Серед хорових диригентів післялисенківської школи Нестор Городовенко посідає одне з чільних місць. Він належав до плеяди нової національно-культурної політики, яку згодом назвуть "розстріляним відродженням". Недавно минуло 50 років від дня смерті майстра, якого не можна не пам'ятати і неможливо забути.
Одного разу, випивши "чарку гіркої", Городовенко розповідав близьким друзям про те, як він зі своїм хором поїхав у Москву, щоб співати перед Сталіним і його опричниками 1936 р.: "Насамперед злякав мене Клим Ворошилов. Він сказав-гукнув мені в розмові перед концертом: "Несторе, покажи кацапам, як українці співають…". Але того, що сказав мені після концерту Сталін, я не міг навіть у сні сподіватися. Покурюючи свою люльку, диктатор поздоровив мене з успішним концертом і несподівано запитав:
- А чому ви, Несторе, не співаєте отих славних церковних пісень, що так глибоко торкають почуття людини?...
Я збентежився, зам'явся і якось встиг промимрити:
- Адже це була б релігійна пропаганда, що її радянський закон не дозволяє…
- Ну що ж, слова можна б замінити, а музику - залишити. Старі співи звучать переконливіше від усього того, що творять наші композитори… - відповів Сталін і ледь-ледь під вусом усміхнувся". Ця посмішка найчастіше віщувала недобре її адресатові, провокативні пазли вже складалися в голові у "вождя"... У 1936 позаочі за Городовенком все більше укріплювався міфічний ярлик націоналіста.
Один із тисячі
Народився майбутній музикант у листопаді 1885 р. у Василини Марченко, що служила покоївкою в лікаря Якова Адріяшева, від якого, подейкують, і привела сина Нестора. Утім, заміж лікар її не покликав, тож згодом Василина пов'язала своє життя зі столяром Теофаном Городовенком.
У матері був гарний голос, вона знала багато пісень і добре співала. Городовенко про неї говорив: "Вона була красунею, а в мене тільки очі такі - блакитні". З образом матері пов'язана пісня "Тая червоная калинонька", записана Нестором від неї ще в студентські роки.
М.Антонович згадував, як захоплено розповідав йому Нестор про своє рідне село, про дитинство, про співучу Лохвицю. Дух українства, любові до козацької минувшини, успадковані від діда, поставили Городовенка на міцне національне підґрунтя. Навчаючись у початковій школі, він співає в церковному хорі, де вивчає ноти, призвичаюється до суворої дисципліни, яку згодом запровадив у своїх хорах. Після закінчення двокласного училища вступив до Полтавської учительської семінарії, хором якої керував Іван Різенко. Саме від нього Нестор і перейняв манеру диригування. Навчаючись у семінарії, він відвідує музичні курси, співає в хорі Різенка і вже на третьому курсі працює з цим хором.
По закінченні семінарії у Глухівському вищому вчительському інституті бере уроки в професора Петербурзької консерваторії О. Рубця, керує студентським хором. Потім працює у Лохвиці, Переяславі, Ольгополі. Навчав співати і вчився сам. Ось як Городовенко згадує свою роботу в хорі при Народному домі в Лохвиці: "Це, мабуть, був один із тих хорів, у який я вклав увесь запал, усю любов і екзальтацію та разом з тим багато навчився в інтерпретації народної пісні, бо співаки так правдиво й безхитрісно робили нюанси, що від пісні завжди пахло землею і віковими традиціями українського села".
1917 р. Городовенко приїздить до Києва. 22 січня 1919 р., коли на Софійському майдані в Києві урочисто відзначалася Злука УНР і ЗУНР, у тисячоголосому хорі під керуванням К.Стеценка звучав і голос Городовенка. Спочатку він працює вчителем співу в Другій українській гімназії, потім керує хором П'ятої піхотної школи, зведеним хором київських учителів, одночасно читає лекції методики співу у Вищому інституті народної освіти (Київський університет). 1920 р. його запрошують очолити капелу "Думка". Державна українська мандрівна капела була народжена українською революцією.
"У 20-х роках домінувало хорове виконавство, в якому "органічно поєднувалися і динамічно взаємодіяли традиції сільського побуту, церковної музики та концертної хорової практики", - пише мистецтвознавець О.Бенч, і далі з сарказмом відзначає: "Коли б в українській державі всі справи йшли так, як спів у хорі, тоді це була б перша держава в світі". За перші 3 роки капела "Думка" дала понад 400 концертів. Вершиною успіхів капели в довоєнні часи стали гастролі у Франції. Учасниця капели Ганна Шерей писала у спогадах: "Після потягу нас повезли на пробу…Диригент Ансерме взяв перший хор "Весни" Гайдна. Але ми не доспівали цей твір до кінця, бо оркестранти встали і смичками вітали нас, а диригент сказав: "Я бачу перед собою хор світової слави й не боюся без спроби диригувати цілим концертом…". Далі Шерей додає: "Під час перерви прийшов до нас композитор Глазунов, який мав диригувати своєю "Дубінушкою", й запитав, як його пісня. Нестор сказав, що він не міг дістати нот і тому ми її не підготували. Зчинився великий скандал…Тоді Нестор попросив ноти й запропонував Глазунову зробити зараз же, в перерві, пробу. І "Думка" з місця проспівала цю пісню так, що композитор сказав: "Я такого чуда ще не бачив". Цю пісню, під його диригуванням, ми співали тричі". Французька преса відзначила "Думку" як одну з найкращих капел у світі. Відомий диригент О. Кошиць писав про її гастролі: "Українська пісня в їх виконанні викликала здивування, обожнювання і шалене захоплення цілого світу".
