Звісно, до цієї дати почали готуватися заздалегідь. Впродовж року з обласного та районного бюджетів (Онуфріївський район) було виділено більше восьми мільйонів гривень на реконструкцію музею та благоустрій території Павлиської школи, в якій працював відомий педагог.
По-новому облаштовані зали його музею, а також, фактично, відкрита квартира-музей, де Василь Олександрович жив із родиною (як відомо, вони мешкали при школі). Тепер сюди можна прийти не як на екскурсію, а як у гості. Посидіти у кріслі чи за письмовим столом, погортати книжки з домашньої бібліотеки Сухомлинських, доторкнутися до старої плити, що колись обігрівала оселю, уявити, як жилося тут учителеві, директорові, мислителю…
Протиставити нелюбові любов…
Деякі вчителі, критично налаштовані до теоретичної спадщини Василя Сухомлинського, вважають, що його ідеї й постулати могли працювати в тоталітарному суспільстві, у демократичному ж ними скористатися важко, а то й нереально.
Якщо окинути оком його життєвий шлях, то ми раз у раз наштовхуватимемося на залізні лещата тоталітаризму, в яких йому довелося провести все життя. Педагогіка, як відомо, дуже консервативна. Можна уявити умови скутості та обмежень кінця 1930-х, у яких Василь Олександрович здобував вищу освіту. Розгул репресій, доносів, стукацтва. Очевидно, дуже нелегко було зберегти себе у ті страшні часи. І ось освіту завершено, прийшла любов, з'явилася надія на батьківство. Та на порозі інший тоталітарний звір: фашизм, війна. Він на фронті, а молоду дружину, що проявила радянський патріотизм, разом із малесенькою дитиною по-звірячому вбили фашисти.
Після війни вже інша тоталітарна система теж йому довіряла, бо не був на окупованій території, нічим, з погляду тодішньої влади, себе не заплямував. А він досконало вчив німецьку, аби кинути носіям фашизму в обличчя, що про них думає. Вечорами, після роботи, при гасовій лампі, - електрика в Павлиші з'явилась аж наприкінці 1950-х.
Але! Любов до малої батьківщини, до квітки, до річки, до матері, до свого роду, якою пронизана вся його теоретична спадщина і практична діяльність, - що це таке, як не палке бажання вирватися з оков умовностей, тоталітаризму, приниження людської особистості? Навчання - осягнення навколишнього світу з раннього віку, початки інклюзивної освіти. Любов протиставити нелюбові. Правду - брехні. Для багатьох і тепер це непросто. Досі працюють стереотипи, страх, бажання озиратися на старших посадою, багатших, впливовіших. Не кожен здатен відстоювати звичайну побутову правду, не кажучи про суспільну.
Нині в Музеї Василя Сухомлинського в Павлиші можна побачити перше видання "Собору" Олеся Гончара із дарчим написом автора. Він надіслав роман на прохання директора школи у відповідь на його лист. Письменник отримав книжку в жовтні 1968-го, коли "Собор" уже вилучили з усіх книгарень та бібліотек, коли роман було названо ідейно шкідливим і творчою невдачею. "Наш педагогічний колектив живе багатим духовним життям. Ваш "Собор прочитали всі. Роман став для нас немовби джерелом, з якого потекли струмки свіжої думки… Прошу Вас від імені колективу прислати для нашої шкільної бібліотеки з дарчим написом свій найголовніший - найдорожчий для Вас твір. У нашій шкільній бібліотеці є шафа з написом "Зберігати вічно". Тут ми зберігаємо ( і хочемо, щоб і нащадки наші зберігали) твори найвидатніших сучасних письменників. Для мене особисто, якщо це можливо для Вас, пришліть "Собор". З повагою В. Сухомлинський". Повністю лист цитує літературознавець Віталій Коваль у своїй книжці "Собор" і навколо "Собору".
"Нова українська школа зароджувалася тут"
Школі в Павлиші - понад сто років. Точніше, старому її корпусу. Його звели ще у 1909 р., фактично, методом громадської толоки. Кожен, хто мав землю, давав на школу по два рублі з кожної десятини. Тож багато що тут, зокрема й старі кахлі, - ще з тих часів. Звісно, з'явилися нові приміщення, а до ювілею колишнього директора школа значною мірою оновилась.
Тут усе було готове (чого не скажеш про всю область, зокрема й Кропивницький), аби починати новий навчальний рік за концепцією Нової української школи. Одномісні парти, обладнання, комп'ютери, дидактичний матеріал. А ще - тут є багато такого, чого не мають інші школи, особливо міські: великий сад, оранжерея, альтанки, галявина казок, ставок-басейн із водоспадом та альпійською гіркою. Основи цього середовища закладені ще Сухомлинським, як і традиція - першокласники садять кожен своє плодове дерево і потім упродовж років навчання доглядають за ними. Заступник міністра освіти Павло Хобзей, який побував у ці дні в Павлиші, зауважив, що саме тут зароджувалася Нова українська школа.
