Ви можете навідатися до Віктора Сидоренка в той день, коли він нічого не їсть, бо відновлює витрачену за тиждень художню енергію. Ви так і сидітимете на довгій дерев'яній лаві за довгим дерев'яним столом - певно, як в українських школах ХІХ століття. Він же сидітиме між двох велетенських голів з очима Святих Апостолів. Він усе говоритиме і говоритиме, а ви слухатимете. Годинами. Про те, як його батьків депортували в Казахстан, як вивчив свій головний постулат мистецтва, як представляв Україну у Венеції і чому створив Інститут проблем сучасного мистецтва в Києві. Коли ви навідаєтесь у його майстерню з вибіленими стінами біля церкви Василя Великого, буде саме так.
Він народився 1953-го в місті Талди-Курган, названий на честь діда, якого ми ще згадаємо. Віктор з'явився на світ так далеко від України, бо його мати була полячкою з Житомирщини, репресованою сталінським режимом. Їй у 1936-му дали дві години, щоб зібратися, і за одну ніч відправили на інший бік планети. Везли дуже довго - аж до передгір'я казахстанського Тянь-Шаню. Багато її попутників загинули. Їх кинули як худобу в напівпустелі. Робіть, що хочете, рийте копанки… Створюйте поселення Будьонний, як заповіла вам радянська влада.
Вікторового діда по батьковій лінії заслали в ту напівпустелю як запеклого куркуля. Він жив із сім'єю у Харківській області. Коли в роки голодомору прийшли "активісти" й почали вишукувати харчі навіть у помиях, чоловік вилив їх їм на голову. За те й отримав "путівку" на китайський кордон.
Тамтешні злигодні змушували селище жити толокою. Всі будували хати, і всі були будівельниками. Стіни мурували з саману (глини з половою. - В.М.). У їхній убогій хатині були материні ікони. Хлопчина часто сидів перед ними і уявляв, що зображений на них рай - це і є Україна. Адже батьки розповідали, що там є ліси, річки, зелена трава… А за вікном були пустеля й голі шпилі гір.
Віктор почав малювати у вісім років. Тоді учень старшого класу організував у школі художній кружок. Перше завдання було скопіювати "Курсистку" Ярошенка,
потім - "Леніна на трибуні" Герасимова. Малювали й з натури.
Хлопець уже тоді розуміє, що хоче займатися мистецтвом. Саме він і був тим подразником у сім'ї, який спонукав батьків переїхати назад в Україну. Хотів учитися малювати, опановувати майстерність у гарній студії.
Ленін і снігурі на вокзалі
Коли юнакові було 14 років, сім'я вирішила переселитися в Україну. Дві доби ночували на вокзалі - разом з "Леніним і снігурами". Їхали майже 10 днів. "Димище, спека! Коли смикався паровоз, то чорне повітря валило прямо у вагон. А зачинити вікна не можна, бо тоді б узагалі подушилися - їхали ж пустелею. Маршрут був через Аральське море, на зупинках продавці намагалися продати їм свіжу рибу", - пригадує художник.
У місце, де народився, він повернеться років через тридцять. По дорозі побачить, що море відійшло на десятки кілометрів, і його вже не видно. Тільки кораблі завмерли посеред пустелі. Гори ж Казахстану понижчали, казка розтанула.
В Україні сім'я Сидоренків оселяється під Харковом. Віктор у Палаці піонерів вступає до Дитячої художньої школи імені Іллі Рєпіна. По дорозі до школи, що тривала три години в один бік поїздом, він постійно малює. Можливо, поки йшов до станції три з половиною кілометри пішки, то якраз обдумував сюжети…
Після служби в армії вступає до Харківського художньо-промислового інституту. Дається взнаки перфекціонізм Сидоренка: кожну картину робить як останню. Стає ленінським стипендіатом.
