Можливо, тому багато хто поспішно вирушає на небеса, не доживши на землі буквально кілька днів. Або, жадібний до відпущеного часу, буквально на кілька днів переживає власний день народження.
Павло Луспекаєв не дожив до свого 43-річчя три дні. Критична ішемія нижніх кінцівок (КІНК) - так медики називають хворобу, яка забрала від нас великого актора. Він помер від розриву серцевої аорти вдень
17 квітня 1970 р. у московському готелі "Мінськ". Улюбленого актора тихо поховали на Північному цвинтарі в Ленінграді. Газети не повідомили про смерть, бо країна відзначала 100-річчя від дня народження В.Леніна, і влада вирішила не затьмарювати пишних торжеств.
Московська прем'єра майбутнього культового кінофільму "Біле сонце пустелі" відбулася за два тижні до цього - 30 березня 1970 р. І… не змогла скупати новітню зірку радянського кіно в оваціях.
Приїхавши до Ленінграда і, як завжди, відвідавши двійко найкращих театрів, взірцевий виконавець п'єс Шекспіра, видатний британський актор Лоуренс Олів'є побачив Павла Луспекаєва на сцені Большого драматичного театру ім. М.Горького й, не приховуючи захвату, заявив: "Ось геніальний актор! Цей, гляньте. Не можу вимовити прізвище!"
Так, він до самозабуття любив театр, хоча кінці з кінцями дозволяв зводити кінематограф. У розквіті творчих сил опинившись на лікарняному ліжку, актор страшенно тужив за сценою, а в короткі передишки, коли хвороба тимчасово відступала, все-таки мчав у БДТ на вистави. Він був душею компанії, любив посидіти в гримерках, спостерігати, як гримуються товариші, а в антрактах - задушевно поговорити. Рідко таке трапляється, щоб актор за покликанням виявлявся ще й вдячним глядачем. Саме таким він і був. Навіть сидячи у глядацькій залі, Павло Борисович ніби жив усередині вистави. Дарма що вимушено тіснитися в партері, соваючись на службовому місці.
Один із близьких друзів Павла Луспекаєва, однокашник по старій добрій "Щепці" (Вище театральне училище ім. М.Щепкіна при Малому театрі) й теж досить відомий актор, Євген Весник зізнався: "Він був людиною, котра особистістю своєю, всією поведінкою примушувала тебе коригувати вчинки, навіть почуття".
20 квітня 1927 р. у місті Ворошиловграді (зараз - Луганськ) Української РСР з'явився на світ наш улюблений кіноактор - Павло Борисович Луспекаєв. Від народження доля приготувала вишуканий генетичний мікс: стриманий і небагатослівний батько, Борис Власович, був нахічеванським вірменином, а мати, товариська й ласкава Серафіма Абрамівна, - донською козачкою. У 1940 р. підліток вступив до Луганського ремісничого училища, але з початком Другої світової війни евакуювався у Фрунзе (нині - Бішкек), де працював для фронту слюсарем.
Цього українському патріотові видалося замало, й він утік із благополучної Киргизії… бити фашистів. У 1943 р. 15-річний сміливець, відчайдушний доброволець правдами й неправдами опинився в партизанському загоні, де у складі розвідгрупи ("опергрупи 00134") брав участь у бойових операціях. Тоді й почалися проблеми зі здоров'ям.
Одного разу, перебуваючи в розвідувальному рейді, чотири години поспіль юний партизан пролежав у кучугурах. Як виявилося, геройство в сніговій засідці обернулося сильним обмороженням кінцівок. Це призвело до атеросклерозу судин ніг.
Далі - більше. Під час одного з боїв Павла Луспекаєва тяжко поранило, - розривна куля роздробила ліктьовий суглоб. Пораненого бійця з оказією переправили в Саратовський військовий госпіталь, де терміново готували до ампутації.
