Ваші уявлення про успішного бізнесмена можуть кардинально змінитися, коли побачите Максима Лук'яненка. Хлопця зі скуйовдженим волоссям, у футболці, салатових джинсах і кедах. Вони з братом Богданом і другом Євгеном Шкарубським започаткували декілька інтернет-сайтів, три з яких - магазини, що зараз успішно працюють і приносять непоганий прибуток. Їх ставлять за приклад на тренінгах для початківців у цьому бізнесі. Хоча коли самі "зразкові підприємці" починали, то не вміли навіть програмувати. Нині вони входять у ті 10% бізнесу, яких не зачепила хвиля кризи. Проте секрет успіху Максима і партнерів простий: їм подобається те, чим вони займаються, вони правильно знайшли товар і сегмент, а ще… Вони просто хочуть допомогти українцям зрозуміти, що таке справжній сервіс. Найкращий у світі. Бо ми можемо, коли захочемо.
- Я точно пам'ятаю, коли ми з братом подумали, що було б круто відкрити інтернет-магазин, - розповідає Максим. - Це був 2000 рік. Та якщо ви подивитеся на ландшафт інтернет-магазинів, то не побачите жодного, який відкрився б саме тоді і зробив собі ім'я. Здебільшого вистрілили ті, хто почав пізніше, але зробив це набагато якісніше. Навіть у 2009-му було не пізно відкрити інтернет-магазин. Та й зараз теж не пізно.
У 2001-му ми не мали грошей навіть на домен (ім'я в мережі Інтернет. - Ред.), не вміли програмувати, не знали, де брати товар. Нічого, по-суті, не знали в цьому напрямку. Але коли запустили свій перший проект, то почали спілкуватися з людьми в цій сфері.
Я тоді згадав, що вперше щось продав у шість років. Ми з приятелем ішли в кіно, і в нам не вистачило грошей на квитки. Він тоді запропонував купити газети в кіоску по чотири копійки і продати по вісім. Ми так і зробили, і все вийшло.
А вже у старших класах реалізовував диски, які залишила нам мамина подруга. Це був кінець 1990-х, коли про нормальний Інтернет іще й не йшлося. Існувала мережа Fidonet, де я розмістив оголошення. Все було дуже повільно, зовсім не так, як тепер. Ви розміщували оголошення, наступного дня людина відписувалася, через кілька днів ви домовлялися зустрітися. І домовлялися дуже чітко, вказуючи колір штанів і закапелок, де мала відбутися "операція".
Пізніше я вступив до КПІ, точніше, до Інституту енергозбереження і енергоменеджменту. Утім, першого ж дня, посидівши на лекції, зрозумів - ну зовсім не моє! Проте п'ять із половиною років ходив, бо "треба закінчити". Це пастка послідовності: ви вчитеся у школі, отримуєте гарні оцінки, щоб вступити до інституту… І вже не можете зламати перебіг життя, який самі собі заклали. Мені не подобається наша система освіти, вона нецікава. В інституті з першого дня все було смертельно нудно. І мене вже на рівні спеціаліста таки вигнали. І правильно зробили.
Разом з тим мене завжди цікавили різні види знань. Я завжди всім раджу: вчитися треба постійно. За роки навчання в інституті я працював, ходив на курси англійської та ораторського мистецтва. На останніх мені пощастило зустрітися з хлопцем, який працював у рекламній агенції. Йому сподобалися мої виступи, і він запропонував роботу.
Мені взагалі в житті щастить - часто зустрічаю цікавих людей, які в майбутньому виявляються "правильними". В агенцію я прийшов 2006 року помічником акаунт-менеджера. По-суті, це найнижча ланка - хіба що кави не носив. Але вже за три місяці став акаунт-менеджером - людиною, яка реально спілкується з клієнтами, працює з ними. Через дев'ять місяців - директором по роботі з клієнтами. Досі не можу зрозуміти, як це вийшло. Я керував людьми, які були в рекламній агенції до мене, які були старші за мене.
В ті роки мав купу цікавих проектів, рутиною не займався. З'явилися нормальні гроші, і я почав думати про додаткову освіту. До того ж відчував, що реклама - це теж не моє. Як і в КПІ, мозок точили думки: "Навіщо воно мені все треба!?". І це попри те, що в рекламі крутяться дуже великі гроші, мільйони. До речі, ніхто в агенціях наркотиків не курить і не нюхає. Усе зовсім не так, як люди почали уявляти собі цю роботу після книжки
"99 франків" Бегбедера.
