Протягом останнього місця з'явилося достатньо підтверджень того, що конфлікт навколо Криму російському керівництву необхідний не сам по собі і навіть не в контексті планів підкорення всієї України, а як привід для рішучого перегляду всієї системи міжнародних відносин, що склалася за результатами поразки СРСР в холодній війні.
Проблема в тому, що в Москві переконані: насправді Радянський Союз глобального протистояння не програв, а свідомо від нього відмовився, сподіваючись на створення рівноправної системи міжнародних відносин, заснованої на співробітництві, а не на домінуванні Заходу. Того факту, що шанси на розбудову такої системи зникли разом із крахом СРСР під вантажем його економічних та міжнаціональних проблем, а США і союзники лише заповнювали геополітичний вакуум у Центральній і Східній Європі, у Кремлі в розрахунок не беруть. У російському політичному класі переважають почуття образи. "Ми дуже довго вірили нашим західним партнерам, починаючи з розпаду Радянського Союзу, коли всякого роду обіцянки були дані і усно, і письмово, і у вигляді політичних зобов'язань на вищому рівні. Тому ми приблизно уявляємо ціну обіцянок наших західних партнерів", - ображено заявив 24 березня в Гаазі міністр закордонних справ Російської Федерації Сергій Лавров.
Для нас у цьому важливо, що Лавров очолює МЗС Росії вже десять років. Він керував російською дипломатією в час так званого перезавантаження відносин зі США і натискав легендарну кнопку разом з Гілларі Клінтон. Тоді він говорив зовсім інше. В цьому, а не лише у віртуозному володінні риторикою холодної війни, нинішній очільник російського МЗС схожий на Андрія Андрійовича Громика, під керівництвом якого розпочинав свою кар'єру в зовнішньополітичному відомстві СРСР. Як стверджує більшість біографів, головною рисою Громика була стовідсоткова лояльність "хазяїну" - генеральному секретареві КПРС. Точно про Андрія Андрійовича, якого в нинішньому МЗС РФ шанують не менше, ніж канцлера Олександра Горчакова, створено анекдот: "- Ви вагалися в питанні відданості лінії партії? - Якщо і вагався, то лише разом з лінією партії".
Андрій Громико 1932 року закінчив Мінський сільськогосподарський інститут, а 1936-го - аспірантуру Всесоюзного НДІ економіки сільського господарства в Москві. З 1936-го - старший науковий працівник Інституту економіки АН СРСР. У період масових репресій швидкою кар'єрою нікого не можна було здивувати. На початку 1939 року Громика викликали до комісії ЦК, де набирали кадри для Наркомату закордонних справ, який жорстко зачистили під час заміни Литвинова на Молотова. До комісії входили Молотов і Маленков. Їм сподобалося, що Громико походить з села і при цьому непогано володіє англійською (мову він вивчив в аспірантурі). В НКЗС його майже відразу поставили начальником американського відділу. Тоді це не було пріоритетним напрямом, оскільки світ іще був європоцентричним. Водночас для новачка в НКЗС це був блискучий початок кар'єри.
За декілька місяців Громика викликали до Сталіна, що було майже безпрецедентним. До вождя не могли потрапити навіть більшість послів. Але Молотову дуже хотілося похвалитися новачком.
- Товаришу Громико, мається на увазі відправити вас на роботу в наше постпредство в Америці як радника, - сказав Сталін. - В яких ви стосунках з англійською мовою?
- Веду з нею боротьбу і, здається, перемагаю, - доповів майбутній міністр. - Хоча процес вивчення складний, особливо, коли відсутня розмовна практика.
Сталін дав йому пораду відвідувати в США церковні меси, де священики говорять чіткою і зрозумілою англійською. Вождь згадав, що так іноземні мови вивчали революціонери під час вимушеної еміграції на початку ХХ століття. У Вашингтоні Громико справді натхненно вчився, але новому послу Максиму Литвинову не подобався. Він навіть написав своєму підлеглому характеристику: до дипломатичної служби не придатний. Але Громику знову пощастило: 1943 року Литвинова відкликали, а 34-річного дипломата призначили замість нього. Вважається, що рішення стосовно Андрія Андрійовича Сталін ухвалив навмисно, аби показати, що знижує рівень дипломатичного представництва, і таким чином продемонструвати президенту США Рузвельту своє невдоволення затримкою з відкриттям другого фронту.
