За останні півтора року, мабуть, кожен третій киянин якщо не побував на вулиці Фролівській, 9/11 сам, бажаючи поділитися речами, які стали непотрібними йому, але такі необхідні іншим, то принаймні чув про неї від своїх друзів і знайомих. Трохи менше людей знають, що координатора розміщеного там Центру переселенців звати Леся Литвинова. І ще менше - хто така Олександра Коваль.
У цієї жінки є все - коханий чоловік, четверо дітей, друзі і кар'єра режисера, якою вона добровільно пожертвувала, щоб допомагати людям, котрі опинилися в біді, втратили дім і найнеобхідніше.
У кожного з нас своя доля і життя, впродовж якого в різний час ми відчуваємо різної тривалості й сили пориви безкорисливо допомогти іншому. Але так? До останку? Не чекаючи ні нагород, ні слів вдячності, ні визнання? Пронизливо, відверто, правдиво і без ніякого пафосу. Навіщо? Чому? Такого не зіграєш, таким можна тільки бути...
Дивлячись на Лесю Литвинову, я думала: чого тут більше - любові до країни, довіри до людей і божевільної відповідальності за них чи безтурботності стосовно себе самої та своїх, безумовно, любимих дітей? (Я хвилююся за Варю, яка вже майже дві години спить у машині, що стоїть у дворі Фролівської. Їй півтора року. Леся спокійна: адже навколо люди. І справді, коли ми черговий раз підійшли до машини, Варі там уже немає - хтось забрав і годує). Мені, мабуть, ніколи до кінця цього не зрозуміти. Я можу тільки захоплюватися і дякувати за те, що такі люди в цьому безумному світі є.
"Лесю, ви просто якась людина-бинт. Що перемотує рани цієї пораненої країни. Універсальний бинт, до якого не пристає бруд і не прилипає кров..." -"Дурниці. Просто навколо мене безліч приголомшливих людей із їхніми не менш приголомшливими історіями. А я - лише дзеркало, в якому вони відображаються. Люди в нас абсолютно дивовижні. Правда…"
"У мене більше не буде дня народження"
- Лесю, чим вам Олександра Коваль не догодила?
- Не те щоб не догодила. Просто з дитинства всі називають мене Лесею. Тато так і хотів записати. Але в радянські часи вважалося, що Леся - це або Олександра, або Лариса. Ну, а Литвинова - моє дівоче прізвище. Тож Олександру Коваль знають тільки державні органи. Я з нею якось не зжилася.
- Який стандартний робочий день Лесі Литвинової?
- Коли діти ходять до школи, то встаю як усі мами. Якщо чоловік удома, то він проводить дітей, дозволяючи мені поспати ще годинку, а потім навіть варить каву.
Фролівська закінчує роботу о 18:00, потім я їду забирати передачі від людей, котрі не можуть приїхати сюди самі. Звісно, може, мені й немає потреби їхати на Лівий беріг до бабусі по пакет, у якому дві сорочки. Більше на бензин витрачу. Але я вважаю, що не можна гасити в людях цей порив - допомогти іншому…
Повертаюся додому десь опівночі. Сідаю розгрібати пошту й на годину другу ночі відключаюся.
- У вас незвичайна сім'я. Перший і другий чоловік дружать між собою. Четверо дітей. Остання, Варя, - дитя Майдану…
- Так, це правда. Той, хто вперше має справу з нашою сім'єю, отримує розрив шаблону. Перший і другий чоловіки дійсно дружать. Ми розлучилися без конфліктів. Ну буває: добре було дружити, але не слід було одружуватися.
З першим чоловіком ми стали жити разом, коли я була ще студенткою. Познайомилися на "Інтері". Він працював журналістом у міжнародному відділі, а я прийшла режисером. Одружилися вже після народження другої доньки. Все не могли дійти до загсу - то в нього відрядження, то в мене. І ось одного разу ми прокинулися, а в нас обох вихідний - п'ятниця, 13-те, 100-літній ювілей Хічкока, другий день після сонячного затемнення. Охочих одружитися того дня в загсі було небагато. Тож у нас вийшло. Потім ми так само смішно й довго розлучалися.
Люди чомусь вважають, що, розлучаючись, обов'язково треба пересваритися й ніколи більше не бачитися. Мені в цьому сенсі неймовірно пощастило. Коли Сергія немає вдома або він у відрядженні, Олексій інколи приходить допомогти мені з молодшими дітьми.
Із Сергієм, моїм другим чоловіком, ми так і не знайшли часу, щоб одружитися. Це вічна тема домашніх жартів. Коли ми нарешті добралися до загсу, то з'ясувалося, що йому час міняти паспорт. Так і ходимо неодружені.
