По-різному народжуються книжки, особливо публіцистичні: одні - з документів, інші - з болю. В Миколи Плахотнюка, відомого шістдесятника, - зі спогадів, статей, надрукованих і ненадрукованих, документів-спогадів… і болю - за людину маленьку, але з високими ідеалами громадянства, й одночасно велику - у боротьбі за державність України, за знищувані віками (і, на жаль, до нашого часу) українську мову й національну культуру.
У книжковому потоці рідко зустрінеш, коли спогади дитинства так природно переплітаються з реальними подіями життя народу кривавих років сталінщини, війни… Далі - юність з її молодечим романтизмом і максималізмом, дисидентство (і придумали ж таке слово для людини, яка обстоює своє "я", свою гідність у своїй державі!), шістдесятництво, табори - не піонерські, звісно, праця лікарем після заслання. А нині - турбота про духовні джерела сучасників, особливо молоді, в Україні, для здобуття незалежності якої автор віддав чимало сил і здоров'я, останнім часом - як організатор і керівник Музею шістдесятництва у Києві.
Микола Плахотнюк починає свою розповідь розділом "Тихий хутір" - про край, де минуло його дитинство. Змальовує колоритні картини тогочасного життя: голод, розруху, бідність і водночас широту душі простої людини, яка навіть у години лихоліття вміє радіти життю, народжувати дітей, вірячи у їхнє щасливе майбутнє…
Для автора Тихий хутір - цілий космос імен родичів, близьких, друзів, односельців. І кожен із них - зі своїм характером, долею, горем і радістю. Починається розділ з підзаголовка "Маленька гілочка татового роду", але в тій маленькій гілочці стільки переплетено людських доріг, що вистачить на могутнє дерево, в якого віття похилилося від тягаря повоєнного дитинства, років війни, часів хрущовської відлиги, з їхніми гіркими приморозками, перебудови - такої далекої від перших мітингів Народного Руху України, які показали, що в країні є народ, є дух волі і сила творити свою власну державу.
Розповідь, здається, про звичайні речі, але автор постійно тримає читача в полі уваги до подій, які відбуваються з героями на тлі життя тогочасного суспільства (з його складними колізіями радянського світогляду). Зокрема й України - як окраїни великої імперії, з приземленими поглядами простих людей, з котрих держава збирала податки, вириваючи останнє з рота дитини (коли треба було платити за кожен ягідний кущ чи дерево на городі). А за несплату податків чи несвоєчасну здачу сільськогосподарської продукції - молока, м'яса, яєць - описували майно, забирали останнє з хати...
Картини тяжкого повоєнного дитинства народжували у хлопчака дорослі запитання до матері: чому жінка з двома дітьми поневіряється в землянці, яку сама ж і викопала - а в селі стільки порожніх хат; чому голова колгоспу їй не віддасть бодай найгіршу халупку? Звідси й перший опір владі. Коли уповноважений від сільради, прийшовши описувати їхнє майно за несплату податків, здер з ліжка останні байкові ковдри та ще й задумався - чи забирати стару подушку, набиту сіном, малий Миколка схопив ковдри, сховався у бур'янах на городі й не виходив звідти доти, доки державний виконавець не пішов на свою посіпацьку службу.
Автор не обминає і радісних спогадів дитинства, особливо пов'язаних з простими людьми, учителями, які навчали людяності, патріотизму, любові до природи й навколишнього світу, людської гідності, якої так не вистачає сьогодні нам, зануреним у матеріальну й духовну скруту.
Вкраплюючи у спогади про дитинство картини сучасного життя хутора, Микола Плахотнюк не може приховати суму й гіркоти: як же так вийшло, що люди знищили колись красиву сільську місцевість?! Скрізь звалища пластику, на узбіччі доріг - купи сміття, напівзотлілі дерева. Найжахливіше те, що це нікого не хвилює, байдужість скувала суспільство...
Національне самоусвідомлення хлопця, виплекане в сільському середовищі на Черкащині, вирізняло його, коли він навчався в медичному училищі й інституті, працював лікарем у різних областях України. Україна й мова передусім були йому дороговказом у житті, за що згодом поплатився волею, проте ідей, які обстоював, не зрадив.
Життєві пошуки юнака, який не приймав "зближенням народів і національностей" на основі російської мови, привели його в середовище національно свідомої молоді. А до того студентові-медику самому доводилося вимучувати у своїй душі болісне запитання, таке пекуче і в сьогоденні: чому українці у своїй державі цураються свого, не розмовляють рідною українською мовою, плазують перед чужим? Герой твору, непосидючий за своїм характером, починає організовувати різні заходи з нагоди українських свят і подій з характерними для українців обрядами - і невдовзі через свою любов до рідного стає "українським буржуазним націоналістом".
Із захопленням автор розповідає про професора медінституту Сергія Дяченка, який на кафедрі мікробіології створив атмосферу поваги до рідного слова, де всі викладачі читали лекції українською. Очолюючи республіканське студентське товариство, він домагався, щоб студенти писали творчі роботи українською мовою. Таким людям важко було працювати в атмосфері політичного ошуканства, так званої "хрущовської відлиги, боротьби з формалізмом". Але вони виборювали своє, рідне, і для кожного з них автор знайшов сердечне слово, змальовуючи характери й учинки не рожевими кольорами, а приземлено, показуючи своїх однодумців найчастіше в дії, деколи різко повертаючись від сучасності до подій 60-80 рр. минулого століття. Цей художній метод заглиблення в минуле через спогад якогось життєвого епізоду допомагає авторові чіткіше осягнути сьогодення, з проблемами й здобутками інтелігенції, яка завжди була повпредом державницьких починань у боротьбі за народні права.
