П'ятого жовтня у віці 86 років помер перший президент Словаччини Міхал Ковач.
Для демократичного світу він залишається символом боротьби за європейський вибір у часи правління Владіміра Мечіара, через якого країна потрапила в міжнародну ізоляцію. Те, що Словаччина таки не стала "чорною дірою Європи", натомість стала символом євроінтеграційного успіху, - великою мірою заслуга М.Ковача, який обіймав президентську посаду в 1993-1998 рр.
Від невиразного політика до останньої надії для демократії
Словаччина стала незалежною державою 1 січня 1993 р. в результаті порозуміння тодішніх прем'єрів Чеської і Словацької республік у рамках федеративної Чехословаччини - Вацлава Клауса і Владіміра Мечіара. Ці політики в 1992 р. не дійшли згоди в питанні дальшого зовнішньополітичного й економічного курсу Чесько-Словацької федерації. Тим часом як у Чехії при владі були прибічники радикальних ринкових реформ та безумовної орієнтації на Захід, у Словаччині на виборах 1992 р. переміг Рух за демократичну Словаччину (РЗДС) Владіміра Мечіара, який пропонував "третій шлях", що його можна порівняти з кучмівською політикою "багатовекторності".
Тод Міхал Ковач був соратником Мечіара і одним із лідерів РЗДС. Раніше належав до компартії, однак внаслідок чисток, проведених під час радянської окупації 1968 р., його з партії вилучили.
Вибори до парламентів Чехії і Словаччини відбулися в 1992 р. Словацький парламент, обраний на цих виборах, функціонував спочатку як парламент республіки - складової частини Чесько-Словацької федерації, а після "оксамитового" розлучення продовжував свою роботу вже в рамках незалежної держави. Першого президента нової держави обирали не на прямих виборах, а в парламенті. За згодою В.Мечіара, ним став саме М.Ковач, якого тоді вважали невиразною особою, котра підписуватиме все, чого захоче прем'єр.
Владімір Мечіар тоді тішився великою популярністю, він присвоїв собі звання "батька незалежності", причому його правління мало багато спільного з лукашенківською Білоруссю. Зосередження влади в одних руках, олігархізація країни, блискуча кар'єра членів давніх комуністичних спецслужб, які в 90-х перехрестилися в прихильників незалежності і стали партійними функціонерами РЗДС, дика приватизація - це реалії часів 1993-1998 рр.
У площині недостатньої демократії, корупції та олігархізації тодішня Словаччина більше нагадувала реалії пострадянських країн, ніж сусідньої Польщі, Чехії чи Угорщини. Однак економіка трималася незле - економічного спаду не було, як і не було ні рецесії, ні гіперінфляції. ВВП на душу населення мечіарівської Словаччини був (і залишається досі) більшим, ніж у Польщі. Країна будувала автобани. Навіть у найгірші часи Словаччину вважали країною, котра потенційно має в першій хвилі розширення потрапити до ЄС і НАТО.
Однак уже в 1994 р., з огляду на авторитарну політику Владіміра Мечіара, стало зрозуміло, що Словаччина рухається зовсім не в бік Європи. В.Мечіар навіть сказав, що "коли нас не хочуть на Заході, повернемося на Схід". І висловив зацікавленість вступом до Союзу Білорусі і Росії, що збентежило Єльцина й Лукашенка: мовляв, це занадто абстрактне, не будемо про це говорити.
Саме у 1994 р. відбулася трансформація Міхала Ковача. Президент, який мав бути просто виконавцем доручень Владіміра Мечіара, вперше від нього відмежувався. І зробив це в дуже радикальний спосіб.
Переломним моментом став виступ президента в парламенті в 1994 р. "Пан прем'єр неспроможний по-партнерському співпрацювати і вести коректний діалог. Не вміє об'єднувати різноманітні групи громадян та помножувати політичну енергію держави. З огляду на його підозрілість, він уміє співпрацювати тільки з людьми, які від нього в який-небудь спосіб залежні", - сказав у березні 1994 р. президент. І це був тільки початок тривалого й міцного протистояння Міхала Ковача з табором Владіміра Мечіара.
