Зміна чоловічої парадигми в суспільстві - це завжди цікаво. Особливо, коли суспільство ще й патріархальне. Особливо, коли зміни відбуваються так стрімко, що ніби й непомітно зламу, ніби так і було завжди.
Але ж ні. Не було. Зародилося десь із початком буржуазних відносин, і тривалий час ниділо в сліпій зоні. Ані видно, ані чутно, ані помацати було оті нові чоловічі якості, що впливають на відчуття свого "я", сімейні стосунки та ставлення до країни. Аж раптом країна запотребувала дій - і знов наче нічого дивного, що чоловіки поруч стали трохи сильнішими, мотивованими та відповідальними. Час такий, авжеж.
І знову ні. Річ не в часі, бо це не минеться. Опція дорослішання, якщо її вже активовано, незворотна. І ті чоловіки, які справді виросли і відчули свою нову колективну силу, вже ніколи в архаїчну маскулінну культуру не повернуться. Модерн, що сягнув критичної маси з війною, залишиться вже назавжди. Відтепер у суспільства остаточно нові уявлення про профайли та базові рольові моделі справжніх чоловіків.
Усе це ще важко усвідомити, доки ми в процесі, доки старе пручається і видається панівним. Доки не абстрагуватися і наочно не зафіксувати "до" і "після". Тоді приходить ясність.
Тож згадаймо, так би мовити, все. Що ми мали і що маємо станом на зараз?
Про Жеку
Ось радянщина. Середньостатистичний чоловік, хоч і займає панівне становище в радянській ґендерній ієрархії, у просторі повсякденності є фігурою трагічною і розгубленою. У романтичних фільмах оспівуються геологи і полярники, але реальністю керують номенклатурні типчики, які вибудовують кар'єру, йдучи по головах чи то "фізиків", чи то "ліриків", чи то інших "інтелігентів". Чоловіки не плачуть. Не вір, не бійся, не проси. Хитруй, пристосовуйся, кради. Хижість стає прийнятною нормою, запорукою мандата до ланцюжка живлення.
1990-ті, а згодом 2000-ні додають ланцюжків на будь-який смак. Офіційно індустріальними рольовими моделями залишаються шахтар і металург, а життя тим часом спонукає задовольняти базові потреби в законний чи незаконний спосіб. Лише інстинкти і споживання - все решта зайве. Геть з дороги, замірок у капелюсі, нездатний навіть таскати "кравчучки" за своєю жінкою! "Справжній чоловік", цілком прийнятний у суспільстві, - як не сам "авторитет" зі "схемами", то обслуга, що імітує хижацький лайфстайл босів. Брутали скрізь, альфа-самці в кожному підвиді, агресія зашкалює, кухоль завжди не надто повний, треба ще, ще, ще "по сто", і шансон, і гучніше! Якщо ти сильний - не маєш бути добрим, якщо ти розумний, то "де ж твої грошенята?".
Щоб остаточно не розчинитися у хижацькому просторі, чоловіки намагалися хоч якось його привласнити, символічно ініціюватися, наблизитися хоч трохи до типажу "крутого". Звідси "золотиє купола", побутова ксенофобія, "мовчи, жінко, твій день 8 березня", демонстративне дистанціювання від родини і тотальне нехтування батьківськими обов'язками.