Микола Плахотнюк, зібравши в "Коловороті" статті минулих років, друковані у самвидаві у 60–70 рр., апелює до своїх противників, які захищали русифікацію вищих навчальних закладів, і переконливо доводить, що вони захищають "не мову сусіднього народу, а мову російських бюрократів і шовіністів".
Віддамо належне авторові - не кожен у ті роки міг підписати викривальну статтю власним прізвищем. Микола Плахотнюк підписував. Він з гіркотою звертається до тогочасних суддів, а точніше, - до всієї радянської системи, яка безжально звільняла з роботи інакодумців, залишаючи їх без шматка хліба. "Ви судите найчесніших - безкорисливих ідеалістів, - писав він, - яких нині треба зі свічкою посеред дня шукати серед метушливої маси людей, що зайнята власними клопотами і не вірить ні в які ідеї та ідеали. Кого ж ви протиставляєте їм - людям, які хочуть, щоб на українській землі шанували українську мову й культуру, щоб діти цього народу росли духовно здоровими, а не каліками, змушеними топтати рідну мову, душу, губити національне обличчя і гордитися, аби непомітно злитися зі знівельованою масою, збайдужілою до всього, крім горілки".
Наскільки актуальні ці слова, наскільки вони вражають душу болем і правдивістю, змушують здравомислячу людину задуматися, якою дорогою вона йде! На превеликий жаль, сьогодні отрута ллється на своє, рідне з нашого найвищого законодавчого органу, Верховної Ради, з телеекранів, сторінок багатьох періодичних видань.
Автор пише про шістдесятників, які поклали свою долю на боротьбу за народ, щоб потім поневірятися по тюрмах і концтаборах. Вони були такі, як всі, "але безстрашні…", писав Євген Сверстюк у поезії, вміщеній у книжці. Вони і нині такі - люди гідності у своїй (часом не своїй) державі.
Композиційно вмотивоване повернення після спогадів про табори й роботу в лікарнях - у студентські роки, коли в день відзначення роковин перепоховання Тараса Шевченка в Україні кадебісти стежили за студентами. Непокора правлячому режиму, перші запроторення студентів за грати. Боротьба тоталітарної держави з мислячими студентами й письменниками, звільнення з роботи "за власним бажанням" - все довелося пережити цим, на жаль, невідомим сьогодні студентам-шістдесятникам, які постають зі сторінок книжки молодими, енергійними, і читач розуміє: те, що вони робили, було подвигом.
Як же автор любить людей, яку має пам'ять, щоб пам'ятати їх протягом десятиліть боротьби, зберегти нотатки й сказати сьогодні про них добре слово. Як-от про молодого талановитого поета-білоруса Василя Сідаренка. Свій вірш "Мама пробачає" про голод у Білорусії в 1946-1947 рр. він прочитав у далекому 1963 р. на засіданні літстудії у видавництві "Молодь":
"Голад з торбай хадзіу падаконнем
І на полі дзяцей развейвау.
Снег станавіуся вадою,
І першы ручай яшчэ булькау,
А мы, як гракі чарадою
збіралі гнілую бульбу".
Вражають повагою до людей і трагізмом короткі нариси в розділі "Штрихи до портретів". Із цими персонажами ми зустрічалися в попередніх розділах, але тут образи більш конкретизовані в їхніх думках, вчинках, у повазі до себе як до громадян України, у любові до рідної мови, у виборі свого життєвого шляху. Приміром, Олена Уманець повторила долю декабристок, поїхавши до майбутнього нареченого на заслання, якого знала лише за листуванням. Вона морально підтримувала політв'язня, який уже не один рік сидів за колючим дротом, і згодом вийшла за нього заміж, народила трійко дітей і була видворена з сім'єю за кордон за те, що боролася за свою державу, обстоювала загальнолюдські принципи, за те, що говорила правду. Страшне слово - тоталітаризм, коли талановиті люди через свої погляди, переконання, любов до рідної мови стають непотрібними державі. Щасливі в сім'ї й нещасливі у країні.
Нікого не залишать байдужими розповіді про українців, закинутих долею на чужину. Здебільшого це митці, душа яких лишилася в Україні. Вони живуть рідною землею, стежками свого дитинства, юності, відтворюють у своїх картинах з пам'яті рідні оселі, дотримуються українських звичаїв, зберігають рідну мову...
На окрему розмову заслуговує розділ "Музей шістдесятництва у документах". О, яка це нелегка доля - відтворювати народну пам'ять, якщо вона - п'яте колесо до воза очільникам багатьох державних установ у Києві, чиновникам усіх рангів
Створення музею започатковане з ініціативи Надії Світличної. Скільки поневірянь, скільки ходіння по високих кабінетах, скільки пустих обіцянок! Побудований на листах, зверненнях до керівників держави й столиці найвідоміших українських митців розділ вражає наполегливістю тих, хто за всяку ціну вирішив відтворити в документах і мистецтві шлях нашої держави до незалежності. Майже вісімнадцять років боротьби відомих людей в Україні з вітряками… Лише в серпні 2012 р. Музей шістдесятників у столиці нарешті було відкрито.
Микола Плахотнюк разом із дружиною Валентиною Чорновіл 20 років свого життя витратив на його створення - у пам'ять про тих, хто наближав для нас незалежність України.
Наприкінці книжки автор подає іменний покажчик своїх героїв. Сотні імен, відомих і невідомих, але єдиних у своєму пориві - великій любові до рідної землі із такою прекрасною назвою - Україна, яку вони хотіли бачити вільною і незалежною, і за це часто віддавали своє життя. На таких і тримається держава.