У Головному військовому клінічному госпіталі в Києві велелюдно. Сновигають туди-сюди хлопці в широких синіх штанях, пробігають лікарі. Хтось провозить поранених на візках. Ідучи під арковим склепінням, помічаю рік заснування медзакладу - 1755. Сідаю на незручну старезну лаву, що навпроти імпровізованої сцени в альтанці. Виявляється, що о 16:30 - концерт народних артистів, чиї прізвища мені нічого не говорять. Минулого разу тут співали українських народних пісень і грала на скрипці дівчина. Бійці довкола, пам'ятаю, усміхалися. Але одному на візку, видно, стало зле, і він попросив друга відвезти його назад у палату. Я наздогнав їх, щоб поговорити, але хлопець заперечно похитав головою. Друг пораненого вибачився - мовляв, тут усі неговіркі, бо майже всі - з зони АТО.
Пригадав, як якогось дня примостився на лаві подалі від альтанки, а поруч сіла жінка. Вона довго сиділа мовчки, а потім вийняла набридливий мобільний телефон: "Якщо йому так буде краще, то нехай відключають! Нехай відключають, якщо він не буде тут мучитися!" - кричала вона. Їй було байдуже до людей довкола. Ридаючи, поклала телефон у сумочку, дістала сигарету...
Сиджу на лавці й чекаю матір одного з важко поранених солдатів, позаду розмовляють двоє чоловіків. Перший розповідає про вбитого побратима. Запевняє, що той "захотів погеройствувати, вирішив, що вхопив Бога за бороду" і сам поліз під кулі. Другий - про скандали з дружиною. Вона вмовляє його покинути службу, а ще ревнує до волонтерок у госпіталі, які здебільшого зовсім юні дівчата. Перший переконує, що варто писати відмову від "путівки в АТО", що так, мовляв, можна уникнути того пекла - в країні ж немає воєнного стану. Багато його товаришів так і залишаються в частинах у Сумській області: "П'ють, і отак "знищують" ворога в тилу". А ще розповідає, як перед боєм його командир випив вісім літрів пива, бо було дуже страшно. В нього й самого було півтора літра спирту, але вони згоріли разом із машиною, коли її підірвали на переправі. Хлопці жартують, що пляшку більше шкода, ніж машину, і весело сміються. Далі перший згадує, як місце, куди вони приїхали, почали обстрілювати з "Града", вся земля довкола була всіяна боєприпасами, і вони почали вибухати… Другий теж - як його машину підірвали, як їх відкинуло від колони і як іще кілька годин вони потім блукали…
Три тижні в комі
Я полишаю чоловіків з їхніми спогадами і йду на зустріч з Аллою Ігорівною Загасайло. Вона щойно закінчила годувати сина Сергія. Йому 23. В нього мультитравма. Майже як мультивіза на той світ, але в Сергія - вона з можливістю повернутися. В нього ураження осколком від підствольного гранатомета, пошкоджені ділянки мозку. Пробитий череп - "дірочка" в голові діаметром дев'ять сантиметрів. Подвійний перелом правої руки. Один - відкритий. На руці - апарат Ілізарова (на вигляд він, як знаряддя для тортур), який іще півтора місяця стоятиме. На ногах - від колін до низу повністю вирвані м'язи й сухожилля. Чекають операції. Іще мають поставити залізну пластину на голову. Око контужене й опероване. Суглоб на руці теж треба буде оперувати… Це просто перелік, без деталей. Деталі - надто важкі.
Мама не плаче. Навіть усміхається, бо зараз Сергій почувається краще. Вже впізнає її. Після того як майже три тижні був у комі і три місяці в реанімації.