Я вірю в те, що людину постійно вабить до того, чим їй займатися природно, і відштовхує від того, що їй не підходить. Не можу сказати, що неймовірно до себе дослухаюсь, але мені пощастило в певних моментах у житті… мене щось підштовхувало.
"Реєструй двірники!"
Від роботи в рекламній агенції я мав гроші, яких, загалом, нікуди не витрачав, акумулював. Таким чином, мав що вкладати в інтернет-проекти. Вперше такою ідеєю загорівся в 2007-му. Це був сайт "Пообідаємо.com". Ми з братом тоді зустрілися з дівчиною, яка в чаті щодня знаходила собі супутника, аби безплатно пообідати. Тоді брат і запропонував створити цей проект. Ідея була в тому, що люди не спілкувалися, а просто запрошували когось на обід переглянувши анкету. Якщо ви когось запрошуєте і отримуєте згоду - вам висилають контакти одне одного. Сайт ми продали, недорого. Ми нічого до пуття не заробили, лише набили свої перші ґулі в цьому бізнесі.
Рік по тому я знайшов в Україні програму МВА за адекватні гроші і пішов туди навчатися. Було неймовірно цікаво! Це місцева філія Вісконсинського міжнародного університету. Все побудовано так, що вам не потрібно брати всю програму, можете обрати декілька предметів, які вас цікавлять.
Після МВА ідея інтернет-магазину почала викристалізовуватися дедалі виразніше. Ми з Євгеном Шкарубським тепер сперечаємося, чий саме був задум створити сайт із продажу двірників для авто. Я нещодавно знайшов листа, з якого випливає, що ніби я перший запропонував. Але описав це першим Євген. Усе помістилося у звичайну есемеску: "Реєструй домени з назвою "двірники". Я тоді спав і погано зрозумів, навіщо. Але коли прокинувся, до мене дійшло: двірники - товар компактний, доступний і потрібний майже всім. А головне - час від часу їх треба міняти. Того ж дня я забронював домени, які не потребують реєстрації торгової марки. Так усе починалося.
Сьогодні я раджу молоді не "гріти стільця". Потрібно постійно щось робити. У світі неймовірно багато інформації про стартапи (нещодавно створені компанії, які будують свій бізнес на основі інновацій або інноваційних технологій. - Ред.), про інтернет-бізнес. Гарна стратегія - і просто зануритися в цю сферу. Зараз, порівняно із ситуацією, що була п'ятнадцять років тому, можливостей набагато більше!
Нещодавно в Україну приїжджав гість із Туреччини, який спочатку мав бізнес, а потім збанкрутував. І ось рік тому він зробив іграшку для смартфонів. "Па" називається. Її суть у тому, що ви голосом керуєте літачком… Дурниця ж! Але за перші кілька годин цю іграшку скачали тисячі людей! А чоловік отримав десятки тисяч доларів. А тим часом розумників, які можуть зробити таку іграшку, набагато більше, ніж людей, які її реально роблять.
На сайт із двірниками ми витратили загалом тисяч 30 доларів. У мене залишалися гроші ще від роботи в рекламі, у Шкарубського - від автомобільного бізнесу. Допоміг мій брат. Можна, звісно, відкрити подібний магазин і з меншими коштами, проте ми хотіли мати склад, який покриває 99% машин. Тобто ми не стартували з якоїсь частини.
Загалом, ми зробили місце, де було приємне спілкування і де не сміються з того, що ви чогось не знаєте. Крім того, у нас у сервісі були доставка і встановлення. Ми годинами безплатно пояснювали, як установити двірники, якщо замовлення було не з Києва.
Таке розуміння сервісу - просто бажання зробити щось добре. В нас дуже багато людей у країні, які критикують погане, але дуже мало тих, хто готовий зробити щось добре. Я в себе в під'їзді міняю всі лампочки. Я це роблю, бо хочу зробити щось хороше. Із сервісом те саме. Нас дуже напружувало те, що в Україні із цим усе дуже кепсько: своєрідний колорит хамства з вічним браком решти. З інтернет-магазинами аналогічна історія: вам можуть не зателефонувати, товару не дочекаєтеся взагалі, ціна на сайті не відповідає дійсності. Ми сказали собі: хочемо, щоб цього не було, зробимо краще, ніж середнє по ринку. Бо середнє - вкрай низької якості. І це досі так.
