У моїх однолітків із дитинства запах ялинки та мандаринів пов'язувався з Новим роком. Це набагато пізніше, з десятиліттями, хвойний дух усе частіше асоціювався із зовсім іншими - сумними подіями. Що вдієш: "Все больше друзей под землею - все меньше друзей на земле". А ці сонячні кульки, що їх невідомо як добували батьки в роки тотального дефіциту, так і залишилися провісниками улюбленого свята.
Мандаринову шкірку не викидали. Мама сушила її й потім кидала в пузатеньку карафку з горілкою. Єдиним споживачем цього напою був наш листоноша, який приносив раз на місяць перекази, що називалися дивним словом - "аліменти". Знявши формений кашкет із "блискавками", він із почуттям власної значимості всідався за стіл і, розгладивши пожовклі від тютюну пишні вуса, статечно перехиляв чарку, закушуючи чим бог послав. А посилав він зазвичай картопельку з вінегретом, приправленим пахучою базарною олійкою. Ми ж, четверо одержувачів "аліментів", невідривно стежили за цим щомісячним ритуалом. Отож, висушених мандаринових шкірок для нашого "спонсора" вистачало до наступного Нового року.
Насолоджуючись по дольках (щоб на довше вистачило) благословенними плодами Абхазії й Аджарії, ми сперечалися про те, як вони виростають - на кущах чи деревах. Відповідь я знайшов на виставці передового досвіду в народному господарстві, яка щойно відкрилася і яку київські дотепники називали ВиПерДосом.
Серед численних павільйонів у стилі "сталінського ампіру" оранжерея вирізнялася своєю крихкістю й ажурністю. Переступивши її поріг, ти з головою поринав у теплий і вологий вир цитрусових пахощів. Та що там цитрусові! Тут що не крок, то дивина - банани, фінікові й кокосові пальми, агави, а кактуси - не те що наші на підвіконні - вищі за людський зріст! Як зачаровані блукали тут зграйки школярів і дошкільнят, яких привели на екскурсію. Особливо популярною оранжерея ставала взимку: зовні залишалася засніжена територія виставки, а тут панувало тропічне літо. Ну як було не позаздрити людям, котрі працюють у такому казковому місці!
Мабуть, не тільки науковий інтерес, а й збережене з дитинства преклоніння перед чарівниками тропічного саду привело сюди випускницю столичного біофаку Валю Вороніну (нині Валентину Миколаївну Шевченко). Допитлива пухленька реготуха ввійшла і в колектив, і в роботу, як ніж у масло. Працювала охоче, всотуючи по краплі досвід співробітників, і передусім - Маїни Олексіївни Безверхової та Гелли Михайлівни Тацій, фанаток своєї справи.
А всотати треба було надзвичайно багато, адже робота оранжерейника - це вам навіть не робота садівника: тут ні батьківський, ні дідівський досвід не допоможе. Пізнавати все доводиться самому методом спроб і гуль. Адже в пальм і ліан - свої хвороби, свої вимоги до умов розвитку, і возитися з кожною з них доводиться, як з дитям малим. Тим дорожчі вони серцю.
Років 20 усе йшло добре торованою стежкою: розробка методичок для квіткарів-декораторів, організація тематичних квіткових виставок, консультування озеленювачів (по-новому - ландшафтних дизайнерів), проведення екскурсій, формування колекцій рослин, догляд за експозицією. Здавалося, на життєвому обрії - ані хмарини.
Та нагрянули смурні 1990-ті, і виявилося, що ні передовий досвід, ні сама виставка нікому не потрібні. Передовиків на всякі семінари й конференції вже ніхто не возив; господарство бурхливо розкрадалося; зарплати працівникам не виплачувалися; тепло, вода, газ відключалися. І якщо в інших тематичних павільйонах це ще можна було якось пережити, то в оранжереї...
Уявіть собі - як залишити всі ці пальми, лимони, агави без води й тепла? Як напоїти та обігріти ці 400 кв. м тропічного раю? А тут ще співробітники почали звільнятися. Відомо - риба шукає, де глибше, а людина - де риба...
Благала керівництво, вибивала повітродувки, скандалила. Керівництво, звісно, обіцяло, та тільки змінювалося частіше, ніж міністри оборони чи охорони здоров'я, забираючи з собою надії на виконання обіцяного.
Першим упав парниково-тепличний комбінат виставки. Ні городників помираючих колгоспів і радгоспів, ні початкуючих фермерів-городників передові технології вирощування овочів не цікавили. Значно актуальнішим їм здавалося опанування технологій вибивання банківських кредитів. Місце, яке займали колись теплиці й дослідні поля, нині можуть показати тільки ветерани ВДНГ.
- І що, - казали Валентині Миколаївні "мудрі люди", - небо після цього впало не землю? Чи картоплі з морквою в магазинах стало менше? Так і з твоєю оранжереєю буде: закриють - і ніхто не помітить. Тепер наші люди в Туреччині, Єгипті, Тунісі бачать цілі апельсинові гаї й пальмові ліси, а не твої поодинокі екземпляри. Та й супермаркети забиті не те що мандаринами, а папайями, кокосами, манго й ківі, бери - не хочу...
Так-то воно так... Та тільки хтось може дозволити собі любуватися всією цією екзотикою на Багамах чи Гавайях, а хтось (і таких, здається, набагато більше) - лише тут, та ще в ботсадах, які в нас можна перелічити на пальцях.
Звісно, апельсини не картопля, та й майструвати табуретки з пальмової деревини нерентабельно. Однак не утилітарними якостями милі нам ці дари півдня. А чим?
А чим, скажіть, так миле нам новорічне свято? Чи тільки зеленим колючим деревцем, прикрашеним блискучими іграшками? Чи тією аурою, яку ми самі створюємо довкола нього?
Ось заради цієї самої аури живе тут, як в обложеній фортеці, Валентина Миколаївна. Саме живе, а не просто працює. Якийсь новий директор допоміг закупити потужні булер'яни (такі великі грубки-буржуйки, тільки горизонтальні), а за наявності величезної зеленої зони дрівцями їх справно забезпечують. Адже топити треба вдень і вночі. А тут ще хворі ноги, та й вік не дівочий…
Ну й навіщо всі ці її муки? Адже зрозуміло, що виставці цей павільйон на ноги не поставити - самій би вижити. І якщо вже будувати новий - то з можливостями впровадження найсучасніших технологій. Але навіть коли знайдеш тепер потрібні кошти, на будівництво знадобилося б кілька років. А ось на створення такої колекції екзотичних рослин - кілька десятиліть. Саме порятунок зібраної колекції став справою життя Валентини Миколаївни.
Сказали б юній Валі Вороніній, що через 40 років, у XXI ст., їй доведеться займатися впровадженням "передового досвіду" утримання оранжереї з дров'яним опаленням, вона таких віщунів засміяла б.
Нині ж, у хвилину душевної скрути, відкрила душу своєму пастиреві - мовляв, можливо, все це марно, може, справді слід махнути на все рукою? Але отець Анатолій напоумив її: "Кріпися у вірі своїй. Вистоїш ти - вистоїть і Україна!"
Ось так і вистоює. І дай їй Боже фізичних сил та здоров'я, а душевних їй не позичати.