Держава лицемірства
й ошуканства
1930-ті відкрили зовсім іншу сторінку в житті "Думки". Тоді в СРСР розпочинається фронтальний наступ на хорову музику, яку ототожнювали з "церковщиною". Почалися чистки хористів та хормейстерів із "сумнівним соціальним походженням", заборонялися класичні твори, репертуар 20-х років замінювався "актуальними ударницькими одами", що привело до масової ліквідації професійних і аматорських колективів. За опір вимогам змінити в репертуарі "Думки" українську і світову класику на "виробничі" пісні Городовенка, на той час професора Київського музично-драматичного інституту імені М.Лисенка, було усунуто від роботи й керування.
На останньому концерті в Сімферополі у серпні 1937 р. у виконанні капели прозвучали твори Леонтовича, Стеценка, Лисенка, Шуберта, інших українських і зарубіжних авторів. Фольклорист О. Воропай відзначав: "З перших днів своєї роботи Нестора Городовенка оголошено націоналістом, а вже через те капелу позбавили необхідної матеріальної та моральної підтримки…Тільки велике особисте самовладання керівника і всього ансамблю не зруйнувало роботу капели, і поза негативними впливами, що йшли від молодої тоді ще держави лицемірства й ошуканства, капела росла й розвивалася…".
Кілька місяців диригент був безробітним, і лише наприкінці 1937 р., коли в Києві було створено Ансамбль пісні і танцю УРСР, Городовенко очолив його вокальну частину. Згодом при ансамблі він створює хор, який невдовзі вже міг конкурувати з "Думкою". Під час Другої світової війни Нестор працює другим диригентом Київської Української національної капели.
Перед вступом радянських військ у Київ 1943 р. він із частиною співаків "Думки" вирушає до Львова. Там, з ініціативи Інституту народної творчості, у листопаді 1943 р. створено Український національний хор імені М. Леонтовича. На керівництво хору запросили Городовенка. За короткий час хор набув популярності не тільки у Львові, а й в усій Галичині. У 1944-1949 рр. Нестор перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині, де організував хор українців-емігрантів "Україна". Колектив згодом став відомим на всю Західну Німеччину. Тріумфом "України" був її спільний виступ із капелою бандуристів імені Т. Шевченка під керуванням Г. Китастого під час Тижня української культури, що проходив навесні 1948 р. в Мюнхені і Франкфуті. О.Воропай, який зустрічався з Городовенком у Німеччині, писав, що Нестор тоді був переповнений безліччю планів, з невичерпною енергією знову взявся до роботи. І справді, диригент разом із письменником І. Багряним, маляром-монументалістом М. Дмитренком та іншими бере активну участь у налагодженні українського культурно-мистецького життя.
У 1948 р. відкрилася еміграція до США і Канади. Багато українців, які мешкали в таборах для переміщених осіб, в пошуках кращої долі вирішили податися за океан. Українське Національне Об'єднання Канади (УНО) тоді ж запрошує Н. Городовенка та його дружину Анастасію. У листопаді 1948 року 64-річний диригент назавжди переїжджає до Монреаля. Там спеціально для маестро створили хор з української емігрантської молоді, що прибула сюди з Європи. Хор назвали теж "Україна". За малий проміжок часу з цього "сирого матеріалу" Городовенкові вдалося створити колектив, що не поступався колишній "Думці". "Городовенко переніс на американський континент багато хорових творів українських композиторів, він намагався підкреслити українську присутність, показати канадській публіці все найкраще, чого досягнув його талановитий народ у царині хорового мистецтва, красою і неповторністю якого завжди вирізнялася Україна. Ставши, як і багато інших діячів культури та мистецтва, вимушеним втікачем від сталінського терору, Нестор Городовенко в умовах нелегкого для нього у моральному плані емігрантського життя все ж таки зміг на чужині розвинути Богом даний йому талант і принести українській пісні світову славу", - писав дослідник творчості та життя майстра Георгій Шибанов.
Зболене тугою за Україною серце Нестора Теофіловича зупинилося 21 серпня 1964 р. Його земляк
Г. Китастий казав потому: "Віримо, що настане час, коли й Нестор перестане бути "політичним втікачем", і в Україні його визнають як великого майстра хорового мистецтва".