Слово до читачів

"Когда я вернусь - ты не смейся, - когда я вернусь,

Когда пробегу, не касаясь земли, по февральскому снегу,

По еле заметному следу к теплу и ночлегу,

И, вздрогнув от счастья, на птичий твой зов оглянусь,

Когда я вернусь, о, когда я вернусь...

Когда я вернусь, я пойду в тот единственный дом,

Где с куполом синим не властно соперничать небо,

И ладана запах, как запах приютского хлеба,

Ударит меня и заплещется в сердце моем...

Когда я вернусь... О, когда я вернусь...

Когда я вернусь, засвистят в феврале соловьи

Тот старый мотив, тот давнишний, забытый, запетый,

И я упаду, побежденный своею победой,

И ткнусь головою, как в пристань, в колени твои,

Когда я вернусь... А когда я вернусь?"

2005 року Юлія Мостова простягнула мені руку зі словами: "Побачимо, наскільки гідно ти впораєшся". Моя нова редакторка в такий спосіб визначила планку. Тоді у мене запаморочилося в голові від її висоти.

Сьогодні я знаю, як правильно затримувати подих на глибині.

Усе, що робить журналістика "Дзеркала", - це про гідність. Такий формат не страхує від помилок, суперечок і емоцій, але гарантує право залишатися собою. І це головна точка опори в професії.

Зізнаюся, я експериментувала. І я точно є журналістом, який найчастіше залишав "Дзеркало" і повертався до "Дзеркала". Я намагалася перейти до іншого видання. І поверталася. Я приймала рішення змінити професію. І поверталася. Я назавжди від'їжджала до іншої країни. І знову поверталася. Точно так само, як повертаюся до рідної домівки. І перемоги святкувати. І на плечі плакати. І сили збирати, щоб іти далі.

Так і йдемо! І неважливо, в яку сучасну версію чи зручний формат трансформується зрештою наше видання. Важливо, що й ви завжди відчуватимете цю вісь. Мірятимете за цією шкалою. І повертатиметеся.

"З коханими не розлучайтесь!" Ці рядки поета Кочеткова, як відомо, звучать перед фінальними титрами знаменитої рязанівської "Іронії долі". Чиста інтимна лірика.

Нині цьому рядку хочеться надати дещо іншого забарвлення - соціально-публіцистичного та лірико-суб'єктивного. Якщо говорити про наш із вами газетний роман - на сторінках "Дзеркала тижня", що стало для всіх нас і не газетою навіть, а книгою життя - з її різними главами, абзацами, дійовими особами й навіть розділовими знаками. Часто в цій книзі життя ми зверталися до знаку питання, розмірковуючи про долю батьківщини або мистецтва. Чимало було і знаків оклику, адже наша "книга життя" фактично є ровесницею незалежності нашої країни, тобто дзеркалом, у яке дивилася країна, то радіючи, то жахаючись деяким гримасам політичного й економічного життя.

Так от, у цьому передноворічному випадку наприкінці кочетковських "З коханими не розлучайтесь" нам хочеться поставити не знак оклику і не знак питання, а три крапки. З надією й упевненістю в тому, що не всі сторінки

нашої книги життя дописані, а після розлучення (з колишнім форматом) настане зустріч - і ми повернемося на круги своя, наш любий і відданий читачу, якого варто занести до Червоної книги життя, оскільки разом із нами ти не боявся сперечатися, думати, аналізувати, прогнозувати, вірити.

Ось із цією передноворічною вірою ми й проходимо тонким мостом життя - в новий рік, у інший вимір нашої "книги життя", яку писатимемо разом із вами, незважаючи на всі гримаси не лише зеленої, а й різнокольорової повсякденності, незважаючи на те, що віра часто бореться з безвір'ям.

Ми віримо, бо з коханими справді не розлучаються - на них чекають, їх бережуть, їм багато чого пробачають. Наша книга життя - вважайте, ваш родич. Тому й не зраджуватимемо одне одного в нашій великій українській родині.

На жаль, мені не вдалося поспілкуватися з колегами особисто на 25-річчя "Дзеркала тижня". Проте навіть температура знизилася, коли вони надіслали підбадьорливе відео.

Воно залишиться зі мною таким, попри те, що я згортаю в рулони назбирані за час роботи карти, схеми, пакую книжки. І що доведеться попрощатися з газовим краном (є кому "рулити").

Далі буде вже інша історія. Напевно, не менш захоплива.

