"Ви не бували в Новій Україні, в місті Піскатавей штату Нью-Джерзі?" - запитала нещодавно моя знайома Валентина Сизоненко. Я не бував і пристав на запрошення відвідати разом місто, де вона виросла.
Їхали дорогою ч. 287, якої в часи Валентининого дитинства просто не існувало - автомагістраль будували у 1959–1969 рр. Не було й сучасної міської забудови. Моя супутниця каже: "Раніше тут були поля і ферми, а далі - аеропорт, куди почали доставляти пошту. Я ходила сюди від нашої хати до зупинки автобуса, щоб їхати до школи. Далеченько".
З автомагістралі ми звернули на вулицю Шевченка, з якої попрямували на вулицю Франка, яка єдналася з вулицею Богдана. Обіч - вулиці Карпатська, Св. Ольги, Св. Михайла - ніби десь у Києві чи Львові.
"Ця місцина має назву Нова Україна, - пояснює Валентина. - Заснував її Лесюк, який жив у Піскатавеї, а потім виїхав до Каліфорнії. Отам далі, в садку, височіла цегляна стела, на якій була табличка із цією назвою. На жаль, стела не вціліла".
Сама Валентина походить з запорізького села Одарівки, де її тато працював на залізниці, а мама вчителювала у місцевій школі. Коли 1943 року фронт зі Сходу наблизився до Одарівки, тато послухав німецьку владу і виїхав із родиною на Захід. У Німеччині Валентинині батьки працювали у шпиталі в маленькому містечку поблизу Мюнхена. Згодом американський вояк, який виявився українцем, допоміг їм із переїздом до Америки...
У Новій Україні ми обійшли "українські" вулиці, побували біля колишнього будинку батьків Валентини і біля будинку, де вона жила після заміжжя й до переїзду в Українське село в Сомерсеті.
"Отамечки до 1980 року жила сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова, - розповідає Валентина. - Її внучка Ольга була в мене дружкою на весіллі, адже ми товаришували зі шкільних років".
Отак просто в нашому житті буденне переплітається з історичними подіями і постатями. У Лариси Косач - Лесі Українки - було три сестри і двоє братів. Сама вона прожила мало, але й брати не жили довго. Михайло помер 1903-го 34-річним. Микола опинився в тій частині України, яка належала Польщі, бідував і помер 1937-го. Сестри жили довше. Одна з них, Оксана, усе життя прожила в Празі. Ольга й Ізидора 1943 року виїхали з України, рятуючись від поневірянь за більшовицької влади.
Першою заарештували 1920 року в Гадячі їхню матір Олену Пчілку, але не стратили. Вона потім довго жила у своєї дочки Ізидори в Могилеві-Подільському. Померла в жовтні 1930-го, похована в Києві. Чоловік Ольги Михайло Кривинюк, якого заарештували 1929 року, загинув на Уралі в 1944-му. Ольга померла на чужині 1945 року.
Чоловік Ізидори Юрій Борисов був двічі заарештований і після другого арешту 1938 року назавжди зник у більшовицьких катівнях. Ізидору заарештували 1937 року. Проти неї свідчили двоє студентів Київського сільськогосподарського інституту, які повідомили про її українські, тобто націоналістичні, настрої. 10 вересня 1937 року капітан НКВД Якушев виписав ордер на обшук і арешт Ізидори Косач. Вона не могла заперечувати, що має родичів за кордоном, розповіла про сестру Оксану у Празі, брата Миколу у Польщі.
20 листопада 1937 року судова трійка винесла рішення про позбавлення Ізидори Косач волі на вісім років з відбуванням строку у виправно-трудових таборах. 4 лютого 1938-го її вислали в Онезький табір. Але згодом таки звільнили.
Не останню роль у цьому відіграло те, що її сестрою була Леся Українка, 70-річчя від дня народження якої мали святкувати в лютому 1941 року. Дослідниця роду Косачів Тамара Скрипка описує епізод, що став поштовхом для звільнення Ізидори: "Восени 1939 року представницька делегація радянської України відвідала Галичину, де хтось із письменників поцікавився долею сестер Лесі Українки. З'ясувалося, що наймолодша сестра письменниці відбуває покарання в північному таборі. У листопаді 1939 року Ізидору Косач-Борисову звільнили "після перегляду справи".
1949 року дочка Ізидори Ольга зі своєю родиною виїхала до США, а їй самій спершу відмовили у візі за станом здоров'я. І тільки через рік вона змогла зустрітися з родиною у США. Ізидора мила посуд у невеличкому ресторанчику, вишивала серветки і подушки для української крамниці у Філадельфії. Жила разом із дочкою і трьома онуками надзвичайно скромно і померла 12 квітня 1980 року на 93-му році життя.
Я побував біля могили Ізидори Косач-Борисової на Українському цвинтарі св. Андрія у Саут-Баунд-Бруку. Вона покоїться на почесному місці, поруч - могила бандуриста-композитора Григорія Китастого. На обеліску викарбувано спомин про закатованого в СРСР чоловіка і рядок з вірша уславленої сестри: "Добраніч, сонечко! Ідеш на захід. Ти бачиш Україну - привітай!".
На тризні після похорону митрополит Української Православної Церкви Мстислав оголосив про створення фонду, який опікуватиметься спорудженням пам'ятника на могилі І.Косач-Борисової, і першим зробив свій внесок до цього фонду. Було створено відповідний комітет, до якого увійшли представники Об'єднання жінок Оборони чотирьох свобід України, Об'єднання українських письменників "Слово", Об'єднання українських православних сестрицтв, Світової федерації українських жіночих організацій, Світового комітету з відзначення 100-річчя від народження Лесі Українки, Союзу українок Америки і Канади, Української вільної академії наук у США та інші. Скульптор Михайло Черешньовський погодився зробити проект пам'ятника, на консультанта запрошено Петра Холодного...
Валентина Сизоненко не змогла розповісти мені по Лесюка. Сказала, що була замала, щоб цікавитися "справами дорослих". На архівних сторінках однієї з газет я розшукав повідомлення про численні пожертви Омеляна Лесюка на благодійні українські справи. Мабуть, це й був засновник Нової України у Піскатавеї.