Немислимим зусиллям волі партизан виплив із безпам'ятства, не дозволив хірургові пиляти, і лікар заприсягся обійтися без ампутації. Так удалося врятувати ліву руку…
Душа просила широти. Влітку 1946 р. хоробрий Луспекаєв вирушив у Москву - як мінімум, вступити до Вищого театрального училища ім. М.Щепкіна при Малому театрі. Ось тільки лихо, - в абітурієнта виявився специфічний український акцент і… брак освіти. Але коли хлопець вийшов читати байку І.Крилова, то зробив це так чарівно, що приймальна комісія пожвавилась, а під кінець реготала.
Читаючи текст, Луспекаєв жестами ілюстрував колізію: в нього птахи пурхали, звірі ворушили вухами й виляли хвостами.
Екзамен із акторської майстерності в юнака з мідним кольором волосся, білястими віями та ластовинням, що засіяло обличчя, шию й волохаті руки, приймав театральний режисер і педагог із 30-річним стажем Костянтин Олександрович Зубов. Майстер відразу розгледів талант. І колегам лауреат трьох Сталінських премій професор К.Зубов заявив: "Вигадуйте що завгодно, а я однак його візьму. Це - питання вирішене!"
На третьому турі вступних іспитів Павло Луспекаєв прочитав уривок із прози кінорежисера Олександра Довженка, у фільми якого "Земля", "Іван", "Щорс" та "Аероград" він, буквально, був закоханий. Хоча самородка зарахували в першокурсники, каша в дикції та український акцент виявилися великими професійними проблемами. Це значно пізніше юнак вирізнився з-поміж однокурсників, - з акторської майстерності педагоги незмінно ставили "відмінно".
Як яскраво виражений холерик, Павло бурхливо виявляв почуття. Та так сильно, що за деякі вчинки щиро каявся. Одного разу професор Зубов вивів із акторської майстерності… "добре". Глибоко вночі ображений геній рвонув до майстра на дачу, де взявся стукати кулаком у ворота, перебудивши сусідів. Коли Костянтин Олександрович вийшов до бешкетника, студент бухнувся в ноги: "Батьку рідний, вибач! Ти для мене дорожчий за всіх, я за тебе землю їстиму". І недовго думаючи пригорщу чорнозему таки з'їв. Для більшої переконливості.
Проблем зі здоров'ям Павло не афішував.
Ще навчаючись у "Щепці", видний хлопець познайомився зі студенткою Інною Кириловою, на два курси старшою. Підтягнута строга дівчина, схожа на гімназистку, відповіла взаємністю. Закохані одружилися, і в них народилася донька Лариса.
Неймовірно, але якимось чином Луспекаєв завжди й з усіма спілкувався на "ти". І за роки навчання український акцент нікому так і не вдалося викорінити. За розподілом 1950 р., випускника Щепкінського училища відправили з сім'єю в Грузію - служити у Тбіліський російський драматичний театр ім. О.Грибоєдова. Тут головною стала роль Олексій у п'єсі "Оптимістична трагедія" Всеволода Вишневського, з чого й почалося сходження до слави.
Одного разу, гастролюючи в Кисловодську, трупа вирушила на виїзну виставу в П'ятигорськ. Коли поїзд підкотився до перону, всі вагони відразу обліпили неспокійні пасажири, які почали посадку… до її оголошення. Це скінчилися перегони, і гарячі грузинські хлопці не давали нікому вийти. Тоді у дверях над провідником виросла могутня постать Павла Луспекаєва: "Стійте, товариші! Ми божевільних веземо, дайте пацієнтам вийти".
Натовп миттю замовк і розступився. А "головний санітар" командував далі: "Виводьте, обережно виводьте…"
Коли публіка зрозуміла жарт, вона рвонула на штурм вагонів, і Луспекаєв закричав: "Громадяни, обережно! Здається, не тих вивели, у вагоні залишилися буйні".
Одного разу театральний режисер і сценарист Леонід Варпаховський побачив молодого актора на сцені тбіліського театру у п'єсі "Раки" Сергія Михалкова й був у неймовірному захваті: "Це дивовижний актор, дивовижна особистість! У ньому щасливо поєдналися велика чарівність, правдивість та інтуїція".