Це сталося 24 травня. Їхній блокпост був під Слов'янськом, між Костянтинівкою і Семенівкою. Обстрілювали щодня. Мати не знала, що Сергій там. Він не казав, бо не хотів, щоб хвилювалася. Аллі Ігорівні зателефонували 25-го зранку - вона саме збиралася йти голосувати - і повідомили, що сина поранено. Яке поранення, не сказали. Вона потім сама його шукала і, поки їхала до дитини зі Львова у Харків, відкривала для себе нові й нові подробиці того дня…
Коли почався неочікуваний обстріл блокпоста, вони навіть не встигли надіти каски. Кілька хлопців загинули відразу. Сергій же хотів урятувати друзів і прийняв увесь удар на себе. Завдяки йому двоє хлопців хоч і були поранені, але значно менше і тепер уже вийшли з реабілітації. Правда, теж мають травми на все життя. Звідки в молодого хлопця береться відвага прийняти удар від гранати на себе, як такі риси виховуються взагалі?
З розстріляного блокпоста Сергія доправили в Ізюм, звідти - в Харків, де його прооперував нейрохірург. Після того солдата відвезли до Головного військового клінічного госпіталю в Києві. "Дякувати Богові і всім лікарям, моя дитина жива. В Сергія було лише два відсотки на виживання", - каже Алла. Ми сидимо на старому велюровому дивані перед палатою її сина у відділені нейрохірургії. Мені дуже незручно розпитувати про подробиці. Хлопець мало не віддав життя за Україну в той час, як я… Що я взагалі робив того дня?!
Сергій - контрактник 80-го окремого аеромобільного полку. Після строкової служби закінчив Львівський державний університет внутрішніх справ. Його відразу запросили на роботу у військову частину, де хлопець підписав угоду на три роки. В березні - був лише рік його служби. Тоді їх почали активно готувати на полігоні і вже невдовзі відправили по гарячих точках на Схід України.
Він обрав шлях військового, бо йому подобалося. Подобалося стрибати з парашутом з літака. Це було, можна сказати, його покликання. Хоча в родині лише дядько офіцер, і хіба ще прадід був моряком.
Воювати він пішов свідомо, бо розумів, навіщо служив в армії. А тим часом, коли почався Майдан, чимало хлопців написали рапорти на звільнення. Вони відчули: таке робиться, що краще тікати. Сергій сказав, що не звільниться, і щоб мама навіть не вмовляла.
Перед тим Сергій узяв два місяці відпустки і весь час провів на Майдані в Києві. Він теж стояв проти "Беркута" і теж палив шини. Для нього це було важливо. "Він і на Майдан, і на війну йшов розуміючи, навіщо. Він завжди був і залишається патріотом", - запевняє мама.
Після трьох місяців у зоні АТО й нелюдських травм хлопець мало що пам'ятає. Усі страждання наче стерлися в його голові - щоб залишалася надія.
У госпіталі Аллі Ігорівні дуже допомагає Волонтерська сотня - і медикаментами, і руками. Багато небайдужих відгукуються і на оголошення в Інтернеті. "Дякувати всім, що син, навіть у такому стані, зі мною", - каже Алла.
Попереду - тривала реабілітація. Тривала і складна. Сергій довго лежав у реанімації. Через важкі поранення ніг про жодні фізичні вправи навіть не йшлося. Все атрофувалося, всі суглоби - і тазостегнові, і колінні.
"Ніжки лежать "балеринками", бо м'язи не тримають узагалі, - Алла показує на собі. - Це все оперуватимуть. Поставлять імплантати. Треба відновлювати сухожилля. Чи братимуть штучні, чи з іншого місця в тілі - невідомо. Це вже вирішуватимуть лікарі. Все робитиметься поетапно і дуже довго. Потрібні кошти, реабілітологи і гарна клініка".
Поки що вони орієнтуються на Німеччину, Швейцарію або Австрію. Але якщо в Україні лікарі зможуть виконати все, що потрібно, то залишаться тут. "У нас же фахівці дуже гарні. Звісно, догляд і умови гірші, але лікарі - золоті", - каже Алла. Однак упевненості, що вдасться таких знайти, немає.
