Тепер можна з певністю сказати: саме завдяки її книжкам, де вона показала стражденний шлях Української церкви, де аргументовано розвінчує міфи Московського патріархату, врешті-решт стали можливими тектонічні зрушення в цій справі - отримання Томоса і формування сучасної, незалежної від РПЦ церкви. Звісно, не тільки завдяки її гостро публіцистичним книжкам. На щастя, не одна вона була трудівницею на цьому полі. Але її праця, надзвичайно ретельна, переконлива, і справді била як камінь з пращі правди (так називається одне з її авторських видань). Причому в той час, коли на отримання Томоса не було навіть примарної надії.
Пані Галина належить до покоління шістдесятників, сподівання яких, тільки зажеврівши, були погашені й розтоптані. Ні, вона не стала політв'язнем, як її майбутній чоловік, теж неординарний поет Олекса Різників. Вона мусила жити, триматися, бути опорою для стареньких батьків, пізніше - доглядати своїх дітей, вистояти в часи зневаги й застою, русофільства Південної Пальміри, але не втратити себе, не загасити в серці світла віри в Україну і в Бога. Певно, це було не легше, ніж відбувати тюремний строк.
Звідки ж те світло? З'явилася на світ ця надзвичайно красива жінка в страшний для України час, у розпал диявольських сталінських репресій, у вчительській родині, що належала, як сказано у післямові до її книжки "Хроніка великого ошуканства", до найдавніших і найбільш розгалужених українських педагогічних династій.
"Дитинство її минуло у мальовничому куточку Кривоозерщини - у селі Велика Мечетня понад Бугом, - пише про неї письменник з Одеси Сергій Дмитрієв, - серед буйноквіття велетенського шкільного саду, де мешкали її дідуньо й бабуня. (…) Допитливий розум дівчинки шукав пояснення всьому, що відбувалось довкіл, і знаходив відповіді на свої недитячі запитання в приглушених розмовах селян, у книжках дідусевої бібліотеки (покійний Олександр Пилипович 53 роки відпрацював учителем-філологом), серед яких траплялися й писані дивною, напівзрозумілою і урочистою мовою та ледь подібними до сучасних слов'янськими літерами, які дівчинка вчилася читати майже водночас із сучасними. Так для юної душі прочинялася брама століть, оживали учасники великих подій рідної історії. Там був живий, терпкий, мов євшан-зілля, образ давньої Русі-України, якого не затьмарили ідеологеми пізнішої офіційної науки. Вона просто давно збагнула заборонену правду".
Розповідає донька пані Галини Ярослава (теж авторка краєзнавчих книжок, заступниця директора департаменту культури, начальниця управління культури, національностей та релігій Одеської області):
- Батьки моєї мами були математики. Середню школу вона покинула після 9-го класу, бо її мали залишити на другий рік через дві "двійки", чесно виставлені її мамою з алгебри та геометрії. Вступила до Одеського фінансово-кредитного технікуму, де на третьому курсі за відвідування церкви була виключена з комсомолу, а потім і з технікуму. Доводити, що Конституція гарантує свободу совісті, у тодішній країні було марно. Працювала на різних роботах, у тому числі й робітницею на заводі. 1963 року вступила на філологічний факультет Одеського університету. На російське відділення, бо хотіла займатися творчістю Ф.Достоєвського. Але українське виховання потягнуло її до кола молодих людей, які цікавились українською культурою, історією. Олекса Різників, Олег Олійник… Особливий вплив на неї мав Святослав Караванський, який за віком і знаннями мав би не на студентській лаві сидіти, а за кафедрою стояти. Разом відвідували літстудію, де мама більше виступала як критик, бо соромилася читати свої вірші, гурток вивчення польської мови, студентське наукове товариство. Разом пропагували в Одесі українське слово, демонструючи, що інтелігентні люди говорять українською мовою, покладали квіти до пам'ятника Т.Шевченкові 9 березня і 22 травня.
