І чим далі від його епохи, тим більш негативними ставали відгуки. Зрештою, про нього заговорили практично виключно зневажливими словами Тараса Григоровича Шевченка: "Капрал Гаврилович Безрукий".
Нашому Кобзареві було на що гніватися. Кирило-Мефодіївське братство, невинний клуб інтелектуалів, Д.Бібіков визнав надзвичайно небезпечною революційною організацією, членів якої слід було негайно арештувати й суворо судити.
А що вже казати про розгін Київського університету, який призвів до того, що після відновлення діяльності вишу з 267 студентів, які навчалися раніше, в аудиторії ввійшли тільки 58? На третьому курсі юридичного факультету, приміром, залишилося лише 13 слухачів, а четвертий курс не зібрався взагалі. Подейкують, Бібіков тоді виголосив напутню промову: "Ви, панове, танцюйте, грайте в карти, залицяйтеся, але політикою не займайтеся, а то вижену!"
А його амурні пригоди, що стали притчею в язи цех! Ось де Бібіков постав у всій своїй красі сатрапа! За чутками, Дмитро Гаврилович певний час залицявся до такої собі графині N, але красуня ігнорувала губернатора, віддаючи перевагу якомусь викладачеві гімназії, що цікавив пань своєю оригінальною зачіскою та прекрасними бакенбардами. Скінчилося все для нього досить плачевно. Бібіков викликав суперника у свою канцелярію, де викладача вже чекав цирульник. Втративши своє головне достоїнство - довге волосся, - нещасний учитель втратив і прихильність жіночого товариства. Бібіков же домігся свого: графиня N стала до нього більш прихильною...
Любовні пригоди генерал-губернатора мали й значно масштабніші наслідки. Уже не анекдотом, а справжньою трагедією для краю обернулися залицяння Бібікова до Софії Гаврилівни Писарєвої. Щоб відкупитися від чоловіка красуні, Дмитро Гаврилович призначив його главою своєї таємної канцелярії.
І той розвернувся на новому місці на всю широчінь, - більшого хабарника й казнокрада важко було знайти. Граючи на слабкостях свого патрона, Микола Еварестович Писарєв досяг небувалої могутності. Він призначав і звільняв чиновників у всіх трьох губерніях, втручався в перебіг будь-яких справ, де тільки міг добачити свій інтерес.
Писарєв створив корупційну піраміду, коли будь-який бюрократ-хабарник зобов'язаний був частину підношення передавати нагору. Певна річ, на самій вершині цієї схеми перебував сам Микола Писарєв. Поліція ж у губерніях тільки підкидала дров у вогонь, задаючи тон усталеному порядку. Поліцейські чиновники збагачувалися, і якщо якийсь поміщик, почуваючись невинним, відмовлявся платити призначену данину, то йому невдовзі доводилося розкаюватися. Посилали донос у Київ, непокірного викликали, садили під арешт, інколи навіть у фортецю, допитували по кілька місяців, і, зрештою, платити доводилося, причому набагато більше, ніж велів початковий припис.
Задля справедливості, слід зазначити, що все це робилося за спиною в Бібікова. Сам київський генерал-губернатор хабарів не брав. Утім, зараз довести невинність чи вину його, практично, неможливо.
Але чи так усе однозначно в оцінці цієї людини? Невже краєм упродовж майже 15 років управляв обмежений солдафон і сатрап? Чи немає тут другого дна, стертого часом? Чому кияни у 1869 р., коли Бібіков уже 14 років був у відставці, на його честь назвали найширшу й найошатнішу вулицю міста?
Виявляється, все не так просто. Герой Російсько-турецької (1806-1812) і Російсько-французької (1812) воєн, що втратив руку в Бородінській битві, Д.Бібіков перейшов на цивільну службу і дуже скоро зажив слави грамотного адміністратора. Як директор Департаменту зовнішньої торгівлі Дмитро Гаврилович запам'ятався невтомним борцем із корупцією. Обіймаючи цю посаду, він "крутими заходами викорінював різні зловживання, що вкралися в митне відомство" (Енциклопедичний словник Брокгауза в Єфрона). Очевидно, ці крутість і прямолінійність так імпонували Миколі I, що государ довірив Бібікову управляти одним із найважливіших регіонів імперії - Південно-Західним краєм (офіційно посада називалася Київський військовий губернатор, Подільський і Волинський генерал-губернатор).