Завдання мінімум - щоб Сергій ходив. Після операції знову вчитиметься ходити, як маленька дитина. Треба й праву руку розробляти. Потім - операція на суглоб, щоб міг хоча б сам їсти.
На основі висновку лікарської комісії мають іти виплати від держави: одноразова допомога в розмірі десяти прожиткових мінімумів і пенсія. Але все це - коли Сергій пройде всі етапи лікування.
Для подальших маніпуляцій потрібні час, терпіння, фахівці і гроші. За підрахунками Алли Ігорівни - мінімум 100-120 тисяч євро. Навіть після всіх операцій, син буде на інвалідності. У 23 роки.
Після розмови вирішив навідатися до Сергія. Зайшов у палату і вкляк... Адже слухати і бачити - поняття, між якими прірва. У хлопця вм'ятина в голові. Він геть худий, як підліток. Біля нього сидять дівчата, материні помічниці. "Привітайся", - каже Алла Ігорівна синові. Він мовчить, погляд розгублений, боязкий. "Ось він, наш Сергійко", - каже мама. Я дивлюсь на апарат Ілізарова, на ноги під ковдрою. "Хочете подивитися на ноги?", - питає Алла, певно, вважаючи, що я повинен це задокументувати. Я кручу головою, бо мені й так вистачило. Сергій теж крутить головою. Він це робить неприродно, вигинаючи шию і водячи по подушці маківкою. Коли розуміє, що мама вже не підніматиме простирадла, заспокоюється. Алла Ігорівна шукає листівки, які роздають людям для збирання коштів. Чорно-білий аркуш А4 з заголовком: "Допоможіть урятувати життя того, хто врятував нас!". У верхньому лівому кутку - фотографія здорового хлопця в парадній формі. Я думаю, що це просто гарне фото військовослужбовця - як тло, але пізніше, коли знайшов старі фотографії Сергія, зрозумів, що це він. Я не міг повірити - таким він був усього кілька місяців тому.
На звороті аркуша хлопець у ліжку. Валерій Гелетей вручає йому орден "За мужність"
ІІІ ступеня. Це вже друга Сергієва нагорода. Перша - "За воїнську доблесть". На світлині з міністром оборони України хлопець усміхається. Його ноги "балеринками" лежать на подушці. Простирадло трохи сповзло, і видно чорну зашкарублу шкіру. Але Сергій усміхається. Він уже точно одужає. В нього ж значно більше відсотків на виживання.
На "танчику" в Київ
Скільки відсотків у солдата Олега Запеки з танкового батальйону, не знає ніхто. Він прибув додому на десять днів у відпустку. І скоро - а можливо й уже - знову попрямує в зону АТО. Чоловік провів там два місяці і тепер не приховує свого роздратування. Він інколи затинається, тональність його голосу часто змінюється. "Ми зачистили місто, а далі мають приїхати інженери окопатися, а вони не приїхали. Хлопці, які мене змінили, стоять там, і їх зараз обстрілюють "гради"! Таке враження, що всім усе "по барабану", - кричить Олег.
Він воює на передовій. Там не вистачає навіть води. Волонтери хоч і забезпечують касками, бронежилетами й іншим, але на передову воно не доходить. Вони ж привозять усе на блокпост далеко позаду. Батальйон Олега воює практично без особистого захисту.
"Чому так? Тому що я на своєму "танчику" приїду в Київ, розбомблю цю Верховну Раду, всіх цих депутатів, а потім будемо говорити. Бо всі вони продажні. Наших хлопців стільки загинуло! Кількість смертей військових применшують у рази! Те, що майже кожного дня показують по телевізору, приміром "5 трьохсотих" (поранені. - В.М.), "10 двохсотих" (загиблі.- В.М.), треба множити на 10 двохсотих і
20 трьохсотих. І це буде правда, - ділиться арифметикою життя і смерті солдат. - Наших "трьохсотих" швидко забирають і відвозять. Зараз цю роботу вже більш-менш налагоджено. Хоча там поки що лише одна медсестра, але вона справляється. Та трапляється, коли не встигають хлопців урятувати. Вертушки ж прилітають лише в зону, яку вже давним-давно зачищено, де вже точно не стріляють. А коли ми, приміром, Луганськ зачищаємо, то "трьохсотого" треба везти через усе місто, щоб доправити на вертоліт і далі на Харків. Це в тих умовах - як пів-Землі".