Сподіваюся, за ці десятиліття "Дзеркалу" вдавалося розповідати й описувати найважливіші події енергоринку (у широкому сенсі). Дякую всім співпричетним авторам і нашим консультантам! Щира вдячність літературним редакторам і перекладачам, які виловлювали в текстах пропущені в поспіху описки й помилки!

Окремо дякую нашому юристу Валерію Федорченку, який захищав нас при всіх нюансах.

Я вже точно не з "магазину подарунків", тому дякую колегам за те, що витримували шторми в 10 балів і всілякі інформаційні цунамі. За терпіння та підтримку. За те, що було з ким поділитися тортом у день народження і посміятися над курйозами...

"Номер був змістовний, насичений і інформативний…"Понад 25 років ці слова звучали на редакційних нарадах нашої газети. Її повторював перший головний редактор тижневика Володимир Мостовий, а потім - Юлія Мостова. Я особисто чув цю сакраментальну фразу майже два десятиліття.

Адже прийшов у "Дзеркало" після того, як газета відсвяткувала свою п'яту річницю. За цей час багато чого відбулося й написалося, але незмінно звучало: "Номер був змістовний, насичений і інформативний".

Кажуть, із віком мудра людина стає більш компромісною. Від себе додам інше спостереження - у людини також розвивається не тільки логіка, а й інтуїція. Якщо вірити моїй інтуїції, то 23 грудня 2019 року ці слова прозвучали не востаннє. Вірю, ми їх іще почуємо. Навіть якщо для цього всім доведеться трохи зачекати…

"Щастя - це має бути щось таке, що не зношується". Слова одного з найулюбленіших моїх письменників Гайто Газданова якнайточніше визначають суть і цього почуття, і тієї майже 16-річної епохи в "Дзеркалі", яку прожив з товаришами.

Так, без перебільшення, робота в газеті була найкращою і найбільш плідною частиною мого життя. І це констатація факту. "На роботу - як на свято!" Аж ніяк не патетика…

Прожив цю епоху - з успіхами і (куди вже без них) провалами у своїй "архіваріусній" справі - сподіваюся-таки гідно. Історична сторінка намагалася йти в ногу із часом, не тримала носа за вітром.

На жаль, епоха гаджетів і загалом новітні технології почали пожирати все, без особливої селекції. Газета трималася з останніх сил, але свого Євгена Чикаленка так і не знайшла. Згадаймо його слова, що треба любити Україну й "до глибини своєї кишені". Із цим у нашої "еліти" якось не склалося. Чикаленко попереджав, що без національної школи, преси ми рано чи пізно станемо "провансальцями". Колись Прованс (країна ОК) боровся за свою незалежність, нині ж це кілька департаментів на півдні Франції…

"Про майбутнє ми нічого не знаємо, крім того, що воно відрізнятиметься від сьогодення. Будь-яке припущення цілком може виявитися забобоном" - а це сказав Хорхе Луїс Борхес, ще один з улюблених письменників. Майбутнє будемо "вибудовувати" вже самі, у добру путь, кажу я вихованцям унікального проекту!

"Дзеркальна" економіка ніколи не вибирала простого шляху і зрозумілих усім тем. Ми не боялися ставити незручні запитання й критикувати популярні рішення.

Не гналися за сенсаціями, віддаючи перевагу глибокому аналізу. Проводили розслідування, за які мало хто узявся б. Започатковували складні дискусії в надії впорядкувати хаос і побачити світло маяка.

Цього шляху ми не пройшли б без наших читачів. Ви хвалили нас і підтримували, критикували й не погоджувалися, підписувалися та відмовлялися, обожнювали й ненавиділи. Але ніколи не були байдужими, а отже, завжди були поруч. Дякуємо вам! Робота в радість, коли ти точно знаєш, що твій читач - думаючий, відкритий до знань, допитливий і мудрий.

Ми не змогли б зібрати такої якісної аудиторії без наших авторів. Дивовижних людей, здатних в один текст помістити візіонерські сенси, аналітичні дослідження, економічні прогнози та глибокі висновки. Людей, які хотіли шукати, а не стверджувати, переосмислювати, а не ретранслювати, радити, а не повчати. Спасибі вам! Ви завжди були поруч і жваво відгукувалися на кожну, навіть дуже складну, тему. Саме ви змогли створити й підтримувати цей інтелектуальний діалог про головне із суспільством, владою та експертним середовищем.

Так, світ і суспільство змінюються. Люди стомлюються від обсягів отримуваної інформації й жертвують складним на догоду простому і розважальному. Проте ні, світ не став гіршим, він просто став іншим. І всім нам треба вчитися жити в цьому новому світі, намагаючись, як і колись, його поліпшити. Робімо це разом, незважаючи ні на що.

