Едвард Плінський з'явився в нашому житті несподівано. Якось усередині 1990-х привів його до нас дядько Володька Лютий: "Це мій брат - той, що з Польщі". Мама, звісно, була "в курсі", адже всі родинні придибенції відбувалися на її очах. А ми не дуже цікавилися родинними зв'язками, в яких сам чорт ногу зламає, - і, чесно кажучи, вважали, що це чергова "сьома вода на киселі". При цьому й не поглядали на генеалогічне дерево, яке Едвард, закоханий в історію професор фізики Вроцлавської політехніки, не шкодуючи сил, часу й коштів, створив і щоразу доповнював новими гілками й іменами. Та він уперто телефонував і навіть приїжджав з Польщі - і, на відміну від тутешньої родини, що наразі мало дається знати ("Отаке життя", - філософськи узагальнює типове нині обрубування родинних зв'язків наш малий онук), почав сприйматись як дуже навіть близький родич.
Тож коли цього літа запросив нас на весілля доньки - згодились одразу. Тим паче що з красунею Анею він приїжджав до нас у гості, привчаючи її, як і двох своїх синів, до вкраїнської родини і до того, що Україна, Поділля, Зіньків - то і їхня вітчизна. І ми, час від часу зустрічаючись то в Україні, то в Польщі, також були в курсі подій у домі Плінських, зокрема батькової стурбованості доньчиною долею. Бо ж дівчині за тридцять, а вона все перебирала хлопцями, чекаючи великого й світлого кохання. "У-у-у, Бричиха!" - напівжартома-напівсерйозно гнівався Едвард, небезпідставно звинувачуючи в такій гоноровій перебірливості наш непростий родовий характер, повністю відображений у норовистому прізвищі Брик.
Слава Богу, нарешті Аня зустріла того єдиного, заради якого ігнорувала інших парубків. Кристофер Шимоняк, її одноліток, теж, вочевидь, чекав на свою єдину й неповторну, щоб з'єднати з нею долю. Розмірковуючи про це, ми долали світловий день від Хмельницького до Вроцлава і, гуцаючи нашим диким бездоріжжям або ледь стримуючи свого автоскакуна на нових польських автобанах, усе вираховували родинний зв'язок - бо це ж яким дорогим родичем треба бути, щоб ми кинули все й за тисячу кілометрів подалися на весілля?!
Та в довгій дорозі мали час з'ясувати: Едвард нам - троюрідний брат! Його мати Ганна - донька Дем'яна, рідного брата нашого діда з материного боку. А Дем'ян Брик - особлива постать для багатого на історичні події Зінькова. Його, переконаного більшовика, на початку ХХ ст. за 24 години вислали з заокеанських заробітків - щоб не розтлівав більшовицькою заразою довірливі американські маси. Зате холод, голод і воші додавали переконливості його агітації у фронтових окопах і в бараках для полонених у роки Першої світової. Дем'ян знав вісім мов і свято вірив у перемогу комунізму на всій планеті. Після революції 1917 р. його запросили на службу в Наркомат закордонних справ. Та дружина Катерина, що ледь дочекалася партійного чоловіка з війни, заголосила: "Це знову в світи? Від Зінькова, від господарства? Ти як хоч, а я звідси ні ногою". І замість дипломатичної місії за кордоном Дем'ян Брик очолив перший зіньківський ревком, де втілював у життя далекі від дипломатії суворі більшовицькі декрети. За що чорної ночі 1921 р. й отримав кулю в спину. Лише через кілька десятиліть наша мама домоглася від встановленої колись дядьком радянської влади скромного пам'ятника на його могилі, за якою ми тепер доглядаємо.
Неподалік від Дем'янової - могили нашого ж роду, але вже з боку маминої мами. Бабусині брати, рідний і двоюрідний, 1922 р. підняли в Зінькові антибільшовицьке повстання, а після поразки, коли більшовики замість обіцяної амністії "порубали їхніх хлопців на капусту", один опинивсь аж на Сахаліні, а інший - в Америці. Де й зустрів односельця Сладковського. "Це я Дем'яна Брика забив, - раптом признався йому Сладковський. - За землю".
