Шість років тому в Дебальцевому було так само холодно, як і тепер. Тільки снігу менше.
Цей важливий залізничний вузол і прилеглі села українська армія визволила під час наступальних боїв улітку 2014 року. Весь січень бойовики намагалися повернути собі контроль над територією, — від Дебальцевого всього 80 кілометрів до Донецька. Напередодні саміту в Мінську, де домовилися відвести важке озброєння і припинити вогонь, до них активно підключилася російська армія. Наш Генштаб, як і в ситуації з Донецьким аеропортом, в останні дні оборони діяв конвульсивно й неузгоджено. Як і у випадку з кіборгами — Україна втратила в Дебальцевському котлі сміливих і відданих захисників.
14 лютого туди перекинули чотири групи 3-го полку спецпризначення для «супроводження колон постачання» з селища Луганське в Дебальцеве. Дві групи зразу відмовилися виконувати неможливе — проїхати по дорозі, що прострілюється танками. А Юра Бутусов погодився. Він був дуже впевнений у собі, казала його мама. І в нього справді кілька разів вийшло. Його група під обстрілами виконала кілька рейсів.
16 лютого Юра повів колону з пораненими й полеглими назад із Дебальцевого. БТР із Юрою ішов першим і потрапив у засідку поблизу села Новогригор’ївка, отримавши два снаряди з гранатомета. Старший солдат Віталій Федитник загинув зразу, Юра ще зміг вибратися з БТР. Тяжко поранений Вадим Довгорук три дні пролежав на морозі, доки його не знайшли бойовики. Три спецпризначенці потрапили в полон. Машини з пораненими й полеглими прорвалися.
Під високим дубом
Батьки Юри Бутусова живуть на вулиці Юрія Лермонтова в маленькому будинку під високим дубом. У їхній вітальні на трюмо, як і в багатьох українських родинах, — куточок посмертної пам'яті: світлини полеглого сина та берет спецпризначенця.
«Це я наполягла, щоб він ішов у військові, — каже його мама. — Я й зараз, чесно кажучи, не вважаю чоловіка справжнім, якщо він не військовий».
«А я хотів його на танці віддати, — сміється батько, не військовий. — Він був високий, гнучкий».
Юра був здібним учнем, виявляв хист до англійської мови й не любив фізкультури. А в ранньому дитинстві буквально не відлучався від маминої спідниці. «Він завжди за мене тримався. На кожному заході очей з мене не зводив, втратити боявся. Наче передчував щось… — згадує його мама. — Я, може, тому й віддала його у військовий ліцей, що дуже вже він був домашнім».
«Домашній» Юра досить швидко поїхав із дому. Спочатку у Львівську сухопутну академію, потім — у спецпризначення, тоді ще кіровоградське, потім — по всьому світу.
Талановитий випускник, взірцевий курсант, медаліст, відмінник їздив на навчання в Європу. Вечорами й у вихідні вибирався в європейські міста неподалік. «Париж, Юро! Париж!» — показувала йому маршрут по телефону мама. Поїхати в Париж Юрі тоді забракнуло грошей і часу. А 16 січня 2015 року він загинув у боях за Дебальцеве...
...Юра — пізня дитина. Коли він народився, братові було вже 16 років. Коли зробив перші кроки, брат вступив у військове училище. «Мабуть, це зіграло роль у тому, що він теж хотів стати військовим», — скупо ділиться брат. Попри різницю у віці, характерах і життєвих шляхах, брати були близькі. За прикладом брата, Юра вибрав військову кар'єру — закінчив Чернігівський ліцей із посиленою військово-фізичною підготовкою та вибрав складний розвідувальний факультет академії Сагайдачного у Львові. Після випуску потрапив у 3-й полк спецпризначення. 2013-го як перспективного офіцера його на півроку послали навчатися в Америку. Коли повернувся, почалася війна.
Для Бутусова вона почалася з Криму. Він брав участь у виході наших військових із півострова. Звідти збереглося одне з його не багатьох воєнних фото, — спецпризначенці знімків у зоні бойових дій не робили.