Мені, як і багатьом нашим читачам, не віриться, що з 2020 року припинить виходити паперовий варіант "Дзеркала тижня". Але це не останнє слово, а подяка.

У жовтні виповнилося 25 років газеті, в якій минуло 20 років мого життя - моя молодість і моє становлення. Впродовж усіх цих років ми намагалися разом чесно та професійно робити свою справу. Ми прагнули бути незалежними й об'єктивними, що в наших реаліях є майже героїзмом. І це було більше, ніж просто роботою.

Газета народилася 1994-го, ставши практично ровесницею нової, незалежної України. Ми вірили в те, що саме від нас залежить, у якій країні житимуть наші діти. Ми хотіли впливати, ми прагнули змін на краще. Ми були зухвалими, азартними, молодими, сповненими сил і бажань.

Кожен понеділок починався з планірки. Головний редактор вимовляв сакральну фразу: "Номер був змістовний, насичений і інформативний", що слугувало сигналом, стартом для нового тижня. Ми влаштовували мозкові штурми, ділилися планами й ідеями, нам хотілося бути найкращими.

Потім геть несподівано наставала п'ятниця - здавання номера. У цей день готувалися перші шпальти, творив "елітний підрозділ" - відділ політики. Для мене досі залишається загадкою, як із маленьких інформаційних пазлів, на одному диханні, створювалися брили аналітичних матеріалів. Звісно, це була позірна легкість професіоналів, оскільки після кожного такого здавання вони втрачали декілька кілограмів, наче боксери після бою.

"Дзеркало тижня" - це живий організм, який потребує постійних фінансових вливань і підтримки. Важко бути першим 25 років поспіль, утримуватися на плаву не завдяки, а всупереч. І якщо існує втома металу, то папір і поготів може втомитися. Особливо коли день бабака в країні ніяк не закінчується. Коли ми наповнюємо бочки, а вони виявляються порожніми, бо дна немає.

Людина зазвичай звикає до того, що робить багато років день у день. І здається, так триватиме вічно. Прагнучи благополучної стабільності, ми поступово входимо до зони комфорту, вибратися з якої дуже непросто. Але необхідно. Інакше наступний етап буде застійним. Життя - в циклічності та розвитку. У саморозвитку.

Ми прожили насичене професійне життя у виданні, яким пишаємося. Я щиро дякую усім причетним: моїм учителям, колегам, авторам і читачам.

За майже два десятки років так і не навчився орфографії, залишившись ходячим жахом коректорів. Це просто святі люди (я не витримав би)!

Зневірившись це виправити, людство придумало програми перевірки правопису.

Проблеми це не вирішило, але в слові "хліб" роблю вже менше трьох помилок.

Про редакторів узагалі промовчу. Стільки молока випити неможливо…

І газета це витримала, хоч як дивно!

А якщо серйозно, DT.UA - це унікальний проєкт, де можна писати те, що ти реально думаєш (ну хіба що приберуть нецензурщину).

У цьому його сила. І в цьому його слабкість. Таке читати не всім подобається, тож життя проєкту завжди було ненудним. Таким залишиться й надалі. Хоч би як комусь цього не хотілося.

Відхід в онлайн для всіх означає новий етап. Буде важче, жорсткіше, але точно не нудніше.

Дзеркала бувають кривими, але якщо дивитися тільки в них, "морда лиця" кращою не стає. Іноді потрібна правда, хай і не завжди весела. Попит на неї є завжди. От наскільки він платоспроможний, це вже нюанси. Та тут нічого нового. Прорвемося )

Усім дякую!

Згідно до закону збереження енергії, вона нікуди не зникає, а перетікає з однієї форми в іншу.

На жаль, тижневик "Дзеркало тижня" більше не буде виходити у паперовій версії, але це не означає, що він зникає. Як не зникають наші думки, ідеї, мрії про країну, у якій ми хочемо жити.

Ми щиро вдячні нашим авторам за співпрацю, за ідеї та небайдужість. Вдячні читачам за відданість. Ми знаємо, як ви щосуботи виглядали нашу газету у кіосках, як здивувалися, не побачивши її зараз у передплатних каталогах. Останні тижні перед Новим роком,

коли стало відомо про зміни у "Дзеркалі", ми отримували ваші теплі листи і повідомлення, слова вдячності та підтримки і поради.

У деяких найдавніших наших читачів і досі зберігаються зворушливі паперові теки з вирізками з газети, що назбиралися за ці 25 років. Це історія.

Ми йдемо з паперу, але не зникаємо з ефіру. Не ставимо крапку, а трансформуємося. Ми з вами.