Багато було сказано про теоретичні та практичні надбання Василя Сухомлинського під час Х Міжнародної науково-практичної конференції та на ХХV Всеукраїнських педагогічних читаннях "Творча спадщина Василя Сухомлинського у вітчизняному та міжнародному вимірах", що тривали впродовж відзначень ювілею. На приміщенні обласного інституту післядипломної педагогічної освіти було відкрито меморіальну дошку ювілярові, вручено обласну педагогічну премію його імені.
Про Сухомлинського написано томи й томи. Важко додати щось нове й неординарне. Але заслужений журналіст України, ветеран краєзнавчого руху в області Юрій Матівос нагадав цікаву деталь, яку давно забуто. Та й знали про це одиниці:
- У моєму домашньому архіві зберігається лист Василя Олександровича, надісланий ним до газети "Кіровоградська правда" у березні 1969 року. Це був час, коли вся комуністична ідеологія спрямовувалася на відзначення 100-річчя свого вождя Леніна. Мережа освіти відчула ту помпезність підготовки на собі. Особливо старалися керівники окремих навчальних закладів різного рівня, догоджаючи високим чиновникам. Треба було мати мудрість Сухомлинського, щоб оцінити шкідливість такої "педагогіки". А ще - мужність, щоб написати про це до редакції газети. Був би лист опублікований - і в Сухомлинського могли б виникнути дуже значні проблеми. Звісно, листа не надрукували, але його зберіг тодішній заступник редактора газети (нині покійний) Наум Добрін.
Ось що писав Василь Олександрович: "Кіровоградська правда" у кінці березня опублікувала статтю директора (називається прізвище і школа). Це хороший педагог, мене турбує, що в його школі є речі, які викликають подив. З публікації у газетній статті, а також з програми "Ленінських педагогічних читань", надісланих мені цим директором, видно, що в окремих закладах виховна робота підміняється тріскотнею, яка по суті принижує наші ідеали. Так, у статті пишеться про "ленінський залік" - діти складають залік з біографії В. І. Леніна. Це річ надумана і явно не потрібна. Ленінець не той, хто встав і відрапортував те, що завчив. Духовний світ дитини, її ідейне переконання - це надзвичайно тонка й ніжна річ, і формувати світ її переконань треба зовсім не так… Якщо залік - значить робиться висновок про моральне обличчя людини (та ще якої людини - маленької) за тим, що вона знає й що не знає. А цього ж ніяк не можна робити, це просто неподобство. Треба так виховувати, щоб у дітей і юнацтва тягнулися руки й душі до книг, а оцінок і заліків тут, у роботі з дітьми - в цій надзвичайно тонкій і копіткій роботі, - не повинно бути. Надуманою й шкідливою річчю є й те, що в цій школі називають "запровадженням табелів успішності спеціального зразка, які заповнюються на тих учнів, що закінчують навчальний рік на "відмінно". Ці табелі зберігатимуться у Ленінській кімнаті. (…)
Для чого це робиться? Невже товариші не розуміють, що вони цим своїм "заходом" калічать юні душі? Адже як розуміє учительський колектив те, що, скажімо, табель Петра зберігається в Ленінській кімнаті, а табель Павла не зберігається, бо в табелі Петра - п'ятірки, а в табелі Павла - однісінські собі трійки? Розуміти це, звичайно, треба так, що Петро гідний називатися справжнім ленінцем, а Павлові - далеко до цього. Але чи можна утверджувати в юних душах таке розуміння, не скалічивши їх? (…) Маємо скільки таких фактів, коли трієчники стають справжньою людиною, справжнім борцем за ідеали, а людина з табелем відмінника - ні се ні те. Невже вихователі не розуміють того, що, даючи зрозуміти "трієчникові", що його табель не достойний бути в Ленінській кімнаті, вони цим самим утверджують у нього думку про те, що йому закрита дорога до того, до чого відрита дорога "п'ятірочникові"? Дивна річ: дорослі люди, а займаються грою, тільки грою нехорошою - граються дітьми, граються святинями. Святинями гратися не можна. З подивом і занепокоєнням дізнаєшся: що тільки не видумують зараз окремі вчителі: ленінські диктанти, ленінські чергування по школі, ленінські п'ятихвилинки на уроках літератури… Хочеться сказати товаришам: ви маєте справу з високими, святими ідеалами й іменами.Треба берегти високі слова, а не вдаватися до штукарства. Мені здається, що піднімати шум з приводу всіх цих речей не варто. Треба, на мою думку, зараз дуже вдумливо висвітлювати питання, пов'язані з творчим підходом вихователів та учнів при підготовці до відзначення визначних подій та ювілеїв. Прошу вас розглядати цей лист не як офіційний відгук, а як особистий лист. З повагою В. Сухомлинський".
Як уникнкти фальшу і знайти правдивий шлях до дитячого серця? Мабуть, це найважливіше питання педагогіки. Вчителька української мови й літератури загальнососвітньої школи № 26 міста Кропивницький, заслужений учитель України Віра Соколова узагальнила його так:
Сухомлинському вдалося відчути і знайти серцевинну ідею української педагогіки, яка йде ще від Сковороди: від душі до знань, а не навпаки. Кожен розумний, гідний учитель іде до серця учня саме таким шляхом. Не треба робити з Сухомлинського ікону, треба сприймати його як живу практику.