Ці слова (і їхній контекст) спричинили політичний землетрус. У березні 1994 р. дійшло до відставки Мечіара, і на 9 місяців прем'єром став демократ Йозеф Моравчік. Під кінець1994 р відбулися передчасні вибори. Однак до влади знову прийшов Рух за демократичну Словаччину, а Владімір Мечіар став прем'єром і залишався ним аж до 1998 р. Розпочався найтемніший час "мечіаризму", який довів країну до міжнародної ізоляції.
Мета - знищити Ковача
Владімір Мечіар боровся з незалежними ЗМІ, обмежував роботу парламентської опозиції, а перед виборами 1998 р. змінив виборчий закон так, щоб опозиція не змогла перемогти. Та, попри це, вона спромоглась об'єднатися й перемогти Мечіара. Саме в часи Мечіара американська держсекретар Мадлен Олбрайт сказала свої відомі слова про Словаччину, як "чорну діру Європи". Тоді вже тривали переговори про вступ держав Центральної Європи та Балтії до ЄС і НАТО. Словаччину, попри чудові економічні показники, до альянсу не запросили.
У 1998 р. в Польщі вже серйозно обговорювали варіанти облаштування зовнішнього шенгенського кордону в Татрах, причому Словаччина мала залишитися по той бік нової "залізної завіси", що й Україна та Білорусь. Говорили також, що, можливо, словаки потребуватимуть візи до ЄС. А Мечіар продовжував твердити, що "коли нас не захочуть у Європі, існує альтернатива в Москві і Мінську".
У 1994-1998 рр. президент Міхал Ковач був єдиним сильним осередком спротиву проти авторитарних способів правління Владіміра Мечіара. Прем'єр та його соратник, шеф спецслужб Іван Лекса, вирішили силовими методами примусити президента піти у відставку.
Ключовим моментом була акція викрадення сина президента, Міхала Ковача-молодшого. Він через свої дрібні порушення закону (молодіжне хуліганство) перебував у міжнародному розшуку, що словацькі спецслужби вирішили використати. В 1995р. "невідомі люди" напали на президентового сина, силоміць обпоїли його горілкою, побили до непритомності й нелегально перевезли в багажнику через кордон до сусідньої Австрії. Там хлопця викинули, розраховуючи, що австрійська поліція його затримає.
Австрійці вже тоді знали, що справа має політичний підтекст. Після госпіталізації сина президента відправили назад у Словаччину. А справа набула міжнародного резонансу. Відтоді Словаччина отримала реноме недемократичної країни, яка використовує бандитські методи політичної боротьби.
Викрадення Міхала Ковача-молодшого було формою шантажу, який мав примусити президента піти у відставку. Сталося ж інакше. Ковач, ще недавно невиразний політик, тільки утвердив свою позицію як один із останніх захисників демократії і європейського вибору. Його опір зіграв вирішальну роль у тому, що демократична опозиція таки змогла в 1997-1998 рр. об'єднатися й остаточно перемогти.
У 1998 р., коли завершувалася каденція Міхала Ковача, до нього приїхали провідні президенти та прем'єри демократичних країн західного світу. Саміт президентів у Левочі під Татрами (січень 1998 р.), у якому взяв участь також президент Леонід Кучма, став демонстрацією підтримки не тільки Міхала Ковача, а й європейських надій Словаччини, в які на той момент вірили дедалі менше осіб як у самій країні, так і в Європі.
Опір президента приніс плоди. На виборах 1998 р. перемогла демократична коаліція. У 1998-2006 рр. Словаччина провела радикальні реформи, у 2004 р. вступила до ЄС та НАТО. У 2007 р. вступила до Шенгенської зони, а в 2009 р. прийняла валюту євро. З позиції сьогодення, цей європейський успіх Словаччини видається нам очевидним. Однак невідомо, яким би боком обернулась історія, коли б Міхал Ковач поводився на посаді президента так, як це у 1993 р. задумав собі Владімір Мечіар.