Як умістити в декілька абзаців 25 років життя - власного, газети, країни?

У третьому сезоні серіалу "Дивовижна місіс Мейзел" батько героїні намагається розгорнути в руках полотнище задуманої ним газети формату а-ля "Дзеркало тижня". Вдається насилу. "Що то за простирадло?" - запитує він. - "Великим думкам - великий простір", - відповідають йому.

Побачивши перший номер "Дзеркала", я відчула приблизно такі самі емоції. Думки тоді не оцінила. Газета на 70% складалася з передруків "Нового русского слова" і лише на 30% - із оригінальних матеріалів.

Я прийшла сюди секретарем-референтом. Тимчасово. Доки навчалася в інституті на вечірньому, й попереду було ціле життя. Хто ж знав, що моє "тимчасово" розтягнеться на 25 років?

Газета зростала, розвивалася, набиралася досвіду й мудрості. І я - разом із нею. За кілька років, за збігом обставин, я зробила перші кроки в журналістиці. Ще за кілька років сама почала вважати себе журналісткою.

За 25 років сталося багато всього - змінилися чотири президенти й важко сказати, скільки урядів. Країна пережила не один катаклізм і ще більше криз, газета - власні злети й падіння, а люди - радощі й горе, здобутки й втрати. За 25 років мені неодноразово бувало соромно за можновладців і за громадян країни, але ніколи - за газету й людей, які були поруч.

Перед вами - останній номер друкованого "Дзеркала тижня". Будь-яка епоха має свій початок і кінець. Це дуже сумно. Але мені хочеться вірити, що всі зміни, які відбуваються з нами, насправді на краще. Навіть якщо зараз так не здається. Сьогодні я точно знаю, що великим думкам не обов'язково потрібен великий простір, але їм точно потрібні глибина та свобода. І ще. Після "Король помер!" завжди кажуть "Хай живе король!"...

Цьому листу рівно 15 років. Його отримав у листопаді 2004-го, в переддень Помаранчевої революції, один з нас. Не анонімний недбалий комент під статтею на сайті, не видрукуваний на принтері знеособлений текст,

а акуратно виведені рукою на "зворотці" якогось архітектурного проєкту рядки: "Спасибо от всей души, истосковавшейся по красивому тексту, ярким краскам образов, юмору (и сарказму), по отменной стилистике. К сожалению, сейчас уже так не пишут … а то, что пишут, - гидко брати в руки. Читал статью под восторг души … когда радостно вскрикивает мысль: "Вот оно, нашел! Бывает, значит, случается…" Пишите, коль умеете. Спасайте нас". І підпис - "Петр К-й, архитектор".

У кожного з колег у "Дзеркалі", напевно, є такий лист, який дбайливо зберігається разом з іншими журналістськими реліквіями - як талісман, як свідчення затребуваності, визнання важливості того, що ми робимо.

Завжди хотілося підійти, подивитися в очі й простягнути руку зі словами "ми з тобою однієї крові, ти і я", коли бачили, як ти, дорогий Читачу, ніяково гортаєш сторінки нашої незручно-величезної газети в метро серед втупленої в смартфони більшості або домовляєшся з кіоскеркою, обкладеною яскравим

глянцем, щоб вона обов'язково залишила тобі наступний номер "ДТ". Вибач, що так і не зробили цього. Повір, лише зі скромності.

Історія нашого тижневика закінчується. Це боляче. Ми знаємо, що тобі - теж. І ми вдячні, що ти був з нами цю чверть століття.

Ми розмовляли з міністрами, прем'єрами, президентами. Ділилися думками шанованих експертів і топових політиків. Ми писали про струмененапрямні дамби й утилізацію палива балістичних ракет, про нюанси підписаних договорів і наслідки розірваних угод, про масові протести й знакові візити. Ми повідомляли про ухвалення кулуарних рішень і наслідки закулісних домовленостей, називаючи чорне чорним, а біле білим, союзника - другом, а агресора - ворогом.

Протягом усіх цих років ми за допомогою наших авторів - журналістів, експертів, дипломатів - хотіли вийти за рамки "глобуса України", продемонструвати, що світ ширший, складніший, багатогранніший. Ми хотіли показати, що події, які відбуваються навіть у найвіддаленіших куточках планети, нерідко мають серйозні наслідки, які прямо або опосередковано впливають на нашу країну. Ми намагалися змалювати світ не тільки таким, яким він є сьогодні, а й передбачити, яким він буде завтра й через десятиліття. Ми намагалися показати світ, від якого не можна втекти, бо він не тільки навколо нас, він - у нас самих.