На грудень 1837 р. тут склалася ситуація, що загрожувала цілісності Російської імперії. Київська, Волинська і Подільська губернії становили собою анклав, який тільки номінально підкорявся владі Петербурга, а по суті був такою собі державою в державі. Причина - загравання царату з польською католицькою шляхтою. Задекларувавши основою поділу Речі Посполитої турботу про одновірців, російський уряд насправді не тільки не полегшив долю православного селянства, а й дозволив католицькій шляхті захопити чималі земельні масиви, скрізь запроваджуючи кріпосницькі порядки. Вважаючи, що цим можна досягти прихильності польського дворянства, влада заплющувала очі на те, що польська мова й культура не тільки стали домінувати в середовищі регіональної правлячої еліти, а й пробралися в такі загальнодержавні сфери, як діловодство та шкільна освіта. "Знову опинилися - одне перед одним - всевладний, визнаний у всіх своїх правах пан і абсолютно безправний народ, що не міг уже, як раніше, заявити свій протест проти такого свавільства й гніту, набагато більшого, ніж у часи Речі Посполитої... Влада була на їхньому [панів] боці... Народ стогнав під ярмом польських панів і в розпачі вигукував: "За що нас Цар ляхам у неволю віддав?" (Журнал "Киевская старина", VII, 1882).
Загравання Петербурга з католицькою шляхтою не припинилися ні після підтримки нею Наполеона у війні 1812 р., ні після жорстокого придушення Польського повстання 1830-1831 р. І тільки випадково виявивши в Києві нову антиросійську організацію, кінцевою метою якої було відтворення самостійної Речі Посполитої, Петербург протверезів і мусив переоцінити ситуацію. Відтак, у Києві з'явився "антикризовий менеджер" - Дмитро Бібіков.
Вирішуючи своє головне завдання - протидіяти полонізації краю, зміцнювати імперські порядки, новий губернатор, свідомо чи мимоволі, сприяв розвиткові довіреного йому регіону. Дехто вбачав у цьому випадковість, лише вдалий збіг обставин. Але збіги бувають один, максимум - два рази. Якщо ж кожна реформа поліпшувала економічну ситуацію в краї, це могло бути тільки результатом грамотних дій самого керівника.
Так, виступаючи за скасування застарілого й досить заплутаного Литовського статуту, Бібіков посприяв упорядкуванню законодавства, привівши його у відповідність до загальнодержавних норм, тим самим заклавши основи майбутнього економічного процвітання краю. Цьому ж сприяла ліквідація Польського банку та відкриття натомість контори Державного банку. Цей захід, задуманий для викорінювання джерел фінансування польських інсургентів, зрештою привів до стабілізації кредитно-грошової ситуації в регіоні.
Борючись за впровадження інвентарних правил, які мали обмежити дії католицької шляхти, генерал-губернатор не тільки послабив гніт поміщиків на селян, а й трохи розширив права останніх. Якщо до впровадження правил інвентарю селянські наділи постійно урізувалися, а панщина сягала семи днів на тиждень, то з набранням чинності новими положеннями такому "свавіллю" було покладено край. Зриваючи плани повзучої католицької експансії, Бібіков вимагав від польських поміщиків будувати в кожному селі православну церкву, тим самим ідучи назустріч духовним потребам сільського населення. Зрозуміло, що для нього, вірного слуги загальноімперської великоросійської ідеї, саме поляки (передусім шляхта) становили найбільшу небезпеку.
Краса Києва, бульвар Тараса Шевченка, той самий, котрий називався раніше Бібіковським, з'явився лише тому, що Дмитро Бібіков, боячись гіпотетичних барикад, наказав прокладати нові вулиці доволі широкими. Цим він років на п'ятнадцять випередив іншого міського перетворювача - імператора Франції Наполеона III.
До цього переліку значних справ слід ще додати заснування мережі навчальних закладів, зокрема Інституту шляхетних дівиць у Києві, та створення спеціальної комісії для дослідження старовинних актів, а також центрального архіву для їх зберігання.