Після дев'яти років роботи за океаном, у 1948-му, Громико повернувся до СРСР. Попереду були роки конфлікту з новим міністром - колишнім прокурором на організованих Сталіним масових процесах проти "ворогів народу" Андрієм Вишинським. Особисте знайомство з вождем урятувало Громика від репресій, але кар'єра його ледь не зупинилася. Біографи вважають, що боротьба з Вишинським у період закручування нової спіралі репресій дуже сильно вплинула на світогляд дипломата. Він назавжди запам'ятав, що внутрішня дипломатія, тобто зв'язки з високопосадовцями у власній країні, важливіша за дипломатію зовнішню. В розмовах з молодими підлеглими Громико називав цей принцип "першим заповітом чиновника". Така особливість кар'єрного зростання в подальшому стала нормою в МЗС СРСР і неабияк відлунює в зовнішньополітичному відомстві навіть сучасної України.
Вже коли першим секретарем ЦК КПРС став Микита Хрущов, до Громика дійшла черга очолити МЗС Радянського Союзу. Сталося це в лютому 1957 року. І тут йому знову допомогли не стільки таланти, скільки унікальна неемоційність, стриманість, лояльність керівництву. Дослідник Леонід Млечин пише, що Хрущова відмовляли від призначення, посилаючись на сірість і безініціативність Громика. На це Микита Сергійович відповів: "Політику визначає ЦК. То ви хоч голову колгоспу на цю посаду призначте, він таку ж лінію проводитиме".
Хрущов дуже любив займатися міжнародними справами особисто. В нього для цього була команда радників. Громику відводилася технічна роль. А отже, буде справедливим вважати, що у всіх важливих подіях тієї епохи - від розриву Москви з Пекіном до Карибської кризи - глава МЗС не відігравав ніякої визначної ролі. Це була політика Хрущова, а не Громика. В цьому сенсі паралелі з нинішнім очільником МЗС РФ очевидні: кримська кампанія є дітищем особисто Володимира Путіна. Лаврову відведено роль голови, що говорить, і пом'якшувача негативних наслідків цієї авантюри.
Про реальну здатність Громика проводити свою лінію свідчить один епізод напружених відносин між СРСР і США. Так само, як сьогодні Путін, Хрущов наприкінці 50-х мріяв бути прийнятим до клубу лідерів великих держав. Йому хотілося, щоб його поважали не лише як главу СРСР, а й як діяча світового масштабу. Для цього він намагався передусім налагодити діалог з Вашингтоном. Громико його в цьому підтримував, оскільки вважався одним з найкращих американістів і негативно сприймав надмірну увагу до європейських держав. 1959 року Хрущов побував з історичним візитом в Америці. Там він запросив американського президента Дуайта Ейзенхауера відвідати Радянський Союз. Але 1 травня 1960 року радянські ППО збили над територією Росії американський розвідувальний літак. Хрущов почав вимагати від Ейзенхауера публічних вибачень (хоча традиційно держави не беруть на себе відкрито відповідальності за шпигунську діяльність). Президент відмовився. Менше ніж за місяць, на зустрічі лідерів чотирьох країн, Хрущов одразу взяв слово і сказав, що, оскільки Ейзенхауер не збирається вибачатися, то ноги його в СРСР не буде. У своїх мемуарах багато пізніше Громико писав: "Я йду за Хрущовим, а в голові одна думка: "Чистісіньке позерство!". Генсек втрачає контроль над собою, а для державного діяча великої держави це неприпустимо". Але насправді, того самого травневого дня 1960-го на вечері в посольстві Громико піднімав тост за "дипломатичну геніальність Микити Сергійовича". У цьому зв'язку буде цікаво колись дізнатися, що в березні 2014-го Лавров теж вважав, що добровільне втягування Росії в нове глобальне протистояння є нонсенсом, продиктованим емоційністю Путіна.
Громико у спогадах взагалі недолюблював Хрущова, натомість дуже високо цінував Сталіна. Після відсторонення Микити Сергійовича в результаті партійного заколоту, глава МЗС зробив ставку на Леоніда Брежнєва у його протистоянні з головою уряду Олексієм Косигіним і головою президії Верховної Ради СРСР Миколою Підгорним. Андрій Андрійович домагався, щоб усі основні переговори вів не очільник уряду, а генсек ЦК КПРС, що суперечило нормам протоколу. Поступово Громико таки домігся, що його думка стала для Брежнєва важливішою за думку Косигіна. Зокрема, головний дипломат не дозволив очільникові уряду скасувати візит президента США (тепер уже Річарда Ніксона) до Москви.
Але нерідко Брежнєв займався зовнішньою політикою, не озираючись на Громика. Приміром, канцлера ФРН Віллі Брандта 1971 року постаралися запросити в Крим так, щоб уникнути участі в переговорах дуже "холодного" щодо німців міністра. Взагалі, за спогадами сучасників, історичне примирення між СРСР і Західною Німеччиною забезпечило КДБ на чолі з Юрієм Андроповим. МЗС більше заважав розвідникам. Водночас апологети Громика відкидають цю версію, наводячи той факт, що міністр особисто зустрічався із зовнішньополітичним радником Брандта Егоном Баром п'ятнадцять разів.
