки всілякі смаколики, накрили хороший стіл. З нами приїхали відомі артисти. Серед них - музикант Орест Криса. І ось об 11-й вечора за нашим часом з того боку почали стріляти. У Росії саме настав Новий рік, і сепари нам влаштували справжній "салют". Стріляли багато й часто. Тоді Орест узяв скрипку, вийшов у коридорчик і став грати Баха. І раптом стрілянина припинилася. Здавалося, на якийсь час музика зупинила війну. Цього не описати словами.
- Разом з іншими волонтерами ви створили в Києві волонтерський центр. Чому об'єдналися?
- Кожен із нас збирав усю волонтерську допомогу вдома. В наших квартирах уже ніде було жити - всюди ящики, мішки тощо. Ми знайшли приміщення і створили там штаб-склад. Туди постійно приходять бійці, там ми спілкуємося, допомагаємо одне одному. Зрештою, треба ж десь сидіти і людей обдзвонювати. Адже, щоб зібрати речі в поїздку, потрібно виконати величезну роботу.
- Волонтери з-за кордону вам допомагають?
- Так. Якби не вони, не знаю, що б ми взагалі робили. Це моя хороша подруга Сюзанна Досталева з Амстердама. Ігор Карумов із Парижа, який під час Майдану організував Євромайдан біля Ейфелевої вежі. Зараз Ігор їздить зі мною в АТО. Алла Мулявка з Італії приїжджала на Майдан і привозила ліки. Там ми з нею й познайомилися. Алла була серед перших, хто почав допомагати піднімати наших діаспорців в Італії. Вона не тільки надсилає мені посилки, а й їздить прямо з Італії в Айдар.
- Ви створили перший в Україні волонтерський логістичний центр у Маріуполі. Його називають євросклад. У чому суть ідеї?
- Євросклад - бо все, що там є, привезене з Європи. Центр створено для того, щоб нашим волонтерам було легше логістично. Один із нас може печиво дістати, інший - берці, третій - ще щось. На цей склад стікається все, і будь-який підрозділ, розміщений у радіусі 50-100 км від нього, зможе взяти там усе, що потрібно. У цьому полягала суть, і нам би хотілося, щоб такий склад був у кожному секторі. Ну, а поки що - тільки в секторі "М", у Маріуполі.
- Тепер готуватися до поїздок стало складніше?
- Так, на початку війни в людей були дуже високі активність і мотивації. Але, на жаль, зараз у багатьох немає грошей, не всі можуть допомагати. Це по-перше. А по-друге, багато волонтерів просто вигоріли. Психологічно дуже важко, навантаження божевільне. Постійно на нервах, оскільки не завжди можеш зібрати те, що потрібно нашим захисникам. А дзвінки з проханнями звідти, з фронту, не припиняються. Втрата друзів - це взагалі жахливо. Коли ви туди приїжджаєте, бійці стають для вас ріднішими за рідних. А завтра когось із них не стане. Неймовірно важко.
У 93-й бригаді в розвідці служив молодий хлопець Льоша "Динамо". До війни був ландшафтним дизайнером, мав хорошу роботу в Москві. Все залишив, приїхав сюди і пішов на фронт добровольцем. Ми познайомилися, коли я привозила йому в Донецький аеропорт передачку від батьків. Льоша був у шоці - жінка приїхала на передову в ДАП.
Саме цей хлопець встановив прапор на даху Донецького аеропорту. Всі тоді дуже пишалися цим. Прапор показували по телевізору. Він був символом того, що ми утримуємо аеропорт. Щоб прикріпити прапор, Льоша з товаришами йшли по даху. Прапор зривало вітром, вони поверталися, по них стріляли. Потім цей прапор зняли сепари. А натомість повісили нашого командира підрозділу розвідників. Я знала його особисто. Він був чудовою людиною, дуже веселим. Наші хлопці просили віддати тіло, але сепари не погоджувалися. Три дні хлопці мусили дивитися на повішеного командира. Я говорила тоді з Льошею. Це було жахливо. Коли я приїхала наступного разу, дізналася, що нашого "Динамо" вже немає, вбили. Багато хлопців тоді загинуло. А згодом до мене у волонтерський центр прийшла дівчина в камуфляжі. Каже: "Я Льошина сестра. Йду воювати".
