Десятинний провулок - це моя мала батьківщина. Але я наважився оповісти цю сумну історію не тільки для того, щоб згадати минуле, яке ніколи не повернеться (і слава Богу, що не повернеться!), а тому, що для кожного українця це місце має особливе значення.
Справді, тут, на Старокиївській горі, за часів Київської Русі стояв княжий терем. А в середині XIX ст. на цьому місці та навколо нього сформувався особливий архітектурний ландшафт, який наразі швидко зникає під тиском жадібних церковників-забудовників Київського патріархату (Десятинний провулок), Московського патріархату (територія Національного Музею історії України) та їхніх світських, не менш зажерливих "колег"-рейдерів (Андріївський узвіз і Десятинна вулиця).
Це - двоповерхові будиночки, маленькі садочки біля них, більш пізні три- або чотириповерхові будинки тогочасного губернського Києва, сусідські яри, що збігають на Поділ, як весняні потоки до озера, зелені гори, вервечка яких тягнеться вздовж дніпровської заплави на північ. На жаль, ця ідилічна картина, яка збереглася хіба що на моїх дитячих чорно-білих світлинах, канула в Лету. Цього вже немає, як немає ані тих людей, котрих я бачив щодня на провулку та прилеглих вулицях, ані їхніх нащадків.
Почалося це задовго до появи бандитського капіталу та огрядних церковних лицемірів. Знищенням старого Києва тоді опікувалася радянська влада, для якої історія обмежувалася історією КПРС із домішками псевдомосковського спадку. Наш провулок, недбало замощений кругляком, що влітку частково заростав травою (особливо на узбіччях), починався від більш-менш сучасної Володимирської вулиці та впирався в дерев'яні сходи, які вели на Гончарку, стародавній район із дерев'яними будівлями. На зеленій терасі ще довго після війни якийсь дідусь пас корову, а кози й кури були звичайним оздобленням чудового краєвиду, який сягав гирла Десни. Серед будинків нашого провулку особливо цікавою мені здавалася одноповерхова білена будівля на подвір'ї десятого номера, з колонами поміщицького типу. Ця споруда впала першою, набагато раніше, ніж сталася подія, на яку я, власне, й хотів звернути увагу.
Отже, у 1982 р. в СРСР вирішили святкувати 1500-річчя Києва. Чому цього року? Мені достеменно не відомо, але, мабуть, через тяжкий стан здоров'я товариша Брежнєва, бо українські Parteigenosse хотіли зустрітися з вождем у Києві та потішити його соціалістичним будівництвом. На жаль, будівництво виявилося руйнацією. Попри те, що Брежнєв до Києва не приїхав, для Десятинного провулка настали чорні дні. Потужна техніка стала зносити старі будиночки правої сторони провулка, що межувала з майданчиком Історичного музею. Серед них був рожевий двоповерховий дерев'яний будиночок, обкладений цеглою, котрий, як подейкували, у XIX ст. належав колишньому почесному бельгійському консулові в Києві (бельгійський консул не обов'язково означає бельгійський громадянин!). Так сталося, що тоді він ще залишався приватним, а жили в ньому нащадки того міфічного консула. Перед руйнуванням будинку (а радянські можновладці чхати хотіли на приватну власність, так само, як їхні номенклатурні нащадки чхають на муніципальну власність української столиці) всім охочим вдалося побувати всередині, де гостинний господар показав нам ліпнину й чудові сині кахлі старовинної печі.
Господар будинку змирився із втратою власності й пам'ятки архітектури, напевно знаючи, що більшовики можуть робити чудеса, особливо коли чудеса не творчі, а руйнівні. Але у справу, здавалося безнадійно програну, втрутився сторонній чоловік, корінний киянин, відомий історик Михайло Брайчевський. Він зненацька з'явився перед гуркотливим бульдозером, який щойно розпочав ліквідацію "дворянського гніздечка". В кабіні машини сидів одягнений у майку здоровезний хлопець, котрий здивовано, ба навіть зверхньо, дивився на бунтівника в береті. А той, дивлячись знизу вгору, гукав, намагаючись перекричати гуркіт мотора: "Що ти робиш? Ти ж українець! Це ж пам'ятка архітектури та історії!" Хлопець зменшив оберти, висунувся з кабіни й відповів, вагомо підкреслюючи свою "правоту": "Мені платять гроші. За свою заробітну плату я зроблю все, що мені накажуть!"
Руйнування пам'ятки все ж припинилося на короткий час, аж поки не прийшли виконроб та інші люди, які зовсім не були схожі на будівельників. Науковця оточили кільцем і відвели від бульдозера, розчистивши дорогу славному представникові українського робітничого класу. Бульдозер загарчав і почав розбивати стіни. Дубові бруси падали на землю. Шматки шпалер, якісь забуті дріб'язкові речі колишніх господарів, дранка посипалися вниз. Мені здалося, ніби щось інтимне, на що не можна було дивитися сторонньому, вийшло назовні, жалюгідне й зворушливе під сонячним світлом, як оголена жінка під хтивим поглядом ґвалтівників. Михайло Брайчевський опустив плечі й пішов геть. Ми, мешканці сплюндрованого провулка, які навіть не наважилися підтримати шляхетну людину, не дивлячись одне одному в очі, залишили сцену наруги над серцем України.
Минули роки. Настала черга лівої сторони провулка. Будинок настоятеля Андріївської церкви зруйнували під прапором відновлення прав Церкви як інституції. Заодно прихопили й сусідній будинок. Замість питомо київських будиночків височіє гігантське одоробло. Непомітні для сторонніх, жалобні дзвони задзвонили й на сусідніх вулицях. На Андріївському узвозі фірма "Рошен" підтримала будівництво "Театру на Подолі". Цей зикурат не пасує прилеглій місцевості та сусіднім спорудам, але дуже подобається нуворишам. Може, якби власник "Рошена" порадився з керівником Українського культурного фонду, цього б не сталося, але вони, мабуть не знайомі. Попередній зикурат, вибачте, Музей Леніна, побудували ще за комуністичної ери, зривши частину Володимирської гірки. Смаки комуністичної номенклатури та їхніх нащадків незмінні: велике, огидне, коштовне, безглузде.
Дисидент Михайло Брайчевський помер, а бульдозерист, до совісті якого він марно намагався достукатися, переміг. Переміг остаточно, беззастережно, міцно. Бульдозеристи очолюють нині Міністерство освіти і науки, різноманітні державні установи, їх обрали міськими головами, депутатами, вони керують впливовими громадськими організаціями. Їх безліч. Але не так зле те, що їх багато, як те, що немає більше брайчевських. Їх і раніше було обмаль, а тепер, після культурного погрому, й поготів.