Однак це стало відомо нам через багато літ після Другої світової. Дем'янової доньки Гані вже не було тоді на білому світі. Красуня на весь Зіньків, вона вийшла заміж за високого й дужого як дуб Микиту Лютого. У голодні 30-ті він разом з іншими зіньківчанами завербувався на Криворізький металургійний комбінат. А за кілька років повернувся від домен "флагмана соціалізму" без ніг (наш дід теж привіз звідти замість грошей туберкульоз і 33-річним помер від нього 9 травня 1945 р.). Ставна Ганя вдома ховала сум від сина Володьки, а на роботі, в перукарні, не могла відбитися від залицяльників. Не встояла - закохалася безтямно в бравого Броніка Плінського, який повернувся з війни. Він і підбив її тікати звідси світ за очі. Опинились аж у Польщі, в Нижній Сілезії, з якої щойно виселили німців. Тут, у містечку Оборники, що вціліло поруч із розбитим Бреслау (Вроцлавом), новостворена сім'я пустила коріння.
Ганя приживалася тяжко. Догризало сумління: зраджений чоловік помер у 1946-му, а нишком покинутий син не пішов у технікум, про який мріяв, а, сплаканий на нитку, як став біля маминого робочого крісла (вона втекла в неділю, базарний у Зінькові день, коли в єдиній на всю околицю "парикмахерській" було не протовпитися, - хтось же мусив обслуговувати клієнтів), так і пропрацював там аж до пенсії. Ганя добилася до Зінькова в гості майже через десяток літ. Син пробачив. А вона себе карала довго й жорстоко. Палке кохання переросло в сварки. Тільки народження Едварда із часом примирило її з життям.
Утім, про цю історію - чим не сюжет для авантюрного роману? - ми дізналися вже наступного дня. Бо на весіллі було не до сумних спогадів. Аня і Кшиштоф, молоді й вродливі ("Кохаєш Кшися?" - запитала я наречену, і вона щасливо відгукнулася вмить: "Бардзо!" - тобто дуже), стоїчно пережили і майже півторагодинну шлюбну церемонію в старовинному університетському костьолі (у Польщі церковний документ про шлюб є офіційним; до магістрату йдуть хіба що атеїсти), і традиційні вітання з подарунками біля костьолу. (Це в 36-градусну спеку! А якщо дощ чи сніг? Ні, не продуманий цей момент у поляків.) На весіллях у Польщі, як і в нас, дарують переважно гроші ("пеньонзи" - поправляли нас поляки, бо "гроші" в них - це копійки). І, теж як у нас, подаровані кошти рідко коли покривають весільні витрати. Тому, кажуть, гучні весільні застілля не такі вже й часті в нинішній Польщі, де гроші ще треба заробити (в будні вулиці польських міст і сіл порожнісінькі - всі працюють). Може, й так, ну а тієї суботи весіллями були зайняті всі три бенкетні зали просторого вроцлавського готелю.
На вході - план розсадки за столами: за одним - родичі нареченої, за іншим - нареченого, біля молодих - їхні друзі, поруч - колеги. Словом, щоб за кожним столом знаходили спільну мову, бо весілля було досить велелюдним - більш як сотня гостей. Прізвища запрошених вказано і на табличках біля їхніх місць. Столи прикрашені живими квітами й свічками. На білосніжних скатертинах - майже пусто: лише салати для кожного гостя. Так непорочно на столах було до кінця тривалого - з 18-ї вечора до 4-ї ранку - застілля: страву подавали кожному з присутніх або на загальних тарілках, її з'їдали, офіціанти міняли посуд (і столові прибори, які в нас чомусь міняють дуже рідко) й подавали наступний наїдок. Тож нічого не підсихало, не темніло й не закучерявлювалося на тарілках. Та й самі тарілки були цнотливо чисті, без гори кісток і масних розводів від попередніх страв. Хоча посуду прудкі офіціанти переносили за цей час тонни. А от напої - дорогий фінський "Абсолют" (у Польщі мало своїх марок якісного алкоголю) - приносив у елегантному кошику брат нареченого: чи то прийнято, щоби був "дядько Йосип, що горілку носить", чи то, як і в нас, нема віри персоналу?
Кому ще чогось хотілося - вина, пива, закусок чи десерту, - той ішов до довгого й розмаїтого фуршетного столу. Традиційні весільні страви і торт, що був замість короваю, з шиком вивозили в центр зали і вже звідси роздавали гостям. Весілля було без тамади, що в останнє десятиліття став неодмінним атрибутом наших застіль, тому нам спершу бракувало тостів. Але щойно оголосили танці… Танцювали всі. Молодята не водилися за ручку як прив'язані, а, крім першого вальсу, кружляли з усіма. За поодинокими винятками, всі танцювали в парі, і, дивно, - саме ця парність, а не стадність, як у нас, створювала відчуття єдності на танцмайданчику. А коли залунала мелодія для традиційного танго батьків молодят і перевзуті в балетки Стася й Едвард почали сумлінно виписувати па - овації не вщухали доти, доки мало не зомлілі мама й тато не повторили танець на "біс". Ні, місяць репетицій у бальному класі сусідньої школи таки не минув марно.