Каже, що підготовки до реальних бойових дій у них було катастрофічно мало. Найбільше запам'ятався показовий виступ перед міністром оборони, коли на танках просто стріляють в одну точку. "Солдати всі понурі. Їх обдурили, якщо говорити цензурно. Що мене, що їх. Думаю, те, що зараз відбувається, - лише початок", - каже Олег.
Він питає, чи бачив я в обличчя хоча б одного ЛНРівця? "Ні" - відповідаю. "А я бачив і не одного. Його під дулом автомата питаєш: "Чому ти в нас стріляєш!?". А він задирається: "Какого… ты мне угрожаешь?". Вони просто нахабні чи під наркотиками, я не знаю. І всіх, кого ми брали, - всі з російськими документами: з посвідченням або спеціальним аркушем А4", - розповідає Олег.
Пішов добровольцем
Іван з батальйону "Айдар" налаштований оптимістичніше. На фронт пішов добровольцем. Хоча після строкової служби пов'язувати життя з армією не збирався. Не було довіри до тодішнього керівництва. В "Айдарі" ж у нього були знайомі, тому Іван наважився приєднатися.
Йому зараз 20. Він цього року закінчив інститут з дипломом інженера і вже через два дні після випуску вирішив їхати в зону АТО.
Перед участю в бойових діях пройшов відповідну підготовку. Каже, цілком достатню. Єдине - не було конкретики, що саме доведеться робити на полі бою, і тому готували універсально. Це вважає мінусом. "З іншого боку, що більша варіативність того, чого нас навчають, то легше буде потім", - каже Іван.
Там, де стоїть база, - з місцевими жителями проблем немає. Людей, які виступають проти українських вояків, за словами Івана, - одиниці. "Ніде ж не буває так, щоб усі думали однаково, завжди хтось буде "за", а хтось - "проти". При мені жодних конфліктів з місцевими не було", - запевняє він.
Серед основних недоліків операції називає відсутність належного зв'язку з іншими частинами, бо часто немає рацій, і тому важко координувати дії. Однак їхній батальйон добре забезпечений. Є бронежилети, каски... Хоча великою проблемою залишаються харчі і вода: як їх підвозити, щоб вони завжди були свіжі і щоб їх вистачало? "Було б добре, якби в солдатів були пластикові фляги", - вважає Іван.
Каже, що у військовослужбовців української армії техніка в дуже поганому стані. Підмітив це, коли вони "прикривали батальйон бронею". Форма в солдатів давно не прана, бо сидять на укріпленнях дуже довго. Тривають обстріли.
В "Айдарі" не втрачають оптимізму. З батальйону спокійно можна піти, якщо сумніваєшся. Всі хочуть, щоб усе скоріше закінчилося. Іван не шкодує, що пішов воювати. "Рано чи пізно настає момент, коли треба захищати свою землю,- каже він. - Найтяжче те, що розумієш: можеш померти навіть тоді, коли не бачиш ворога. Страшно чекати обстрілу з міномета чи "Града". Хоча не сказав би, що через це всі потерпають. Просто дуже неприємно. Не бачив ворога - і вже все…" Відсотки на виживання - величина вкрай нестійка.
Реквізити для допомоги Сергієві Загасайлу:
Картка "ПриватБанку": 5168 7572 6138 0853
(одержувач: сестра Олена Загасайло)
Банківські реквізити: одержувач: "ПриватБанк"
р/р: 29244825509100 МФО: 305299
ЄДРПОУ: 14360570
Контактний телефон:
068-168-39-20 (мама Алла Ігорівна)