Природно, всі ці реформи наштовхувалися на серйозний опір. Долаючи його, всесильний правитель Південно-Західного краю діяв у дусі свого часу, коли геть-чисто нехтувалося саме поняття громадянських прав. Але якщо порушення не стосувалося безпосередньо політичних статей, Дмитро Гаврилович віддавав перевагу покаранням не кайданами й солдатчиною, а іншими заходами, які він сам називав "отєчественними".
Цей вид покарання Бібіков виніс із батьківського дому. Його матінка, Катерина Олександрівна, бариня єкатерининських часів, виховувала своїх дітей у суворості. Еразм Строгов, керуючий канцелярією Бібікова, згадував, що одного разу Дмитро Гаврилович приїхав до Москви провідати бабусю. Після звичайного привітання й цілування материної ручки він дозволив собі сісти без її дозволу. Таке вважалося образою батьків, і Катерина Олександрівна не забарилася з реакцією: "Дмитре, хто тобі дозволив сісти? А як я накажу тобі дати сто різок?!" Дмитро Гаврилович підхопився як ужалений: "Матінко, даруйте, я надалі не буду!"
Розмови про те, що Бібіков використовує різки, причому не тільки до звичайних шляхтичів, а й до титулованих осіб, і навіть до жінок, циркулювали впродовж його губернаторства. Якось чутки дійшли до імператриці Олександри Федорівни. Довелося її вінценосному чоловікові, Миколі I спростовувати такі відомості. Певна річ, Дмитро Бібіков винних не шмагав, а всі його "отечеські" методи мали виключно усний характер, правда такий, що опиратися волі "сатрапа" не залишалося ніяких сил.
У 1847-1848 р. у Києві лютувала холера. Генерал-губернатор наказав відкрити тимчасову лікарню в Контрактовому домі. Поважні київські купці на чолі з міським головою з'явилися до Бібікова з проханням скасувати це розпорядження: мовляв, там танці заплановано, і розміщувати хворих буде недоречно. Дмитро Гаврилович, не змінюючи тону, так само усміхаючись, викликав поліцмейстера Голядкіна, грозу всього міста, і наказав Контрактовий дім очистити, а холерних розмістити... по домівках прохачів. Купці низько вклонилися, - суперечити грізному правителеві ніхто не наважився. "Ви, панове, не київські купці, а київські с....и, а ви не міський голова, а міська ж.... Прощавайте!" - додав Бібіков. Ліжка хворих, певна річ, залишилися в Контрактовому домі, а київська торгова еліта отримала наочний урок людинолюбства.
Якось до Бібікова дійшла звістка, що один молодий поміщик Радомишльського повіту не дотримується інвентарних положень. За наказом генерал-губернатора, порушника шанобливо допровадила до Києва. "Я чув, - сказав Бібіков, - що ви допускаєте відступи від Височайше затверджених інвентарних правил. Думаю, це відбувається не з вашого лихого умислу, а просто через те, що ви недостатньо ознайомлені з цими правилами. Я викликав вас сюди, щоб ви тут на дозвіллі могли вивчити ці правила; тоді, я не сумніваюся, ви в точності їх виконуватимете. Приходьте сюди щодня. Мій ад'ютант спостерігатиме за вашими заняттями й прослуховуватиме, що ви встигнете вивчити". Після цього землевласникові видали важкий том, над яким він і просидів кілька місяців. Природно, своє утримання поміщик оплачував із власної кишені. Коли ж весь курс було пройдено, Дмитро Бібіков особисто проекзаменував свого несподіваного учня, після чого відпустив із миром.
Так само був покараний і якийсь польський пан, що розпускав чутки про швидке відторгнення Польщі від Росії. Виною всього була "Весна народів" - революція 1848-1849 р., яка дала полякам певні надії на відродження своєї держави. Поміщик стверджував, що сформований у Туреччині польський легіон висадився біля Анапи, взяв фортецю і підняв щойно втихомирені горські народи на нове повстання. Звичайно ж, усе це було чистим вимислом, і викритого в поширенні таких пліток закон вимагав відправляти на поселення в Сибір. Але Бібіков вирішив вчинити гуманніше. Невдалого рознощика пліток у супроводі двох провідників посадили в поштову карету й відправили в Анапу, аби він особисто впевнився, що з містом і гарнізоном, який перебував у ньому, все гаразд. Як і в випадку з радомишльським поміщиком, вартість подорожі за себе й своїх двох провідників винуватець оплатив із власної кишені.