- А як сім'я сприйняла вашу волонтерську діяльність? Як це позначилося на кожному з її членів?
- Ну так це ще з Майдану... Уже всі звикли.
До початку Майдану я була вагітна Варею. І Сергій із якогось відрядження телефонував мені й кричав: "Навіть не здумай першого грудня кудись іти! Я тебе знаю!" Коли він зрозумів, що це марно, то просто "пристебнув" до мене двох свої друзів, узявши з них слово, що ми ходитимемо "скраєчку", і вони від мене - ні на крок. Але, очевидно, він не знав, кому мене правильно доручити, тому ніякого "скраєчку" не виходило. Ми ледь встигли піти з-під Адміністрації президента, як туди під'їхав екскаватор…
Потім Сергій повернувся з відрядження, і ми стали думати, що можемо зробити для країни в такій ситуації, оскільки ні він, ні я стояти на Майдані не могли. Згадали, що на дачі лежать заготовлені на зиму дрова. І я поїхала по них. Сусід, колишній лісник, каже: "Що там твої три куби дров? Знайди машину, а я домовлюся з лісопилкою". От якось так зачепилося, і вийшло 200 тонн дров до кінця Майдану.
Але якщо спочатку все було весело й задерикувато, то потім за це вже можна було отримати справжні терміни. Власники лісопильні залишали нам відчинені ворота й купку дров у кутку, вдаючи, що вони ні причому, а коли що - ми дрова просто крадемо.
На Майдан дрова завозилися вночі. Попереду їхала ще одна машина - видивляла патрулі. Зараз усе це вже сприймається, як гра в солдатики. Тоді емоції були дуже сильні…
Спочатку мама плакала й казала: "Ну невже мужиків немає?" Потім просила: "Дивися, щоб ніхто в живіт не стукнув". Коли вже було зрозуміло, що на свої 15 років усі заробили, і питання тільки в тому, коли за ким прийдуть, мама казала: "Я тебе прошу, зроби так, щоб Варя встигла народитися вдома, а не в СІЗО".
Тоді ми вже знали, що це Варя, а не хлопчик, як нам спочатку здавалося. І народ тішився, придумуючи їй імена. Найсмішнішими були Бімба й Барикада.
- А що ваші діти тоді робили? Старшим було 17 і 13, але молодшому тільки 4 роки.
- Діти спочатку займалися самі собою. За що я їм дуже вдячна. А після того, як біля нашого під'їзду кілька днів чатувала машина "Беркуту", я відправила їх до бабусі. На той час до дров уже додалося багато різного. І було справді страшно…
…Пам'ятаю непроглядне відчуття жаху, що висіло над містом з вечора 18 лютого. Вранці того дня, проводячи Поліну до школи, я присягалася їй, що залишуся вдома: "Ось тільки на хвилиночку завезу людину на Майдан і повернуся додому пекти пироги". Це був день її народження…
Серед небагатьох фотографій, що залишилися в мене, є фото того дня. Таке, від якого інколи хочеться вити. Ранок був надзвичайно гарний. Сонце таке яскраве. І сотні, які йшли в це сонце нагору по Інститутській. А буквально через кілька годин від них нічого не лишилося…
Я таки повернулася додому, поставила тісто, ввімкнула Інтернет. Прибрала тісто, зателефонувала Олексію (Сергій був на зйомках). Удома в мене стояло пакетів десять, укомплектованих для тяжких поранених. Ми завантажили їх у машину й поїхали в Маріїнку. Тоді в Будинку офіцерів на короткий час розгорнули госпіталь, пізніше його звідти змели. З боку Інститутської пройти було неможливо, і ми їхали через набережну, а потім угору, через Печерську Лавру. Зразу за Батьківщиною-матір'ю всуціль стояли автобуси з тітушками. А далі, як у страшному сні, назустріч сунув натовп зі скляними очима. Я такого ніколи не бачила - арматура, молотки і т.д. були примотані скотчем до рук, щоб не загубити. Поруч із Арсенальною стояла дико розгромлена машина. Я розгубилася й стала тиснути на гальмо. І Олексій, що сидів поруч, буддист, завжди у стані "дзен", що ніколи не підвищував голосу, раптом закричав: "Тисни-и-и!!!" Я зі страху тисну на газ, і натовп починає розлітатися. Ми їздили весь день - забирали-привозили медикаменти, вивозили людей…
У ніч на 19 лютого під Будинком профспілок загинув свекор моєї сестри. Ми не встигли навіть попрощатися. Полька, дізнавшись наступного дня про це, сказала: "У мене більше ніколи не буде дня народження. У родині не може бути одночасно жалоба і свято"… І вона справді торік його не святкувала.