За його рекомендацією, 1956 р. Павло Борисович повернувся в Україну. Тут актор служив у Київському російському драматичному театрі ім. Л.Українки. Невдовзі він був уже зайнятий у виставі "У пошуках радості" (1958). На одній прославленій сцені доводилося грати разом із такими корифеями як Юрій Сергійович Лавров. Одного разу провідного артиста української трупи відвідав син - актор ленінградського Большого драматичного театру (БДТ) Кирило Лавров. Побачивши Луспекаєва у виставі "Друге дихання", ленінградець загорівся ідеєю переманити актора. Не відразу пристав на таку пропозицію українець: "Ну нащо я поїду в Ленінград? Там дощі, вогкість... У Києві добре".
І тоді надійшло офіційне запрошення від самого керівника БДТ Георгія Товстоногова. Ім'я метра вплинуло, і 1959-го сім'я Луспекаєва назавжди переїхала до Ленінграда, а сам Павло Борисович опинився в одній трупі з Сергієм Юрським, Кирилом Лавровим, Олегом Борисовим, Олегом Басилашвілі, Тетяною Дороніною, Юхимом Копеляном.
Режисер Большого драматичного театру ім. М.Горького й педагог Роза Абрамівна Сирота згадувала першу зустріч із актором: "На набережній Фонтанки, біля службового входу в Большой драматичний театр, стояв високий опасистий чоловік в екстравагантному світлому пальті.
- Луспекаєв, - коротко відрекомендувався він".
Про феноменальне відчуття партнера, без чого немислимий театр, згадував товариш по сцені, один із провідних акторів БДТ Юхим Копелян: "Не вдавав Луспекаєв із себе артиста, який усе може й знає, як зробити. Він завжди шукав. У процесі вистави ми і билися, і сатаніли. Попри свою емоційність, Луспекаєв міг стримуватися. Останнім часом актора мучили ноги. Одного разу на сцені я наступив йому на хвору ногу, - як спалахнули скажені очі. Мені самому стало боляче; думаю, зараз ударить, і матиме рацію. А Павло тільки заплющив очі й тихо простогнав:
- Нічого, нічого".
Павло Луспекаєв не старався завчати текст і на виставах ніс відсебеньки.
Одного разу драматург Ігнатій Дворецький перед прем'єрою попросив:
- Павле, та вивчи ти роль, дуже прошу. Мені це надзвичайно важливо...
- Гнате, вибач! Не те що тебе, я Антона Павловича Чехова своїми словами граю!
Такі чоловіки завжди знають, чого вони хочуть від життя.
Так, Луспекаєв був щасливим у шлюбі, однак увагою прекрасну стать не оминав. Побачивши одного разу на Невському проспекті красуню з ескімо, актор несподівано попросив дати відкусити. Дівчина не відмовила. Павло зрадів: "Яка чиста, відкрита душа!" І негайно ж на всі гроші купив у квіткарки шикарний букет, вручивши ошелешеній незнайомці. Ресторан, куди вони поспішали з артистом Всеволодом Кузнєцовим, того дня… довелося скасувати.
Природно, в нього було що за душею, а отже й було що показати на екрані. Але… Після завершення зйомок фільмів "Балтійське небо" (1961) і "Капронові сіті" знову загострилася хвороба ніг, а на одній зі ступнів відкрилася серйозна рана, яка ніяк не зарубцьовувалася. Павла госпіталізували в 1962-му - загострився й атеросклероз судин ніг. У 1964-му зробили дві операції: спочатку на носоглотці, а потім на ногах - зрештою, довелося ампутувати деякі фаланги пальців. Та тільки пекельні болі не відступили. В 1966 р., в розпал зйомок у фільмі "Республіка ШКІД", у Луспекаєва знову загострилися болячки. Актора знову госпіталізували. Лікарі наполягали на ампутації обох ніг до колін, що поставило б хрест на кар'єрі актора. Коли стало зрозуміло, що зволікання загрожує загибеллю, Павло Луспекаєв погодився на небезпечний компроміс: на ампутацію частини стоп. Тиждень він перебував у напівнепритомному стані, відмовлявся від їжі. І знову виручила міністр культури Катерина Фурцева - з Франції акторові спеціально доправили найкращі протези.
