Табличка "Авторський розпродаж" привертала увагу містян і заманювала придбати твір за помірну ціну. Небайдужим він залюбки розповідав історії з власного життя та історичні події, що відбувалися в різний час у його рідній Галичині. Олексій Попадюк - простий коваль і слюсар, який відкрив у собі літературний талант і став трудівником слова, літописцем життєвої стихії і правди. Проте він вважає себе не письменником, а людиною, яка не може не писати.
До школи в рідному селі Кабарівці на Тернопіллі Олексій Попадюк ходив недовго, бо почалася німецько-радянська війна. Початкову освіту йому фактично дала старша сестра, яка навчила брата азів письма, читання й лічби. А все свідоме життя він займався самоосвітою, постійно читав світову художню класику і наукову літературу - військову, педагогічну, навіть складні праці педагогів Костянтина Ушинського і Яна Коменського. А ще на початку 1950-х, під час служби в армії, слухав "ворожі" голоси: передачі радіостанцій "Німецька хвиля", "Голос Америки", "Свобода" (особливо сильну аналітикою російську редакцію), сигналів яких тоді ще не глушили. І ця самоосвіта сформувала широкий світогляд і критичне мислення людини, якій не вдалося здобути вищу освіту.
Олексій Попадюк пережив у Галичині різні часи - польську й більшовицьку владу, німецьку окупацію, другий прихід більшовиків, був очевидцем репресій і депортацій до Сибіру земляків. Кожна із цих влад ніби змагалася з попередньою у порушенні прав українців. Та в галичан не згасала ідея бути господарем у своїй хаті. Олексій не змирився, що окупанти відібрали в українців власну історію й розвинули в них комплекс меншовартості. У його душі визрівав протест проти зайд.
Ще під час навчання у Львівській школі фабрично-заводської освіти він намалював тризуб на снігу. Та повіяла хурделиця і замела сліди "шкідництва". А коли служив в армії, зобразив український герб на броні радянського танка Т-52. Все обійшлося щасливо, бо це був останній день служби. Вже 1981 року, працюючи слюсарем у Тернопільському виробничому об'єднанні "Ватра", Олексій Попадюк писав листи і відправляв невеликі пакунки В'ячеславу Чорноволу до Якутії, де відомий дисидент відбував заслання. КДБ викрило цю "диверсію", і коли в Олексія вимагали пояснити мотив його дій, відповів: "Я хотів перевірити пильність радянських органів держбезпеки". Все обійшлося обшуком і вилученням Біблії в його помешканні. А на заводі в очах трудового колективу його просто зганьбили як "паршиву вівцю".
Закінчивши Львівське залізничне училище, Олексій Попадюк упродовж двох десятиліть тяжко працював слюсарем - спочатку у локомотивному депо станції Тернопіль, а відтак на заводі "Ватра". Йому було не до творчості, хоча задуми майбутніх прозових творів відкладалися в голові один за одним. Однак муза навідала його лише на початку 1970-х. І тоді почали лягати на папір перші сюжети.
Діяння чужих влад у Галичині пан Попадюк відчув на собі. І згодом його художня уява створювала сміливих і до того ж кмітливих літературних персонажів, як, наприклад, брати Іван і Петро Ковалишини (роман "Крива люфа"), Дмитро Дроздов ("Щаслива служба") та інші, які потрапляють у складні життєві обставини, але щоразу знаходять з них вихід. Є в романах і відверто вражаючі ситуації, від яких волосся стає дибки. Наприклад, в'язень трудового табору Міхал Рігель добротною німецькою насмілюється заявити начальникові, що чоботи, в яких той ходить, він зняв з його діда. Але звинувачений не розстріляв зухвальця, а зарахував йому два роки перебування в трудовому таборі як два роки перебування на Східному фронті ("Гроші не пахнуть").
Автор постійно ставив себе на місце літературних героїв і думав, як би він діяв у тих чи інших ситуаціях. Але його персонажі, яких переслідували чужинці, жили в постійному страху і за власне життя, і за долю своїх родичів. Розрадою для них ставали жінки. Тож у романах присутні флірт і навіть секс. Але…
"Мої герої-чоловіки ніколи не кривдили жінок, а, навпаки, допомагали їм, бо серед тих жінок були і бандерівки, і репресовані, що перебували на нелегальному чи напівлегальному становищі, - каже Олексій Попадюк. - А взагалі мої твори - це сюжети фактів і дій, а не література потоку свідомості. Але сюжети й персонажі в них - художня вигадка. І коли мене запитують читачі, чи справді існували такі особи, я кажу, що вони були, але тільки в моїй голові".
Його художні тексти пересипані афоризмами письменників-класиків, цитатами з відомих і маловідомих поезій. У сюжетах чимало історичних відступів - паралелей з княжих і козацьких часів, епізодів національно-визвольної боротьби ХХ століття. Та цінність і смак цієї прози в тому, що вона висіяна галицьким говором, хоча й не так рясно, як, наприклад, новели Василя Стефаника покутським діалектом чи твори Петра Шекерика-Доникова - гуцульським. Крім того, автор не переробляє власних назв на сучасний лад, а зберігає їх так, як вони вживалися в свою епоху, - Красна площа, Красна армія, Сталінградська битва…
У цього письменника-самоука можна побачити таїнство народження тексту. Він творить "наживо" - авторучкою, поправляє написане, краючи папір, наклеюючи вставки тощо. І в цьому вся складність підготовки таких текстів до друку, а отже й їх видання.
Автор роками відкладав крихти зі своєї пенсії, а кілька літ іще й підпрацьовував сторожем, щоб призбирати грошей і видати свої романи. Пощастило, що директор тернопільського видавництва "Підручники і посібники" Ярослав Гринчишин щоразу погоджувався давати знижку на видання його творів. Отак із 2011 року побачили світ п'ять романів - "Літературна партизанка", "Крива люфа", "Щаслива служба", "Заслужене щастя", "Гроші не пахнуть".
А коваль і слюсар Олексій Попадюк став письменником, якого не визнають колеги по цеху ні в Тернополі, ні тим паче в Україні. Проте він не напрошувався бути прийнятим до Спілки письменників, бо знає, яка нещадна конкуренція і заздрість панують у літературному середовищі. І переконаний: справжнє визнання прийде хіба що після смерті, коли перестане бути конкурентом для інших. "Люди, як і гроші, бувають справжні й фальшиві, і це нормально, але коли критична маса фальшивих людей, як і грошей, перевалить через допустиму межу, то може збанкрутувати держава, як економічно, так і політично", - цю максиму, що її висловив Олексій Попадюк у романі "Літературна партизанка", складно заперечити.