- Ви хоч дали своїм старшим донькам пережити підліткові кризи?
- Ні. Ну старшій, Насті, вже було 17 років. А Поліна, якій зараз 15 років, з дитинства перестрибнула в дорослий стан за одну секунду.
- На Фролівську вони прийшли з вами?
- Вони допомагали весь час. На Майдані тільки з самого початку, коли там були різні добрі акції. Потім я їх не пускала. Тут Настя, поки могла, допомагала з документами - нудна, копітка праця, яку необхідно виконувати, бо треба звітувати. Тепер вона шукає роботу за гроші - вийшла заміж, і потрібно наймати квартиру. Чоловік - студент. До обіду на парах, а з обіду зі скрипочкою стоїть у підземному переході.
А Полінка тут у вихідні й на канікулах. Її можна поставити на будь-яку ділянку. Ну й Варя, звісно, завжди зі мною.
"Фролівська складається
з ентузіазму"
- З чого починалася Фролівська?
- Її ніхто не планував. Вона з'явилася випадково. Варя народилася 9 травня, і ми з нею лежали в пологовому будинку. У палаті, на жаль, був телевізор. Це були дуже страшні дні.
Коли ми вже лаштувалися виписуватися, зателефонував сусід і сказав: "Тут у сусіднє село привезли інтернат зі Слов'янська. Картоплю й моркву ми знайдемо, але діти голі й босі". Ось так і почалося. Спочатку я вигребла все, що було вдома. Потім пішла по друзях і "здрастуй, великий Фейсбук". Тоді відкрилися групи, які були закриті під час Майдану. Народ перезнайомився, зустрівся в реалі, а потім розбігся по своїх напрямках.
- Тобто все почалося з інтернату?
- Він був першим. Далі виявилося, що в санаторій "Ластівка", поруч із моїм будинком, вивезли кримчан. Потім якось несподівано удома в мене утворився склад - люди присилали посилки, привозили додому, а я їх розвозила. І місячну Варю не завжди можна було знайти в завалах квартири або машини.
Потім подружка запропонувала: "У мене є знайома, така сама ненормальна, як ти. Абсолютно випадково ви з нею жодного разу не перетнулися на Майдані. Здається, у неї є приміщення. Давай я вас познайомлю. Може, ти кудись перевезеш весь цей бедлам з квартири".
"Ненормальною" виявилася Оксана Сухорукова. Ми з нею як знайшлися тоді, так тепер загубитися не можемо. Вона справді ненормальна. По-доброму.
- З чого складається Фролівська?
- Вона завжди складається з ентузіазму. Пройдімося просто по всій території, і я покажу, як тут усе працює.
О 12:00 у будні дні (окрім п'ятниці - санітарний день) і о 13:00 у вихідні відчиняються ворота. На той час під ними вже стоїть певна кількість людей. Дівчата, які займаються реєстрацією, прямо у дворі пояснюють основні принципи роботи центру й заводять людей усередину.
На реєстрації стоять комп'ютери, на яких встановлена програма, аналогічна бухгалтерській 1С. Кожна людина приносить із собою пакет документів - паспорт, ІПН, довідку переселенця, свідоцтва про народження дітей, пенсійні посвідчення батьків тощо. Заповнюється анкета на сім'ю. База внутрішня, система захисту висока, ззовні доступу немає.
За останніми підрахунками, за рік у базі зафіксовано близько 50 тисяч звернень.
Відповідно до введених даних, система рахує, що саме людині належать отримати. Наприклад, продукти отримає пенсіонер, інвалід, дитина чи вагітна, які виїхали не більш як 45 днів тому. Ліжечко або візок - мама чи тато з дитиною відповідного віку, якщо в базі немає позначки, що їм уже було видано.
Інколи трапляються великі партії чогось однотипного. Наприклад, кілька місяців тому нам передали 8 тис. нових жіночих ліфчиків. Система видаватиме дозвіл на одержання спідньої білизни всім жінкам, доки вони не закінчаться.
Після того, як система порахувала, що саме людина може взяти, касовий апарат видає чек на кожен відділ. Там написано, що саме людині сьогодні належить. З цим чеком вона йде по відділах. У кожному дівчатка відрізають свій шматочок і на звороті роблять позначку, що саме було видано. Увечері корінці з усіх відділів зносяться на реєстрацію, і дані вносяться в систему. Система оновлюється, і наступного разу людина отримує чек з урахуванням того, що вже було видано.
Частота відвідувань залежить від того, коли людина приїхала: новеньких ми намагаємося записати на наступний раз трохи ближче, "стареньких" - трохи далі. У середньому раз на місяць. Талончик на наступне відвідування видається там-таки, на реєстрації. На ньому зазначені дата й час, погоджені з відвідувачем.