Головною кінороботою Павла Борисовича виявилася роль митника Верещагіна у "Білому сонці пустелі" режисера Володимира Мотиля. А знаєте, в оригінальному сценарії той персонаж був… незначний, однак під час зйомки, ніби чортеня з табакерки, вискакували сцени, побудовані на імпровізації, і образ розширився. Зв'язок між актором та кіногероєм виявилася таким потужним, що навіть у приватних розмовах знімальна група називала Верещагіна Пашею (Павлом). Хоча за сценарієм, написаним Валентином Єжовим, Рустамом Ібрагімбековим та Марком Захаровим, митар був… Олександром.
Натуру з липня по грудень 1968 р. знімали в Дагестані, під Махачкалою, і в туркменській пустелі поблизу міста Байрам-Алі. На зйомки 42-річний Павло Луспекаєв вирушив із 47-річною дружиною Інною Кириловою. Правда, тоді актор уже захопився 24-річною акторкою Тетяною Ткач.
Оскільки першою назвою стрічки було "Врятуйте гарем", то Луспекаєв поставив умову режисерові, мовляв, зніматимуся тільки з нею. Ткач справді отримала роль (іронічну) старшої дружини в гаремі Абдулли. Сцен із пасією зняли багато, проте після монтажу від "старшої дружини" залишилася одна фраза: "А може, Гюльчатай його погано пестить?" І… голий живіт у сцені, де дружини, ховаючи від товариша Сухова обличчя, безтурботно задирають подолки спідниць.
Тим часом під час зйомок Верещагін багато ходив на протезах - у спеку, по пісках, з дубля в дубль. Хотів режисер спростити роль, звести до мінімуму рухи, але Луспекаєв замахав руками: де там! Долаючи біль, він усе робив сам, без дублера. Наприклад, сцена на баркасі, де митник шпурляє в море бандитів - "Помийтеся, хлопці!", мала добрий десяток дублів.
Коли локацією було м. Каспійськ, одного разу вночі місцеві злодії вкрали в знімальної групи дорогий реквізит. Навіщо він їм знадобився, історія замовчує. Щоб надалі убезпечити себе й відгородити колег від майбутніх прикрощів у Дагестані, режисер Володимир Мотиль їздив "на стрілку". Він домовився з місцевим кримінальним авторитетом Алі: кримінальника запросили знятися в епізоді, він зіграв одного з підручних Чорного Абдулли - бандита в червоній сорочці. До кінця зйомок місцева блатота боялася і дивитися у бік кіношників.
Важко в це повірити, але потужний радянський вестерн - "Біле сонце пустелі" - чиновники від культури довго не випускали у прокат. Щоразу знаходилися нові й нові причини. Комісії навісили 28 правок, і фільм пішов у фільмосховище 1-го відділу Держкіно СРСР, підвідомчого КДБ.
На щастя, виявилося, що генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Ілліч Брежнєв був великим шанувальником бойовиків та вестернів. І ось в один вихідний день вождь відпочивав у колі сім'ї на дачі. За традицією, ввечері їм привозили свіжий бойовик із фільмосховища.
Але схвалену Мінкультом закордонну картину через непорозуміння послали комусь іншому. І тоді завскладом, на свій страх і ризик, послав Брежнєву коробки з "Білим сонцем пустелі"… Глибокої вночі Леонід Ілліч набрав по спецзв'язку голову Держкіно СРСР О.Романова й тепло подякував: "Ну, спасибі! Порадував… Хороше кіно робиш".