12 серпня 1970 року Віллі Брандт і Косигін підписали договір про непорушність кордонів у Європі. Це зробило життя на континенті набагато безпечнішим і знаменувало собою високу точку "розрядки" у міжнародних відносинах. Брежнєв дуже цінував це, і Громико активно підтримував процес. Мабуть, так само активно, як до цього забезпечував реалізацію курсу на розміщення радянських ракет на Кубі і введення радянських військ у Чехословаччину в 1968-му. Паралелі напрошуються самі собою.
Багаторічний посол СРСР у США Анатолій Добринін згадував, що слабким місцем Громика була його зверхність щодо країн третього світу. Андрія Андрійовича цікавили США, Західна Європа, ООН, але аж ніяк не Індія чи Єгипет. Частково така позиція пояснювалася тим, що третім світом і соціалістичними країнами займалося не МЗС, а ЦК. І послами туди відправляли не дипломатів, а колишніх партійних секретарів. Фактично Громико віддав Схід і Африку на відкуп міжнародному відділу ЦК, який багато років очолював Борис Пономарьов, котрий не любив главу МЗС. Той відповідав взаємністю і відстороняв Пономарьова від західного напрямку зовнішньої політики. Аналогічна ситуація багато років спостерігається в Росії, де країнами СНД Кремль займається здебільшого напряму, Україну останнім часом курирував радник Путіна Владислав Сурков, а зв'язками з країнами Латинської Америки опікувався керівник "Роснефти" Ігор Сєчин, який вільно володіє іспанською і португальською.
Наприкінці правління Брежнєва Громико відігравав чимдалі вагомішу роль і в питаннях визначення зовнішньої політики, і у внутрішньопартійній боротьбі. На кінець 1970-х очільник МЗС раптом почав займати дедалі жорсткішу позицію щодо Заходу. Не тому, що змінив погляди, а тому, що побачив: "розрядка" не в моді. Брежнєв усе частіше хворів, а просуватися вперед треба. Але ж мирними пропозиціями поваги в далекому від дипломатії партійному апараті не здобудеш.
В 1980-му Громико зайняв дуже войовничу позицію щодо Польщі, де на очах руйнувався соціалістичний лад. Міністр казав, що "нам не можна втрачати Польщу", і вважав, що треба йти на запровадження "надзвичайного стану для порятунку революційних завоювань". Здається, з таких самих позицій у січні-лютому дивилося на Майдан й нинішнє керівництво Росії.
Так само Громико підтримав і введення військ в Афганістан у 1979-му, хоча й не був ініціатором цього рішення. Знову ж таки імперські настрої в політбюро були для Андрія Андрійовича важливішими, ніж дипломатичні наслідки. Для розуміння моменту у зв'язку з Кримом показовим видається такий діалог Громика з Добриніним:
- Нащо ввели війська в Афганістан, адже міцно посваримося з американцями?
- Толю, не хвилюйся. Це лише на місяць, усе зробимо і швидко підемо.
При цьому відомо, що наслідки інтервенції в Афганістан були тяжкими для міжнародного становища СРСР. Москва втягнула себе в новий етап протистояння, який повністю програла. А США, навпаки, після катастрофи у В'єтнамі та економічної кризи 1970-х, що ледь не призвела до поразки Заходу, змогли стати світовим лідером. І Громико несе значну частину відповідальності за цей результат спроб застосування сталінських підходів у зовсім інших міжнародних реаліях.
Цікаво, що саме Громико після смерті Костянтина Черненка на засіданні політбюро в березні 1985 року першим запропонував кандидатуру Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС. Горбачов поклав кінець холодній війні і, як вважають у нинішній Росії, здав усе, за що впродовж десятиліть боролися такі "солдати імперії", як Громико.
Найкраще підсумував діяльність Андрія Андрійовича публіцист Леонід Млечин:
"Його похмуре обличчя з опущеними кутиками рота протягом декількох десятиліть уособлювало зовнішню політику Радянського Союзу. Його вустами Москва майже завжди казала "ні". Головне для Громика полягало в тому, щоб на Земній кулі жодна проблема не вирішувалася без участі Радянського Союзу. Він зневажав такі речі, як права людини, але, здається, був вільним від комуністичних догм. Він турбувався лише про постійне зростання могутності держави, яке відображалося в силі армії, і рівність зі Сполученими Штатами. Він був надійним виконавцем волі того, хто стояв на чолі держави. Це і допомогло йому вижити і очолювати МЗС такі довгі 28 років".
Здається, важко знайти слова, які б так точно в більшості деталей характеризували й нинішнього господаря кабінету на сьомому поверсі висотки на Смоленській площі.