На відвідування медпункту (це, можна сказати, благодійна аптека) теж видається талончик. Для цього потрібна карта або виписка з лікарні, або рецепт від лікаря.
Якщо людина не може доїхати до нас сама (немовля, лежачий, просто погано почувається, не відпустили з роботи тощо), замість неї це може зробити її довірена особа (з оригіналами документів на руках).
Якщо чогось завезли багато, і ми розуміємо, що нам стільки не треба, то це відправляється або в інтернати, або в буферну зону. Менше (з оказією) - на окуповані території. Просто в нас немає такої можливості. Ми спочатку не були на це націлені.
Плюс ми абсолютно випадково зачепили лікарні. Торік улітку сюди приїжджала наша колишня колега Леся Ігнатик. Вона вийшла заміж за датчанина. Прийшла до нас привітатися й застрягла поволонтерствувати. Її чоловік витримав тут рівно півдня. У нього на очах закінчилася гречка, і бабуся з дитиною сіла плакати. Він побіг у магазин, на всі гроші купив продуктів, які через 20 хвилин теж закінчилися. І він пішов, сказавши, що все це - не для його нервів.
Повернувшись у Данію, Леся з чоловіком зареєстрували благодійну організацію "Допоможи українським дітям" і підтягнули туди спочатку всю діаспору, а потім - і великі данські фонди.
Почалося все з посилок, потім були фури. Пізніше, зовсім випадково, ми зачепилися за медобладнання, яке в Данії списується через три роки. У нас з'явилася певна кількість підшефних лікарень. Дві з них (у Сєверодонецьку та в Лисичанську) ми укомплектували майже повністю. Є також кілька інтернатів, дитбудинків, будинків пристарілих, яким ми допомагаємо на постійній основі…
- Зараз на фронті відносне затишшя. Потік переселенців призупинився. Багато їх повертаються додому. Потік допомоги, мабуть, теж зменшився. Як на всі ці зміни реагує організм Фролівської? Як довго, на ваш погляд, ще буде потрібна її робота?
- Тим, хто стоїть у нас на обліку більше року, ми анкети практично закрили. Але вони можуть звертатися до нас по допомогу психологів, допомогу у працевлаштуванні, щоб записатися на курси або для участі в дитячих програмах, яких у нас зараз багато.
Якщо нафантазувати, що ситуація залишиться такою, як тепер, і не стане гірше, хоча в це ніхто особливо не вірить, то ми будемо націлені на соціальні програми - курси, клуби, соціальна адаптація і так далі. Зараз це буде найпотрібніше.
Ми провели міні-анкетування серед наших відвідувачів, опитуючи, що треба з нематеріального. Усім потрібен комп'ютер. У нас є комп'ютерні курси для старшого покоління. Абсолютно всім потрібна англійська. Цього поки що немає. Є курси підготовки з української мови та історії України - те, що кульгає в багатьох переселенців. Багато їх просять курси з серії профорієнтації - манікюр, педикюр, якась реальна професія на руках. Є майстер-клас із фотографії.
Уже почали готуватися до Нового року. Готуємо подарунки для дітей. На Різдво Подільська адміністрація виклянчила від нас вертеп силами наших дітей. Якось так…
- Скільки волонтерів на Фролівській?
- Ми намагалися полічити. Вийшло чоловік 60. Але серед них і ті, хто раз на місяць приходить на годинку допомогти. А щоб щоденна робота не зупинялася, потрібно чоловік 20. Людей завжди не вистачає.
Нашу розмову перериває поява у віконці молодої жінки з немовлям: "Ви нас не впустите? На вулиці холодно". Ще 15 хвилин до відкриття, але Леся впускає. Трохи згодом бачимо, як, повернувшись до черги спиною, жінка годує дитину груддю.
Тим часом дівчина на реєстрації кричить: "Не створюйте натовп, будь ласка. Не напирайте. Від цього я точно не стану працювати швидше".
- Сьогодні досить спокійний день. Людей небагато, - каже Леся.
- Хто вам допомагає?
- Дуже багато. І фонди, і окремі люди. І кришечки збирають на протези.
Ось, наприклад, більше року один раз на місяць, у день отримання пенсії, на Фролівську приходить абсолютно дивний дідусь на ім'я Аскольд і приносить
100 грн одним папірцем.
Нас знову переривають. Цього разу літній чоловік: "Я шукаю Лесю". - "Я Леся". - "Можна вас на хвилиночку?"