Наприкінці 1965-го мама в Караванських познайомилася з Василем Стусом, а під час його наступного приїзду влаштувала його виступ на вечорі-зустрічі студентів філологічного факультету з Віталієм Коротичем. Це був єдиний виступ поета-дисидента в Одесі. 1967 року, закінчивши університет, вийшла заміж за Олексу Різниківа. Після навчання дістала призначення у Балтське педучилище. Студенти любили свою викладачку і предмет, який вона викладала. Та наприкінці 1969/70 навчального року педагогічна рада постановила звільнити маму з роботи, звинувативши у "вихолощенні комуністичної ідейності з курсу української літератури та пропаганді творчості націоналістичних поетів" - Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, яких тоді в програмі не було, але ж у темі "Сучасна література" не лише можна, а й треба було ознайомити учнів із творчістю шістдесятників. 1979 року, коли виникла потреба доглядати мою хвору бабусю, мама перейшла до Кривоозерської школи №1. Викладала історію й українську мову та літературу, але згодом її перевели на викладання лише російської мови та літератури. Ще з 70-х років почала використовувати нестандартні форми й методи - уроки-блоки, лінгвістичні казки, уявні подорожі, лекції-концерти, що в ті часи вважалося відхиленням від вимог програми й порушенням принципу науковості. Її постійно критикували й майже 20 років тримали на найнижчій категорії "спеціаліст", незважаючи на те, що серед її учнів було найбільше відмінників, учасників та переможців різноманітних олімпіад і конкурсів. Уже в перебудовні часи мама, таємно від шкільного й районного начальства, взяла участь у всеукраїнському конкурсі "Нестандартний урок" і стала однією з його переможниць, після чого їй було присвоєно звання "учитель-методист", що давало надбавку до зарплати. Вела шкільний театр, класний агітколектив "Дружба", фольклорний колектив "Джерельце". Мамині вихованці посідали призові місця, їздили на екскурсії, зокрема на Галичину, яку вражали концертними виступами й національним вихованням. Її старшокласники першими на Миколаївщині ще у вересні 1991 року підняли над школою жовто-блакитний прапор. Мама писала вірші, у тому числі й дитячі. Але збірка "Скільки в світі сонечок" пролежала у видавництві "Веселка" вісім років і вийшла лише 1978-го.
1989-го перейнялася перспективою української незалежності. Очолювала Кривоозерську організацію НРУ - найбільшу на Миколаївщині. Її стаття "Демагогічні гасла і факти" з критикою "соціалістичної демократії" була опублікована в Кривоозерській газеті "Заповіти Леніна" і обговорювалася на її сторінках півтора року. Мамі по телефону погрожували, що прийдуть здирати з неї шкіру, щоб повісити на райкомі замість бандерівського прапора. Влітку 1991 року мама побувала в Караванських у США, викладала на курсах підвищення кваліфікації вчителів шкіл українознавства в діаспорі, мала низку виступів. Так сталося, що за кілька хвилин після її виступу на з'їзді "Золотого Хреста" в оселі імені Олега Ольжича було проголошено незалежність України…
1994 року мама повернулася до Одеси, де працювала вчителькою української мови та літератури в ЗОШ №117, головним спеціалістом відділу по роботі з партіями та громадськими організаціями Одеського міськвиконкому. Після загибелі лідера НРУ В'ячеслава Чорновола, з яким товаришувала ще з 1965 року, очолила Чорноволівське крило розколотого Руху в Одесі й відновила Одеську обласну (крайову) організацію НРУ. У грудні 2001-го її виключили з НРУ за незгоду з політикою керівництва партії щодо участі у виборах до Верховної Ради України на третьорядних позиціях та принципом формування виборчих списків. Нині безпартійна. З 1998-го працює старшим викладачем кафедри методики викладання гуманітарних дисциплін Одеського обласного інституту вдосконалення вчителів. Її теми: "Книга буття українського народу", "Українська література кінця ХІХ - перших трьох десятиліть ХХ століття в контексті загальноєвропейського літературного розвитку", "Проблема адекватного прочитання української класики". Мама відмінниця і заслужена працівниця освіти України. У січні 2008 року за книжки "Літос (або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія)" та "З непам'яті прикликана судьбою" мамі присудили премію імені В.Стуса. А за низку наукових і науково-публіцистичних статей, якими утверджувала авторитет України, та за дослідження білих плям в її історії - премію Ірини Калинець за 2018 рік.