Мене часто бачать вночі в Інтернеті, в соціальних мережах, і питають: коли ти спиш? А ми, волонтери, розучилися спати. Саме ввечері обстріли й починаються. І ми тут, на мирній землі, сидимо й моніторимо ситуацію. Душа болить, серце розривається на шматки, коли читаєш, що десь почалися жорстокі обстріли з крупнокаліберки. Спати більше не можеш. Береш телефон, набираєш номер своїх хлопців, а зв'язку немає. Отже, йде бій.
Найстрашніша ніч у моєму житті була, коли завалився термінал Донецького аеропорту. Я добре знала ротного 81-ї бригади. Досвідчений військовий, пройшов Афганістан. Його підрозділ перебував у новому терміналі, але сам він у момент вибуху був на базі в Новокостянтинівці. Саме туди приходили потім вцілілі. Він зателефонував мені о третій годині ночі. Я навіть не впізнала його голосу, - він був не просто в шоці, він просив мене не класти трубку й говорив, бо інакше можна було збожеволіти. Я тримала слухавку, а командир повідомляв мені: цей прийшов, а той притягнув того. "Ти не уявляєш, прийшов хлопець, він вийшов звідти без ноги, її просто відірвало. Я не знаю, як він зміг це зробити, але він притягнув на плечі товариша", - розповідав ротний.
Ми говорили з ним до шостої ранку. До ранку вже знали, що загинуло багато людей. І що хлопців, які лежать під уламками терміналу, не зможуть витягнути. Вони звідти не повернуться. Ті, хто зміг вирватися, в цей момент лежали на ліжках на базі й пили. Ротний каже мені: "Я не можу заборонити їм, вони плачуть і п'ють. Вони читають есемески від товаришів, що залишилися під уламками. Прощаються..." Хлопці, які залишилися в аеропорту, були живі ще кілька діб. Вони розуміли, що вмирають, і що це - кінець. Тримали фотографії своїх дітей та дружин. Коли наші нарешті змогли туди пробратися й забрати загиблих, вони так і лежали з цими фотографіями. Про це страшно говорити. Не питай мене про ту ніч, ніколи її не забуду.
- Ви часто їздите на фронт, живете неначе у двох абсолютно різних світах. Це, мабуть, дуже важко. У якому світі легше?
- На фронті. Бо там немає сірого. Є біле і чорне. Там немає сенсу брехати, бо стоїш зовсім поруч із Богом. Так близько, що розумієш: щосекунди можеш опинитися з ним віч-на-віч. І ось ця правдивість мені подобається, розумієш? А сюди я приїжджаю і бачу лицемірство, брехню. Тут немає білого і чорного, є сіре. І чим більше я перебуваю тут, тим більше в мене здають нерви. Я ностальгічно хочу назад. Хоча розумію, що в будь-яку секунду мене можуть убити. Мені там легше. Я бачу відкриті світлі обличчя і знаю, що ці люди мене прикриють і не зрадять.
- Кажуть, ви нагороджуєте хлопців на передовій власноруч замовленими медалями?
- Так, нагороди замовляю на ВТО "Орден". Нагороджую від імені жіночого руху "За вільну Україну", лідером якого є.
- Кого з відомих людей нагородили?
- Волонтера Ксюшу Бикову. Парамедика Степанівну, - вона доброволець, мати шістьох дітей, два роки живе на передовій. Забирає поранених прямо з поля бою. Наші хлопці кажуть: "Якщо ти не знаєш Степанівну, значить, ти ніколи не був на передовій".
Лілію Сову - юристку, яка жила в Донецьку, мала свою фірму, але як патріот своєї країни все залишила й пішла на фронт. Була з хлопцями в ДАП.
Медика Ірину Митрофанову. Коли в аеропорту була бійня, вона була там і рятувала людей.
До речі, на пропозицію однієї рекламної фірми, на центральних станціях метро в Києві розміщено великі банери з фотографіями жінок, котрих я нагороджувала, і мої. Спеціально проводила голосування в соцмережах, щоб визначити, хто має бути зображений на банері. Ні копійки грошей я в це не вкладала. Знайомий дизайнер зробив макет, і ми все це надрукували. Я плакала й не могла повірити, що таке може бути. Розуміла ж, скільки це коштує. Минув час, і мені сказали, що люди дуже сильно реагують на ці банери.
- Ви оптиміст у тому, що стосується закінчення війни?
- Так, я оптиміст. Впевнена, ми переможемо. У нас іншого виходу немає. Хоч і важко.