Вони відходять убік, розмовляють. Навколо них весело скаче найбільш юний мешканець Фролівської - кошеня Фрол. Леся бере чоловіка під руку й кудись відводить. Повертаючись, розповідає:
- Пара з Горлівки. Були в нас тижнів три тому. Дружина майже не бачить. Живуть у гуртожитку. Чоловік поставив черевики, які в нас одержав, під дверми кімнати, і вони зникли. Просить нові: "Тільки дружині не кажіть. Вона мене вб'є".
"Людяність -
це нормально"
- Минулої зими мені зателефонувала знайома переселенка з Горлівки: "Я зараз на Фролівській. Ніколи не бачила такого хамського ставлення до людей. А в чергах кажуть, що "хазяйка собі вже джип прикупила". Незадоволених багато?
- Люди сприймають по-різному. На тих, хто гостро реагує, ми не ображаємося. Вони бачать усе з боку і не розуміють, як це працює. Приміром, коли я вантажу у свою машину великі коробки, щоб відвезти їх на "Нову пошту", то не можу пояснювати всім відвідувачам, що це - посилка для вдови з двома маленькими дітьми, яка на Фролівську приїхати не може. І черга, звісно, впевнена, що цю коробку я взяла для себе. Коли без черги, як сьогодні, заводиш дідуся, якому потрібні лише черевики, то черга впевнена: мені дали хабар або я заводжу "своїх". Однак зазвичай, коли приходять удруге-втретє, люди вже орієнтуються в тому, що відбувається, і реагують спокійно.
Більшість людей не знає, що тут ніхто не отримує зарплатні. Вони вважають, що ми - продовження держави, і ми зобов'язані. Адже сюди їх посилають соцзабези, разом із довідкою переселенця видаючи людям нашу адресу.
Більшість їх не знає, що волонтери - переважно переселенці. Починали ми силами трьох-чотирьох киян. Але абсолютна більшість тих, хто приєднався, - це люди зі Сходу, з Криму. Хтось приходить допомагати у вільний від роботи час. Хтось тільки волонтерить.
Ті, хто приходить сюди вперше, вважають, що ми не були в їхній шкурі й не можемо їх зрозуміти. Наприклад, волонтер Вітя - з Первомайська. Домівки в нього не залишилося, вертатися нікуди. Влаштуватися на роботу тут він не може - вік уже не той, і все життя був на керівних посадах. Він не бігає й не розповідає, як ховав сусідів у себе на городі, бо більше було нікому. Як вивозив інших сусідів на своїй крихітній машині, як зараз живе за рахунок доньки-стюардеси.
- А вдячних багато?
- Їх більше.
- Як дякують?
- По-різному. Іноді просто кажуть "спасибі". Іноді приносять цукерки.
Одна дівчина, наприклад, принесла троянду. Її дворічному синові мали робити операцію на серці, і вона прийшла до нас просити допомоги. Навіть не медикаментами. Потрібні були донори крові.
Чоловік, двоє дітей - старша донька і маленький боєць із синдромом Дауна. Після того, як минув час реабілітації після операції, вони знайшли будиночок у Полтавській області за символічну плату. Щасливі. Школа поруч. Чоловік одразу влаштувався пастухом. Заходили попрощатися й подарували велику гарну троянду - непосильна витрата для них. Місяць стояла. Такою гарною й засохла…
Ще з сильних, за відчуттями… Одна з перших сімей, котрі жили в мене на дачі минулого літа. Всі лікарі. У чоловіка проблеми з серцем. Ми допомогли покласти його в Інститут серця. Недавно він прийшов і без жодного пафосу сказав: "Спасибі за те, що я живий".
Взагалі, найважче - це коли приходять дякувати. Коли жінка, яка отримала можливість зберегти зір, плаче й просить дати хоча б телефон того, хто передав гроші на операцію. Ти набираєш номер, передаєш трубку і знаєш, що з того боку зараз теж плачуть. І по-дурному мовчиш. Або повторюєш банальності "все буде добре". І не знаходиш слів, щоб пояснити: людяність - це нормально...
- У "Джерелі" знову відключають газ, електрику, немає опалення. Я знаю, що ще рік тому ви цьому поселенню допомагали. Яке ваше ставлення до ситуації тепер? Чи не час цим людям самостійно пошукати помешкання й роботу?
- Ми їм уже не допомагаємо. Компактні поселення виявилися шляхом у нікуди. Ніхто цього не вчився і не був готовий. Помилок ми накоїли багато. Одна з них - це компактні поселення. Коли люди щойно приїхали, всі намагалися допомогти. У результаті, дуже багато на цю допомогу підсіли й розслабилися. Ми винні, не вони. Вони зараз не розуміють, чому перші півроку їм усі і в усьому допомагали, а тепер - ні.