Нині художник розповідає: "В інституті найцікавішим з викладачів був Борис Косарєв. Дуже вимогливий. Зробити те, що він загадував, було практично неможливо. Студенти на заняттях шукали сто відтінків білого. Та головне, чого навчив Борис Васильович: якщо можеш щось не малювати, а сфотографувати, то роби це. Якщо для цього треба зняти фільм, то знімай. Якщо ідея живе в якомусь виді мистецтва, то його й треба застосовувати".
Останній бастіон соцреалізму
У Радянському Союзі живописцям жилося нелегко. Якщо хтось просто хотів заробляти гроші - то це було простіше. Все перетворювалося на звичайне ремесло. Якщо ж митець хотів передавати якісь неординарні думки, навіть далекі від політики, то це не схвалювалося. Приміром, якщо художник малює самі натюрморти - підозріло. Це вже відгонило "злочинним формалізмом". І не дай вам боже проводити ще й якісь експерименти з кольором! Вкладайте всі свої ідеї в рамки соцреалізму і застосовуйте "метод станкового живопису". Беріть пензель десятого розміру й виводьте великими мазками образ робітника. Якщо хочете брати участь у виставках - не смійте й думати, щоб бавитися якимись там абстрактностями.
Найкраще було, якщо художник узагалі виконував лише замовлення комуністів, як на заводі. Змальовував звитяги партії, народу. Якщо працював у фонді, то малював або оборону Ленінграда, або портрети членів політбюро. Ні в чому собі не відмовляв, словом. Міг іще підробляти "ксероксом" і "принтером". Квадратно-гніздовий, погонний, так би мовити, підхід до мистецтва.
Якось на виставці в Москві Сидоренкові приписали документальний романтизм. Тобто, м'яко кажучи, облаяли. Угледіли ще й "фотореалізм", бо в нього надто гарно було все промальовано, а це виходило поза загальноприйняту манеру. Не положено! Та ще й в Україні! Тінь ганьби впала на харківську школу, останній форпост соціалістичного реалізму. Вони ж до останнього не допускали паростків "ганебного формалізму", плекали дитя радянського мистецтва, а тут - на тобі! Понабиралися вже від москвичів, прибалтів, а надто від фривольних грузинів. Втрачали останній бастіон, заповідник харківський втрачали.
Проте згодом Сидоренко виграє своєрідний "грант" - поїздку на три місяці до Німецької Демократичної Республіки для ознайомлення з мистецтвом, представленим у тамтешніх музеях. З Києва вже років 10–15 ніхто таких подорожей не вигравав. У Дрезденській галереї він міг спокійно брати оригінали Дюрера, Рембрандта й перемальовувати. Нині таке свавілля практично неможливе.
Наприкінці 1980-х митець стає народним депутатом СРСР від Спілки художників. Намагався вирішити на рівні тодішньої країни художні питання. Але з розвалом Союзу в політику вже не потикається. У 1990-х створює серію картин "Жінки і квіти". Це було прагнення остаточно відірватися від буденності і зайнятися чистим мистецтвом. Почався розвал старої системи, а нова ще не народилася. Не було ще колекціонерів. Повна свобода від усього, в тому числі й від грошей. Сидоренко робить серію на одному диханні. Він поступово переходить від реалізму до неоавангардизму.
Через "Амнезію"
до "Відображення
в невідомому"
У 1995-му митець пише цикл "Амнезія". Великі полотна, на яких прообрази чорно-білих фотографій, що ніби залиті кислотними аніліновими фарбами. Це наче спогади, які раптово то виникають, то зникають. Ті 25 картин були вінцем швидкого забуття СРСР. Але через те, що Сидоренко був у київській "тусовці" "новеньким", його виставка проходить практично непоміченою.
В 1996-му Сидоренко остаточно перебирається до столиці. Його обирають віце-президентом Національної академії мистецтв. Разом з посадою не забарилися й звання, зокрема народного художника України. Сам "народний" вважає це рудиментом Союзу. "Ну от як перекласти у світі звання народного художника? - запитує він. - Це ж просто смішно".