* * *
Отака доля. Постійне протистояння і прямостояння. Знаю, як це нелегко. Галина Могильницька вдарила мене в серце своїм поетичним словом. Її книжку поем "Імена" подарував мені Олекса Різників, який минулої зими відвідав Кропивницький з нагоди вручення йому обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Я її прочитала не відразу - ім'я авторки зовсім невідоме. Лише пізніше дізналася, що це фактично перша (!) поетична збірка пані Галини (Сергій Дмитрієв пише, що 1986 року виходила її поетична збірка "Берег радості", але її наклад невідомо як зник по дорозі з друкарні до книгарень). Уже з перших сторінок стало зрозуміло: авторка - непересічний талант.
Афористичність і культура письма, надзвичайно широка ерудиція, глибоке знання української та європейської історії, уміння побачити і показати через буденне епоху й вічність - усе це дозволяє поставити поеми, які ввійшли до книжки "Імена", в один ряд із найкращими зразками української поезії. Важко передати ту схвильованість і точність слова, що вирізняють її поетичні твори. А ще - вічний біль за Україну, який відчувається в кожному слові і буквально проривається в останніх рядках книжки:
Імена…імена…
В них провалля жаскі
Й духу злети найвищі -
Долі нашої сплутаний код
І заплутаний Мойрами шлях,
Де понині бреде,
Пам'ять роду згубивши,
І від того осліплий народ
По незрячих віках.
Після цього першого потрясіння-відкриття відразу ж згадалося: десь же лежать у мене її публіцистичні книжечки про нашу церкву, подаровані ще кілька років тому знайомими колишніми рухівцями. Негайно прочитати! І знову мов блискавка - яка переконливість аргументації! Просто дивовижно: з посиланнями переважно на російські джерела, ці невеличкі книжечки, фактично брошурки (кожна близько ста сторінок), каменя на камені не залишають від міфів Московського патріархату про свою "канонічність" та вигадане первородство. Тисячі, сотні тисяч українців знали про це узагальнено, відчували серцем, але зробити такий аналіз, підняти десятки першоджерел, подати це переконливо, гостро, ясно, логічно, з болем і великою любов'ю, як це зробила Галина Могильницька, не кожному дано!..
Та ще й коли! 2006-2007 роки… Тоді в Одесі фактично ніхто не наважувався входити у конфлікт чи суперечки із надзвичайно впливовим нахабним шовіністом - митрополитом Одеським і Ізмаїльським Агафангелом. А пані Галина не лише наважилась, а й показала справжнє обличчя не боголюбивого служителя, а імперця й користолюбця.
Книжки ці видавалися за рахунок жертводавців-однодумців, тому не продаються, а даруються, тому й мають особливу цінність. Очевидно, вони потребують перевидання більшими накладами, бо мають потенціал стати важливою основою у становленні незалежної від РПЦ Української соборної церкви.
Можна ще розповідати й про зусилля пані Галини з відродження імен та увічнення пам'яті безневинно убієнних - розстріляних нацистами під час Другої світової євреїв (про це в її поемі "Серафима"). Скільки нині людей, які, не зробивши й не зазнавши й дещиці того, що вдалося зробити і випало пережити пані Галині, кричать про себе й свої здобутки на кожному кроці, вихваляються не соромлячись. Тому мені найбільше хочеться наголосити на її скромності. Це - як дивовижної краси квітка серед бур'янів хворих і надмірних амбіцій, будяків пихатих нездар та колючок псевдоталантів. Справді - квітка з Божої пращі…