Інколи, щоб присилувати польських поміщиків до покори, Бібікову або його помічникам доводилося виїжджати на місце "злочину". Так, в одному невеликому містечку Київської губернії мешкала багата вдова, польська поміщиця. Вона відмовлялася виконувати виданий на пропозицію Бібікова царський указ про те, що в кожному селі має стояти православна церква. Представників місцевої влади поміщиця не пускала на поріг, а одного особливо настирливого веліла навіть зацькувати собаками. Коли генерал-губернатор дізнався про це, то послав до поміщиці свого ад'ютанта з особливим дорученням: оселитися в будинку й не залишати його, доки церкву не буде видно з вікон. Спритний ад'ютант придумав якийсь сторонній привід для відвідин вельможної власниці. Та прийняла його радо й оселила ледь не поряд зі своїми апартаментами. "Захопивши плацдарм", ад'ютант оголосив нарешті даний йому наказ. Удова шаленіла, влаштовувала всілякі каверзи, але офіцер залишив її дім лише тоді, коли побачив стіни церкви з вікна своєї кімнати.
Вінцем виховних зусиль Бібікова, які показали, наскільки сильно він зміг приборкати зарозумілу польську шляхту, стала сцена його прощання з дворянством, описана у спогадах історика Віталія Шульгіна, відомого, втім, своїми українофобськими поглядами. В актовій залі університету зібрали учнів обох київських гімназій, переважно дітей польських шляхтичів. У присутності більш як тридцяти предводителів дворянства губернатор став віддавати команди: "лягай, вставай, спи, хропи, сідай". Після того, як усі гімназисти синхронно, як одна людина, виконали ці накази, Бібіков звернувся до шляхти: "Дивіться, ось що означає покора, і ось як я навчаю дітей ваших! Чи задоволені ви?" І всі ці горді, пихаті аристократи відповіли низьким поклоном своєму "наставникові".
Певна річ, губернатора не любили, а багато хто навіть ненавидів. Але коли "сатрапа" Бібікова замінив Іларіон Васильчиков, який незмінно дотримувався закону, коли одного з поляків за політичні виступи заслали на Кавказ рядовим, а іншого за ту ж саму провину віддали в арештантські роти, панство стало жалкувати з приводу заміни покарань "отечеських" на встановлені законом: bo, proszę pana, ten karal po ojcowsku (бо той карав по-отечеськи).
Продукт свого часу, Дмитро Гаврилович Бібіков поєднував у собі, здавалося б, непоєднувані речі. В одній суперечливій зв'язці йшли здатність до глибокого аналізу ситуації і сокирно-казармені методи вирішення проблем, знання іноземних мов і повна писемна неграмотність, турботи про сімейні цінності й донжуанські подвиги.
За роки правління Бібіков породив такий страх до себе, що тиша й спокій у краї були забезпечені, всі розпорядження уряду виконувалися незаперечно, про ворожі політичні прояви не могло бути й мови, польські поміщики (абсолютна більшість поміщиків сіл Південно-Західного краю були саме поляками) сиділи в себе в селах, господарюючи, приїжджали до Києва на контракти й вибори, поводилися пристойно, найбільш благонадійні зрідка отримували дозвіл виїхати за кордон. У столиці краю, Києві, порядок і чистота були небувалі, ночами постійно робили обхід, роз'їжджали кінні патрулі. Крадіжки та розбій у місті стали явищем надзвичайно рідкісним, можна навіть сказати - унікальним. Жителі перебували в повній безпеці. Ціни на всі товари були низькі, монополії переслідувалися, базар і торговельні приміщення утримувалися чудово.
Кар'єра Бібікова обірвалася відразу ж після смерті його патрона - імператора Миколи I, - новому поколінню реформаторів на чолі з Олександром II адміністратори на кшталт Дмитра Гавриловича були не потрібні. І залишається тільки згадати слова цього суперечливого, складного, досить неоднозначного діяча, які він сказав на прощання: "Популярності я не шукав, любові від вас не маю, але поваги - сподіваюся. Пізніші покоління згадають мою службу в цьому краї".