Частина людей знайшла роботу й виїхала. Є частина таких, хто сам ніколи облаштуватися не зможе. Але переважно там залишилися ті, кому допомагати не треба. Навпаки, потрібно навчити самостійно за себе боротися.
"Я хочу,
щоб країна змінилася"
- Волонтерство останнім часом, взагалі, по-моєму, розбещує. Не тільки тих, кому допомагають. Але і державу, і волонтерів. Деякі з них починають почуватися такими собі надлюдьми, для яких - особливі правила. Можливо, час придумувати якісь нові форми допомоги?
- Ця тема останнім часом постійно мусується. І ніхто не знає правильного рішення. Ну, припустімо, ми закриємося. Всі інші волонтерські групи теж. Держава від цього почне краще працювати? Чесно - ні. При тому що ми із завидною регулярністю розповідаємо державі, на яких напрямах, що і як треба робити, через півтора року немає навіть єдиної електронної онлайн бази переселенців.
- І все-таки, як контролювати державу?
- А як її контролювати? Доки держава була в повному коматозі, вона волонтерів не помічала. Тепер отямилася й помітила. Держава йде двома шляхами. Частину волонтерів вона вирішила приручити, і при кожному міністерстві з'явилися "кишенькові" волонтери та організації. У тому числі при Мінсоцполітики.
Одна громадська організація, що займається переселенцями, затіяла проект під назвою "Радники міністра по регіонах". Отримала на нього грант. Це було заявлено гучно: "Нарешті є люди, які донесуть до мене ваші потреби!" А фактично - далеко не всі з цих людей займаються переселенцями. Окремі - земельними кадастрами…
Прийшла до нас радниця міністра по Києві та області Олександра Магурова. "Які в тебе повноваження і можливості?" - "Не знаю. Можу будь-яку вашу думку донести до міністра і його заступників". А навіщо? У мене є їхні телефони. Ми спілкуємося. Часом нам навіть допомагають вирішувати проблеми з розмитненням.
Користі від цих радників ніякої. Але в них високі зарплати. Грантові, не міністерські. Вони - підлеглі організації, яка їх найняла. І такого по всій країні достатньо. Держава навчилася гучно "дружити" з громадськістю.
Спочатку, коли ми ще вірили, що з чиновниками можна якось домовитися і колись вони все ж таки почнуть працювати, ми ходили на всі зустрічі, у координаційні штаби і т.д. Безліч разів ми намагалися пояснити, як зробити онлайн систему щодо переселенців. Щоразу, слухаючи нас, люди там дивувалися, захоплювалися й казали: "Зараз усе зробимо!" Потім ці координаційні штаби розпадалися, все забувалося, і ми пояснювали все по-новому. І так багато разів… Зараз ми вже перестали ходити в Мінсоцполітики.
- Але чому? Як це переломити?
- Ніяк. З приводу Мінсоцполітики в мене одне бажання: підірвати все до дідька. Якщо міністр Розенко справляє враження адекватної, добре освіченої, відкритої людини в темі, маючи при цьому єдину ваду - в системах міністерства ніщо не працює, то його перший заступник Шевченко, наприклад, дозволяє собі в ефірі "Радіо Свобода" заявляти: "А що переселенці? Всім важко. Це люди, які привели до влади Януковича. Вони винні, то нехай самі тепер і вигрібають". Це каже перший заступник міністра міністерства, яке мусить цим людям допомагати! І жодних вибачень. А в міністерстві пояснюють - це була приватна думка.
- А що з людьми, яких допомога розбещує?
- Будь-яка допомога завжди розбещуватиме. Тому в нас є рамки і щодо термінів, і щодо кількості, і т.д. Це виробилося в процесі власних помилок.
Є люди, котрим допомагати треба буде до кінця життя. Самотні бабусі й дідусі, з крихітною пенсією, в яких тут немає власного даху над головою, немає маленького городця, що дозволяв би триматися на плаву, і сусідів, які поміряють тиск. Є дуже тяжко хворі, котрі випали зі своїх медичних програм там і не можуть устряти в них тут. Без сторонньої допомоги вони не виживуть. Тому ми постійно збираємо гроші на медицину й медикаменти. І, дивлячись на всі ці заявки, хочеться плакати.
І, так, є ті, хто справді розслабиться. Ну такі є завжди й скрізь. Коли держава нараховує пенсію, то робить це тому, що вона людині належить. І держава не перевірятиме: людина цю пенсію проп'є чи оплатить комунальні послуги. Так само кожна мама при народженні дитини отримує гроші. Якщо вона їх витрачає на випивку або наркотики, то рано чи пізно цим зацікавляться соцслужби. Але, доки в неї не заберуть дитину, їй ці гроші все одно виплачуватимуть. Отож і тут можна сказати: держава розбещує, допомагаючи не тим людям. Насправді межа дуже тонка.