Наступного року Віктор Сидоренко презентує серію "Ритуальні танці". Він витісняє з них просторову й часову конкретність, головною ідеєю стає тоталітаризм - у формі ідеологічної несвободи, політичного режиму чи релігійної диктатури. Головне завдання живописця - зобразити кризу й духовну деградацію, що неодмінно присутні у свідомості людини, яка живе в тоталітарній дійсності.
Він здирає фарбу з радянського минулого в серії "Цитохронізми". Масова зарядка людей у кальсонах тепер не видається такою комуністично-правильною, як це було б у часи СРСР. Тепер це пережиток минулого, символ того, якими однаковими всі мали бути - людьми без реального вибору і свободи. Персонаж у кальсонах - відтоді практично у всіх наступних серіях Сидоренка. Він буде втілений у скульптурі, розмальований і навіть знятий на кіно- і фотоплівку.
2001 року Віктор Сидоренко ініціює створення Інституту проблем сучасного мистецтва. Стає його директором. Завдання сформульовано так: "Започаткування адекватної часові й ситуації спеціалізованої фахової інституції, котра здійснювала б практичні дії зі сприяння у розвитку сучасного мистецтва України, його інфраструктури, просвітницький дискурс і, на відміну од попередніх об'єднань, підтримувалася би коштом саме своєї держави, а не виключно пожертвами окремих закордонних благодійних фондів". Створено інститут практично на голому місці - відбудували приміщення занедбаного гаражу. А тепер там постійно проходять виставки. ІПСМ НАМ України випускає навіть власних аспірантів.
За два роки по тому проект художника "Жорна часу" виграє конкурс і їде представляти Україну у Венеції. Це були фотографії, відеоматеріали та інсталяції - моменти, що постійно перемелюються. Вони передавали одноманітність руху нашого життя, беззмістовність днів, які ми переживали, подібно до мурах, у щоденних клопотах. Вже коли задум було втілено, Віктор дізнався історію свого дідуся, на честь якого названий. Виявилося, що той у 1945-му повернувся в Україну з заслання і влаштувався працювати мельником. Одного дня йому стало зле і він упав у жорна, які його й поховали…
Головний мотив проектів "Деперсоналізація" та "Автентифікація" - створення в сучасному світі армії психологічних клонів засобами мас-медіа і реклами. Знак людини в кальсонах використовується й у серіях "Левітація", "Занурення", "Відображення в невідомому". Серед героїв митця з'являється жінка, а самі вони ростуть в розмірах. У 2009-му на вході в Український дім, де проходила виставка сучасного мистецтва, можна було побачити велетенського червоного чоловіка роботи Сидоренка.
Цей чоловік, як і йому подібні, починають шукати своє місце у просторі. На багатьох картинах зображений і сам Сидоренко. Проте цей символ ніколи не знайде свого місця, як і всі ми в житті: постійно шукаємо своє призначення, але знаходимо лише натяки на нього. Віктор Дмитрович зізнається, що, можливо, такі ідеї виникли в нього й з уроків власної долі. Він постійно кудись переїжджав, ніколи не жив в одній квартирі більше 10–15 років.
Тепер художник хоче повернутися до проекту "Ритуальні танці". Він вважає, що всі народи мають свої ритуали. В українців - Майдан. Це ритуали, які формують суспільство.
Сидоренко не шукає стабільності, бо переконаний, що рух по горизонталі дорівнює рухові вниз. Він прагне постійного розвитку, постійної вертикалі. Він мріє мати час, сили й натхнення, щоб реалізувати всі свої ідеї, які поки що лежать в ескізних сценаріях. Паралельно встигає давати поради синові Андрію, котрий пішов стопами батька, але так не хоче дослухатися до його настанов, бо вважає їх повчанням. А втім, Віктор бере його авторитетом.
Художник не поривається змінити світ. "Митець зовсім не інженер людських душ, як писали колись у партійних агітках. Він змінює себе і своє оточення. І це вже добре", - каже Віктор Сидоренко. Проте його картини змінюють вас. Змінюють кожного, хто їх осмислить. А зовсім не світ.