Можливо, в нас така сфера послуг тому, що в Україні дуже небагато людей, які фанатично чимось займаються. Нам бракує вузьких спеціалістів у багатьох галузях і сферах діяльності. Наші люди посередньо "вміють усе". А продавці в магазині працюють саме продавцями, бо для них це безпросвітна безвихідь. Упевнений, якби мене посадили за прилавок, я б не скиглив, а був найкращим продавцем у відділі.
Є багато людей, які відкрили свої інтернет-магазини тому, що ми їх надихнули. Усім, з ким спілкуюся, кажу: почни свою справу. Байдуже - маленьку чи велику, громадську чи комерційну… Почни хоч щось! І коли в Україні започаткується тисяча "чогось", навіть сервіс підніметься на щабель вище.
Окуляри й білі рукавички
2010 року наші друзі із Закарпаття приїхали до Києва у справах і, зокрема, щоб купити окуляри марки Ray-Ban… Ми не могли повірити, що хтось приїхав із Західної України, щоб купити тут окуляри. Згодом цю ідею ми почали розкручувати. Хоча вона була однією з тисячі. В нас тоді було зареєстровано дуже багато різноманітних доменів, багато проектів в ескізах.
Зрештою, подумали, що Ray-Ban - це гарний бренд, дорогий сегмент. І ще не було достойного магазину з продажу цих окулярів в Україні. Ми також хотіли відразу вийти з нереальним, найкращим, сервісом інтернет-магазину! Ідея самих окулярів була навіть на другому плані після ідеї сервісу. Ми уявляли, як кур'єри приїжджатимуть із білими рукавичками, дзеркалом і кількома парами окулярів, які клієнт вподобав на сайті.
Ми вийшли 2011 року із сайтом самих окулярів і окремо - з оправами. І досі ніхто нашого рівня не повторив. Чому? Бо це складно. І з фінансової точки зору - теж. Адже, по-суті, ви заморожуєте мільйон гривень у склад, який просто стоїть або дуже повільно обертається. Але ж уже
2014-й! Люди! У вас три роки було, щоб рухатися! Або просто скопіювати це! Підприємці чомусь думають, що це не те, що "продає", але вони помиляються. Сервіс - продає!
Нещодавно вийшла книжка Тоні Шея "Доставляючи щастя. Від нуля до мільярда", і багато хто каже, що ми схожі на її героїв. Там фігурує реальна фірма Zappos, яка продавала взуття і досі продає. Їх тепер викупив Amazon за мільйон двісті тисяч доларів. У Zappos теж була клієнт-орієнтована ідея. Вони надсилали кілька пар взуття, які ви можете приміряти вдома, доставка безплатна.
Для натхнення й досвіду я сам їздив у США, Францію, Дубай, Китай. Це різні світи, які не можуть не надихати. Приміром, у Сполучених Штатах інтернет-магазини працюють на дуже високому рівні. Ви внесли передоплату, і через тиждень маєте товар. Ви точно знаєте, що обов'язково його отримаєте.
У Сан-Франциско я заразився ідеєю краси. Своєрідної краси. Сам я не дуже великий естет і не найкраще вдягаюся й виглядаю. Я на такі речі не вельми звертаю увагу. Але в тому місті була краса в деталях. Коли на кожних дверях номерки, які можна розглядати годинами. Я вже мовчу про те, що двері різні, будинки різні, архітектура різна.
Після того я загорівся поміняти дизайн сайтів. Тепер наші проекти просякнуті ідеєю рендомності (випадковості) в дизайні. В архітектурі, наприклад, це неможливо. Не можна зробити так, щоб будівля кожного дня змінювала колір. Не можна змінювати форму балкона. На сайті ж 25 картинок на головній сторінці, які при кожному оновленні змінюються. Те саме й зі сторінкою окулярів і оправ. Вони постійно різні.
Ми не хочемо бути просто прикладом. Було б краще стати тягачем, який рухатиме вітчизняний інтернет-ринок. Україна сьогодні на 100% включена у світові інформаційні процеси. Знаходив цифри, що наша держава входить також у Топ-30 аутсорсерів світу (коли світові компанії передають частину своїх завдань і процесів фірмам іншої країни. - Ред.). В Україні є близько десяти компаній, в яких працює 500 і більше програмістів. Це величезні масштаби. Але нам бракує певної самоідентифікації. Щоб кожен розумів, що ми найкращі у світі в чомусь. В українців чомусь низька самооцінка. Люди не вірять, що можуть зробити щось найкраще у світі. А треба починати вірити, бо ми це й робимо.