…А через півтора десятиліття, коли СРСР вторгся в Афганістан, стався інший випадок. Наші солдати оточили кишлак із моджахедами. Мала бути атака, і, зважаючи на все, великих втрат із обох сторін було не уникнути. Дочекавшися ночі десантники, вивезли на пагорб кінопересувку й запустили "Біле сонце пустелі" на біле натягнуте простирало. Вдосвіта моджахеди з кишлаку пішли. Бог його знає, що воїни Аллаха там зрозуміли, головне - того дня смертей пощастило уникнути.
Павло Луспекаєв подивився на себе з боку у фільмі "Біле сонце пустелі". Відбулося це на закритому перегляді, влаштованому навесні 1970-го. Акурат за два тижні до смерті. На показ кіногерой запросив колегу, актора Михайла Козакова з його 12-річною донькою Катею. Після радянського блокбастера митник Олександр Верещагін у березні 1970-го переродився в кіноролі на Віллі Старка, коли стартували зйомки нового телефільму "Вся королівська рать" режисерів Наума Ардашникова й Олександра Гутковича.
На середину квітня 1970-го Павло Борисович уже знявся у двох епізодах міні-серіалу й готувався до останньої серії. Зйомки сцен з участю Луспекаєва призначили на 18 квітня. Напередодні, 17 квітня, о першій годині дня актор зателефонував зі столичного готелю "Мінськ" Михайлу Козакову. Ту телефонну розмову товариш, який знімався в тому ж телефільмі, запам'ятав на все життя:
- Мишко, це я.
- Привіт, Пашо, як ти?
- Та, сиджу в готелі "Мінськ" у номері модерн. Мені в "Пекіні" більше подобалося, просторіше. А тут, як не повернуся, за щось зачеплюся. Ну та дідько ним! Головне, нудно без роботи. Взагалі, я вашу Москву не люблю. У Пітері ліпше… Ні, коли знімаєшся - однаково, а ось коли нічого робити - нудно.
- Пашо, ти як почуваєшся?
- Нормально... Ну гаразд, працюй.
Через дві години Михайло Козаков спустився у знімальний павільйон і в роздягальні зіштовхнувся з блідим Володею Орловим, другим режисером картини "Вся королівська рать". Не попадаючи в рукав пальта, той бурмотів:
- Паша! Паша помер! Паша помер!
- Який Паша?
- Паша! Паша Луспекаєв!
Коли актора знайшли в номері готелю, він так і лежав усміхаючись.
Роботу в міні-серіалі "Вся королівська рать" перекреслила смерть, роль Віллі Старка пізніше зіграв Георгій Жжонов. Про те, яким потужним вийшов би телефільм з участю Павла Луспекаєва, можна судити з двох епізодів, які залишилися в архіві телеканалу.
Останньою завершеною роллю Павла Борисовича виявився телефільм "Така довга, довга дорога..." режисера Віктора Окунцова, вихід якого затримала цензура. У першій же сцені герой Павла Луспекаєва пенсіонер Іван Васильович Артамонов пив пиво в Ленінграді в Таврійському саду й міркував уголос про життя. Епізод із натяком на матірний гумор вирізали, а завершений фільм на два роки поклали на полицю.
Знаєте, в чому сенс будь-якої легенди? Вона не помирає й не в'яне, а, як капуста, обростає новими листками. Очевидці розповідали, що року десь так 1980-го на зйомках багатосерійного телефільму "Рафферті" режисера Семена Арановича актор Олег Борисов, роздратований розміреним життям і акторською долею, зізнався: мовляв, ось він, народний артист СРСР, лауреат численних премій, а не може згадати про себе жодної байки. А потім не стримався: "Мабуть, треба бути таким, яким був Пашка Луспекаєв: усі, які є, болячки, часті мордобої, б….я і - основна умова - коротке життя".
* * *
Не згадаю іншого випадку, щоб спочатку зняли популярний кінофільм, а потім, за мотивами картини, створили книжку.
Теж не пам'ятаєте? Ось він. У 2001 р. статусне видавництво "Вагриус" випустило роман "Біле сонце пустелі", написаний сценаристами картини Валентином Єжовим і Рустамом Ібрагімбековим.
"Мертвому, звісно, спокійніше, та дуже вже нудно…"