Точніше, став відомим її син Роман Мокряк, лейтенант ВМС Збройних Сил України, командир катера "Бердянськ". Один з тих, кого Росія взяла в полон і який першим заявив вимогу надати українським морякам статус військовополонених.
Нині українці всього світу чекають на справедливе рішення Гамбурзького суду, де в закритому режимі тривають слухання Міжнародного трибуналу з морського права у справі захоплених Росією українських моряків. Світ сподівається, що рішення буде позитивним для України, і Росія таки буде змушена його виконати, і наші хлопці повернуться додому. Звісно, найбільше цього чекають родини полонених моряків. Чекає і мама Романа Наталя Мокряк, вчителька початкових класів у школі в селі Карлівка Кропивницького району, що на Кіровоградщині.
Не тільки чекає, а й діє. У березні вона виступила у штаб-квартирі ООН із закликом до світу підтримати Україну і допомогти звільнити полонених українців. Говорила не лише про свого сина і його товаришів, а й про інших, кого утримують у російських та деенерівських тюрмах уже не один рік, - зокрема про наших земляків Сергія Глондаря та Олександра Корінькова, які перебувають у полоні вже п'ятий рік.
Наталя також є однією з ініціаторів відкриття у нашому обласному художньому музеї виставки. На ній представлено не лише картини, а й інші художні вироби морської тематики. До формування концепції виставки причетні чимало людей. Усе почалося з картини художниці Беати Куркуль "Маленький кораблику, повертайся додому", написаної нею у перші дні перебування наших моряків у полоні. Потім приєдналися інші митці.
24 художники відтворили окремий варіант картини, але у своєму стилі й зі своїми емоціями. Кожен з них по-своєму інтерпретував морський пейзаж, на якому зображено три кораблі в бурхливому морі. На виставці представлено 24 картини, кожна з яких адресована конкретному морякові. Виставку вже бачили в Києві, в інших містах. Коли хлопці повернуться додому, кожен отримає у подарунок свою картину.
- Пані Наталю, розкажіть, будь ласка, про себе, свою родину.
- Я народилась і виросла в Карлівці, де й зараз живу і працюю. Моя мама все життя працювала дояркою, але була дуже небайдужою, мудрою людиною. Це за її порадою я вступила в педагогічний інститут. Вона хотіла, аби я стала вчителькою. І це справді стало моїм покликанням. Свого часу я мріяла вступити на історичний факультет, але чомусь побоялась і пішла на факультет початкових класів.
Мій чоловік Микола теж родом з Карлівки, ми й навчалися в одній школі. Він після армії залишився служити у військовому флоті, і ми якийсь час жили у Сєвєроморську Мурманської області. Роман, наш старший син, ще зовсім маленьким побував разом з батьком на військовому кораблі, але він цього майже не пам'ятає.
Коли настав час обирати професію, Роман заявив, що хоче бути військовим археологом. Я наполягла, аби він вступив на історичний факультет нашого педуніверситету, ніби намагалася таким чином наздогнати мрію своєї юності. Але Роман, провчившись майже чотири роки, залишив інститут: "Це не моє". Кілька місяців працював на будівництві і саме тоді виконав одну зі своїх дитячих обіцянок.
Коли хлопці були ще малі - а їх у нас троє, ще є Богдан і Антон, - ми завжди ліпили разом вареники, пельмені. Одного разу за таким заняттям Богданчик запитав:
- Мамо, а чому ти не носиш капелюшків?
- Не ношу, бо в мене їх немає, - зовсім просто відповіла я.
- Я, як виросту, куплю тобі, - пообіцяв Богдан.
- А я, як виросту, куплю мамі шубу, - вставив Роман.
Ну от, якось він мені телефонує (я ж у школі зранку до вечора): "Мамо, прийди додому, для тебе сюрприз".
Забігла ненадовго (школа поряд з нашим будинком), а там - шуба. Купив на зароблені гроші.
Але на будівництві Роман не затримався, вирішив іти в армію. І чомусь саме в моряки. Казав: "Я служитиму в Севастополі на підводному човні".
Так і сталося. Спочатку той човен був на ремонті, а потім почалися ходові випробування, занурення. Я дуже переживала. Закінчилася строкова служба, Роман залишився на човні, і тут постало питання про те, що треба завершити освіту. Він приїхав, поновився в університеті, отримав диплом. Його улюблений викладач Сергій Шевченко саме видав книжку "Вершники на Інгулі". Підписав Романові. Ми хотіли провести її презентацію в нашій школі, але Сергій Іванович дуже передчасно пішов з життя, так і не встигли.
- Як ви пережили "кримську весну"?
- На початку лютого Роман був на лікарняному - йому зробили операцію. Коли це телефонує його командир: "Терміново прибути!" Син якраз потрапив на чергування на КПП. Йому довелося там затриматися. У цей час опустили український прапор на човні, Романа тоді там не було. Він мене постійно заспокоював і нічого конкретно не розповідав. Але для мене ті дні як чорна діра в житті. Я постійно плакала, переживала і лише коли почула, що наші моряки, і Роман разом з ними, уже в Очакові, а потім в Одесі, заспокоїлась.
Тим військовим морякам, які вийшли з Криму, спочатку обіцяли дати квартири, але вони так і жили на катері. Винаймати житло в Одесі дуже дорого. У 2016 році Романа призначили командиром нового катера "Бердянськ". Він і їздив за ним у Київ. Майже рік тривали випробування катера, у 2018-му він уже був на бойовому посту.
- Коли ви дізналися про полон?
- У ті дні я якраз захворіла, син подзвонив, питав, як здоров'я, і сказав, що катер виходить у море. Це було не перший раз. Як правило, такі походи тривали десь близько доби, тому я сприйняла його слова спокійно. І тільки увечері 25 листопада я побачила в Інтернеті, що наших хлопців і катери захопила Росія. Росіяни відкрили вогонь на ураження. Чому?! Я й досі не можу цього зрозуміти. Звісно, це був шок. Тим більше що повідомили про шістьох поранених. Прізвищ відразу не назвали, не було відомо, в якому вони стані. Телефон Романа був поза зоною досяжності. Ми передивлялися всі новини. І зітхнули з полегшенням тільки тоді, коли дізналися, що всі живі.
- Ви якось спілкуєтеся з сином?
- Тільки через консула й адвоката. На одне з засідань суду їздив його брат Богдан. Вони зіткнулися в коридорі прямо лице в лице. Романа якраз виводили, а Богдан тільки зайшов. Роман аж засяяв від радості. Богдан написав нам у Вайбері: "Мамо, я тримав його за руку!" Він потім зняв невеличке відео, але здалеку, не можна було підійти ближче.
- Ви виступали в ООН…
- Так, це було засідання, присвячене запобіганню агресії проти жінок. Прийняли й відповідний документ, висловили чергову стурбованість, але реально на Росію це мало впливає. Увесь світ знає, що правда за нами, але з Росією ніхто не може нічого зробити. Зараз я дуже надіюся на суд у Гамбурзі.
- Пані Наталю, не одне покоління українців виховувалося фактично у проросійській ідеології. На вашу думку, звідки в наших людей ця жертовність? Адже скільки добровольців, волонтерів, відданих Україні, твердих духом, як ваш син...
- Мене діти в школі питали: "Хто такий герой?"
Колись думалося, що це такі незвичайні люди. Десь далеко. Але виявляється, що герої це такі самі люди, як і ми всі. Вони живуть поряд, ходять по цій самій землі. Просто в якийсь момент треба зробити вибір, зробити цей важливий крок. Хтось його робить, а хтось ні…