- Так звані волонтерські війни. Що ви про все це думаєте?
- А що, волонтери - ангели з крильцями? Вони живі люди. Конфлікт із "Волонтерським десантом" у Міноборони - не моя тема, і я туди не лізу. Мені здається, він пов'язаний із тим, що держава там активніше залучена в процес. Волонтери, які працюють із переселенцями, тримаються від держави на великій дистанції. Про що нам сперечатися? Хто видасть переселенцям речі? Чи хто вкотре зайде в Мінсоцполітики і скаже чиновникам, що вони гівнюки? Ну, всі по черзі це зроблять.
До нас підходить літня, але дуже активна жінка-волонтер. Поговоривши з нею трохи, Леся розповідає:
- Ми познайомилися трохи більше року тому, коли вона тільки виїхала з Луганська. На Фролівській був страшний натовп, і дівчатка з реєстрації прибігли до мене: "Жінці зле. Потрібен психолог". Усі були зайняті, тому я начепила бейджик і пішла зображати психолога.
Поява в небі над Фролівською літака повернула жінку в недавні переживання. Їй було страшно, її тіпало, вона ніяк не могла заспокоїтися. Ми говорили кілька годин. На сторонні теми. Про город у неї вдома. Я просила навчити мене вирощувати квіти й городину. Поступово вона заспокоїлася. Тільки через кілька місяців я розкаялася, що психологом тоді й не пахло.
І про зворотний зв'язок. Коли в Луганську ситуація стала спокійнішою, вона з'їздила додому і привезла мені яблук зі свого саду - через блокпости, через усе це… Такого, позитивного, насправді більше.
- Як ви ставитеся до волонтерів у політиці?
- Погано.
- Напередодні виборів ви розмістили у Фейсбук фото передвиборної листівки Оксани Лазебник і прохання не асоціювати її з Фролівською. У чому була суть розбіжностей між координаторами?
- Саме в тому, чи треба загравати з владою і чи треба йти в політику. У нас спочатку були домовленості, що в політику ми не ліземо й за жодних умов не дружимо з жодною політсилою. Приходили різні, пропонували багато. Навіть гроші за те, щоб гарантовано пройти в парламент і вирішити багато питань. Намагалися нагороджувати нас усілякими медальками.
Але не для того я вагітна стирчала на Майдані, щоб таким чином вирішувати поточні справи. Я хочу, щоб країна змінилася. Щоб ніяка політична сила не намагалася мене купити. Я хочу, щоб держава працювала, а не говорила мені "Спасибі, хороша дівчинка", й нагороджувала за те, що я виконую її роботу. Тому я категорично кілька разів відмовлялася давати свої персональні дані на орден княгині Ольги. Від мене нарешті відчепилися.
Але не всі ставляться до цього однаково. Частина людей, котрі йдуть у політику, цілком щиро вірять, що зможуть щось змінити. Але не можна піти на вибори як незалежний кандидат. Можна від тієї чи іншої партії. А отже, перед цією партією є зобов'язання. І для цього я маю бути впевнена, що це кришталево чесна політична сила, поруч із якою мені буде не соромно поставити своє ім'я. Таких немає.
І потім, політика розбещує значно сильніше, ніж усе інше.
- Волонтер - це людина, котра добровільно займається безоплатною суспільно корисною діяльністю. Але сім'ю годувати все одно за щось треба. Тим більше таку, в якій троє поки що неповнолітніх дітей. Як ви цьому даєте раду?
- Чоловік заробляє.
- Вистачає?
- Ні. Дітей-школярів годують у школі. Я нажила собі виразку й харчуюся вівсянкою. Отож в утриманні економна. Одягаюся в секондхенді й не соромлюся в цьому зізнатися. Тепер це розумно.
Насправді гріх скаржитися. Мені допомагають багато добрих знайомих. Наприклад, мою машину по черзі ремонтують двоє друзів. Коли я намагалася заперечувати, вони сказали: "Це наш внесок у волонтерську роботу".
- З переселенцями ви пропрацювали півтора року. Вивчали законодавчі ініціативи України в цій галузі та міжнародні норми. Які основні кроки, на ваш погляд, мала зробити держава? Реально можливі, а не просто обіцянки.
- Уже пізно про це говорити. Держава зобов'язана була й може забезпечити людей житлом, а не наметовими містечками, розраховуючи на те, що люди повернуться на визволені території. Їм нікуди повертатися. Там для них ніхто нічого не робить, їх ніхто не підтримує. Більше того, при владі нерідко залишаються люди, котрі стояли на сепаратистських мітингах.