Донецький аеропорт, Іловайськ, Савур-Могила... Вдома про це було відомо мало. Більше знав брат. Поки Юра воював у спецпризначенні, Сергія, що на той час уже залишив службу, призвали у 72-гу механізовану бригаду. Молодший брат відраджував: «Я за всіх відвоюю!» Але Сергій, звісно, поїхав і пройшов свій бойовий шлях на Донбасі. Там брати зустрічалися кілька разів. Востаннє навіть обнялися. «А ми, взагалі, ніколи не обнімалися», — згадує Сергій. Наче щось відчули.
Востаннє брати виходили на зв’язок 14 лютого. Юра сказав, що їде в Дебальцеве. Після 16-го зв'язку з ним не було. Братові і батькові снилися важкі сни. Сім’ю попередили, що є надія на полон. Хоча сам Юра віддавав перевагу смерті. Кажуть, у руці в нього була граната, для себе. Але підірвати її забракнуло сил.
На упізнання Сергій із матір'ю поїхали в Дніпро в березні. Юру вивезли на каталці, в мішку. «В нього весь бік був розвернутий», — мама показує на собі рани, не сумісні з життям.
Сергій не хотів вірити до останку. Поки йому не показали речі: зелену арафатку й куртку. У братів вони були однакові.
«Герой у моїй сім’ї»
26-літнього Юрія Бутусова посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня і громадською нагородою «Народний герой». Його матері вручив їх у Києві військовий журналіст і головний редактор сайту Цензор.net Юрій Бутусов. Головред був знайомим із тезком, був на похороні і присвятив йому кілька текстів.
«Якби не Дебальцеве, Юра став би генералом, — кажуть друзі сім'ї. — Він усі звання отримував достроково, був дуже розумним, добрим, його всі любили. Еліта армії!» Капітан Бутусов став 37-м полеглим у своєму полку. З початку війни й по сьогодні 3-й полк спецпризначення втратив 45 людей особового складу.
Юру Бутусова поховали не в Чернігові, де він народився і виріс, а в Бахмачі, звідки родом сім’я його матері. Батько Юри — етнічний росіянин, родичі живуть у Пітері й Білорусі. Вдома сім'я говорить російською мовою. Але Батьківщина — Україна. Захищати її — «робота» їхніх синів. І не тільки.
Загибель дядька вплинула на рішення Сергієвої доньки Єлизавети теж піти в армію. Вона тоді саме закінчувала школу. Нині Лізі — 22 роки. Вона закінчила Львівську сухопутну академію і вийшла заміж за військового. «Працює заступником командира мінометної батареї з виховної роботи в батальйоні 10-ї гірсько-штурмової бригади», — каже Сергій. На комп'ютері в нього зберігається шкільний реферат доньки — «Герой у моїй сім'ї».
«Юрко любив сніг», — каже Юрій Бутусов-старший, ступаючи в замет на цвинтарі біля могили сина. Плиту на пам'ятник замовляли з Києва, — у Бахмачі такого великого розміру не було. Оформлення — ідея брата. На лицьовому боці — портрет Юри в береті, на зворотному — знімок на повний зріст: високий, стрункий Юра у військовій формі крокує назустріч.
Щороку 16 лютого біля могили капітана Бутусова збираються друзі з 3-го полку: Вадим Довгорук, справжній «що вижив», «переможець», «сила нації», командир клубу полку, а віднедавна — ще й психолог, чоловік і батько; Сергій Глондар і Олександр Коріньков, які повернулися незломлені після майже п'ятирічного полону; інші товариші, що вціліли на війні. І командир Юрійович, як вони його називали, наче знову кричить їм свої останні слова: «Хлопці, ви найкращі! Я люблю вас!»
* * *
У ніч із 17 на 18 лютого українська армія залишила Дебальцеве, а загалом — дев'ять населених пунктів. У боях із 24 січня по 18 лютого 2015 року там загинуло 245 людей. ОБСЄ визнала захоплення Дебальцевого «прямим порушенням Мінських угод», а британський військовий експерт Глен Грант назвав те, що сталося, «прямим зіткненням української армії з російською». Генштаб оголосив вихід наших військ із Дебальцевого «однією з найуспішніших операцій», а військова прокуратура все ще проводить засекречене розслідування тих подій щодо втрат військової техніки.
Більше статей Анастасії Берези читайте за посиланням.