Було весело! Всі раділи як уміли. Не тулилися по кутках, не чекали концертних номерів, якими часто хизуються наші багаті весілля. Тамаду замінили музиканти групи "Червоні боти", котрі й весільні конкурси провели, і, головне, дуже професійно відіграли й відспівали цілий день. Тільки польських пісень. Тільки польських. Їм охоче підспівували, танцюючи водночас, гості. Ураз чоловіки зібралися гуртом - і, взявшись за плечі, розкрутилися нашим гуцульським арканом. А потім соліст оголосив: "Співає щойно створений гурт "Онуки Забужжя" - і мало не вся молодь дружно стала посеред зали:
Гей, десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий,
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.
Ні, вони співали польською, проте знайома мелодія - та й слова ми добре розуміли - зірвала нас з місця й теж витягла в цей несамовито рідний пісенний вихор:
Гей, гей, гей, соколи!
Оминайте гори, ліси, доли.
Дзвін, дзвін, дзвін, дзвіночку,
Степовий жайвороночку.
Гей!
Ми співали українською те, що лунало довкола польською:
Жаль, жаль за милою,
За рідною стороною,
Жаль, жаль, серце плаче,
Більше її не побачу.
Підтягнулися й гості старшого віку:
Меду, вина наливайте!
Як загину, поховайте
На далекій Україні
Коло милої дівчини.
Гей!
Польською слова були трохи інші, і "жельона (зелена) Україна" - слова, що повторювалися раз у раз, звучали для нас як "жадана Україна" - і боліли нам, як, певне, боліли й їм, цим нашим людям із чужої вже землі. Бо ж онуками Забужжя насправді було чимало з присутніх тут гостей. Скажімо, в Оборниках, де живе Едвард з дружиною Стасею, - безліч сімей родом з тернопільського Гусятина, що через Збруч від Хмельниччини. Адже захід і північ післявоєнної Польщі, споконвічна її територія, яка до війни належала Німеччині, після Другої світової знелюдніла: тутешні німці переселилися в Німеччину. Тож у ці краї подалося багато українців зі "східних кресів". Тому і в західному Вроцлаві, і в північному Ольштині й досі можна почути від літніх людей українську мову. Та їхні діти й онуки вже вважають себе поляками. Середнє покоління ще знає російську - за соціалістичної Польщі її вивчали в школах. А мову бабусь-дідусів згадують хіба що в пісні "Гей, соколи!", яку й не знають, по-якому співають, бо вона і є польсько-українською - чи то народною (причому народною і для поляків, і для українців), чи то написаною поетом польсько-української школи Томашем Падурою (1801–1871). Вона була саундтреком фільму "Вогнем і мечем" і після його виходу на екрани 1999 р. стала шалено популярною в Польщі. І саме тут звучить особливо тужно. Навіть бадьоре "гей!", приглушене польською вимовою "хей!", - наче тупіт кінських копит усе далі й далі від рідної хати… Далека Вітчизна в ній манить і кличе до себе чи то спомином про небачене й забуте, чи то покликом роду, що пробивається крізь час і покоління. І марно силкуються цинічні політики з обох країн розімкнути цей родовий ланцюг, марно за кожної ницої нагоди ятрять криваві рани історичної пам'яті. Бо люди воліють порозуміння й злагоди, а тому погане забувають, а добре зберігають назавжди.
Наступного дня на оборницькому цвинтарі ми стояли біля могили Ганни Плінської - "з родини Бриків із Зінькова на Поділлі", вказано на пам'ятнику. А поруч читали українські прізвища - той з Гусятина, той із Борщова, той із Винників з-під Львова… Воістину нашого цвіту по всьому світу. Вітер бездержавності розносив його без жалю. І тільки своя держава, якщо ми зможемо побудувати її могутньою і вільною, може стати тим магнітом, який притягуватиме до дому, всіх, хто колись його покинув, - бо тут буде найліпше не лише тому, що рідне, а й тому, що краще. Бо, як пише нам наш брат Едвард із Польщі: "До кінця життя не перестану повторювати: ми - родина!".