Дуже багатьом людям простіше було виїхати в Росію й отримати там допомогу. Приїхавши сюди, вони обома руками й ногами проголосували за Україну. Безумовно, серед них є (не може не бути) якась кількість сепарів. І це питання до СБУ.
Але й серед киян сепаратистів не менше. Серед моїх добрих знайомих, і колишніх близьких друзів, такі теж є.
Ну й база переселенців. Держава не розуміє ні їх реальної кількості, ні їх потреб. Наприклад, більшість інвалідів, що виїхали із зони АТО, перебувають в Одеській області. Тому що там дуже сильна організація інвалідів, яка взяла на себе вивезення, поселення і адаптацію цих людей. Держава про це знати не знає. Щоб держава розуміла, де люди перебувають, вона повинна вміти їх ідентифікувати, відстежити й зрозуміти, хто з них хто. Ось сюди, наприклад, заїхало багато дітей - отже, потрібні місця в дитсадках і школах. А тут з'явилося багато людей робочих спеціальностей - їх можна працевлаштувати туди чи туди. А там потрібні хоспіси.
Держава мусила людей перелічити, розселити, працевлаштувати й допомогти їм адаптуватися. Вона ж від усього абстрагувалася, кинувши людей напризволяще. Але більшість їх самостійно з цим упоратися не може.
Приклад. Найжахливіші речі чомусь відбуваються дуже буденно.
Телефонує знайома: "Привіт. У мене тут сім'я переселенців є. Чоловік влаштувався на роботу. За два місяці не заплатили, з квартири виставили - грошей немає. Повісився. Чи може дружина взяти у вас для нього костюм у труну? Ні на що купити. У них довідка є. Ти не подумай".
Зідзвонюємося з дружиною. Поховати теж ні за що. Оплачуємо похорон за найдешевшим розрядом. Костюми в нас є. З тих, які приносять для старшокласників і "піти на роботу влаштовуватися". Все.
Кілька годин від першого дзвінка до вирішення того, що нам під силу. І колосальна чужа трагедія. З якою їм далі жити й давати собі раду…
- Одного разу Діана Макарова сказала, що від усього цього стаєш "жорсткішим. Інакше серце порветься". Ви стали жорсткішою?
- Ні.
- Часто плачете?
- Тепер ні. Але в мене зі слізьми завжди було складно. Зразу після Майдану я вперше в житті сама пішла до психолога: "Не можу заплакати". Розуміла: ситуація вимагає, щоб я плакала, і не могла. Мені було соромно перед самою собою. Я ховаю родича, а очі - сухі.
Психолог сказала: "Хороша психіка. Почекай. Прорве". І справді, рівно через два місяці я телефонувала їй і просила: "Зупини фонтан. Я весь час плачу". Виплакалася, потім перестала.
Хоча буває. Але плачу я не від того, що тут відбувається. Мене може зламати якась дрібниця - розбита чашка або затор на дорозі.
А тут я плачу дуже рідко, разом із кимось.
- Не запитуватиму вас, чи плануєте повернутися до режисерської діяльності…
- Поки що ні.
- Я це розумію: ви інакше не можете. Але за ці два роки на ваших очах трапилися сотні неймовірних історій, перед вами пройшли тисячі різних людських доль. Чи виллється у щось весь цей божевільний марафон емоційних спогадів?
- Ні. Що б не робив і як не старався, все одно виходить плоска картинка. Усе пережите занадто опукле й емоційне. І дуже багато чого з цього не показати в жодних образотворчих формах. Це всередині, це відчуття, переживання, якого не передати.
- Так і залишиться у вас?
- Думаю, так. Мені пропонували хлопці з "Дух і Літера" видати окремою книжкою історії зі сторінки у Фейсбуку. Та, оскільки цим нікому займатися, все так і залишилося в проектах.
- Дивлячись зараз на те, що відбувається (а ще більше - не відбувається) в Україні, багато людей впадають у відчай і все частіше міркують, куди б виїхати. Вас навідують такі думки?
- Відчаю немає. Хоча розчарування періодично накочує.
А з приводу виїхати… Я вперта. Якщо всі виїдуть, то хто тут щось будуватиме? Це насправді найлегший шлях. Можна виправдовуватися чим-завгодно - дітьми, їхнім майбутнім… Але ти вибираєш короткий легкий шлях. А я вибираю довгий і тяжкий. Я до кінця свого життя не побачу тут квітучої сильної країни, але я закладу фундамент, який залишиться моїм дітям. Я не хочу, щоб вони виїжджали. У них є можливість. Але я хочу, щоб вони жили тут. Щоб у них бодай був вибір - жити тут чи ні.