Історик Олена Стяжкіна в дослідженні "Ґендерні аспекти радянської повсякденності" описує витоки демотивації та компенсаторні механізми, що дозволяли середньостатистичному чоловікові остаточно не знецінитися. "Деякі з них подумки "поліпшували" громадське життя, інші вдосконалювали прищіпки, чайники", - пише дослідниця. Але символічна "розніжка" між декларованим і наявним, між "загальнопотрібним" та особистим заважала чоловікам відбутися десь іще крім роботи. Повсякденням керували жінки, які понад 1100 годин на рік проводили в чергах, а ще опікувалися домом та дітьми. Чоловіки ж, здебільшого позбавлені цих "почесних" обов'язків, мали вільний від роботи час і збавляли його на дивані перед телевізором або "в гаражі", після вдалої вилазки по алкоголь: "Делегована жінкам "боротьба за їжу" компенсувалася колосальними евристичними здібностями, що їх виявляли чоловіки у процесі "діставання" алкоголю. "Продуктова безпорадність" поступалася місцем творчому й системному підходу до вдосконалення механізмів знаходження, розпивання спиртного і варіантів приховування цього факту від своєї "половини". Явний ґендерний модус мали й інші протестні практики, до яких напевне потрібно зарахувати "риболовлю", "лазню з хлопцями", "пульку на трьох", походи "на пиво з друзями".
Український художник Марсель Онисько всю цю позасвідому колективну чоловічу тугу уособив в образі спостерігача-співучасника з серії "Скоро буду. Жека" - героя без суперздібностей і досягнень, типового радянського інфантила, майбутнього планктону для хижих "лідерів" 2010-х.
Справжні нові
Були, звісно, протягом усього періоду й нерадянські типажі - діячі дисидентського руху, культурних та викладацьких середовищ. Проте не вони диктували зміст. Диктувала більшість, в якої навички колективного виживання йшли не від моралі, а від потреби не зникнути зовсім внаслідок агресії на свою адресу за те, що "не такий, як усі".
З Майданом і війною у суспільство ввійшло екстремальне насильство, але пішла хижість. І стало можливо розгледіти цілу популяцію "не таких" - активніших за тих "усіх", сповнених наснаги створювати нові смисли зі смаколиками на кшталт свободи і власного вибору. Найсміливіші з чоловіків начхали на родинні сценарії і дозволили собі емоції. Авжеж, кіборги - "залізні", проте їм можна розчулюватися, навіть плакати. Пости топ-блогерів і волонтерів просякнуті цинізмом, але й сентиментальністю. Є "неня", їй болить, і, щоб їй допомогти, треба самому ставати на ноги і робити справу. Скрізь котики. Агресія - так, до ворогів, усе інше підпадає під суд та осуд. Маскулінність - аж ніяк не алкостійкість чи подовження чоловічого "его" автомобільним кортежем або зброєю в руці. Маскулінність - це емпатія, творення і відповідальність. А країна - не ресурс для годування, а поле для докладання зусиль.
За майже чотири роки нові чоловічі цінності досить відрефлексовані, репрезентовані в суспільних наративах, навіть конвертовані в матеріальне - відповідальний бізнес, соціальні проекти. Деякі представники "еліти", що й досі намагаються відбутися через брутальність, уже викликають сміх у всіх, хто не пенсіонер.
Але, може, то здебільшого в столицях, де постіндустріальна культура все ж таки спричинилася буржуазним укладом? Що ж відбувається у провінційних, тим більше промислових, містах? Де традиційно альфа-самці та ієрархії - директори заводів або капітани далекого плавання, як, наприклад, у Маріуполі?
А те саме й відбувається. Справжні нові чоловіки під час війни теж відшукали одне одного і стали силою, що неквапно, але невпинно створює в місті свій символічний простір. Вкладаються у волонтерські організації та соціальний бізнес. У добробут своїх родин. У постійне навчання. У життя поза будь-якою ієрархією. Допомагають тим, хто потребує; пильнують за політикою з певними навіть намірами колись і собі спробувати; виховують своїх і чужих дітей; їздять країною у пошуках нових ідей. Самі собі менеджери - різні, але однаково ефективні на обраному місці. Нечуваний досі формат для вертикально інтегрованого українського Сходу.
Маріуполь. Три портрети з натури
"Все має бути красиво, якісно і смачно". Кирило Долімбаєв - корінний маріуполець. За професією банкір, за фахом колектор. Розпочинав молодшим спеціалістом, зараз - заступник директора регіонального управління. Працівники офісу, де він працює, прикрашають місто вишиванками не лише на національні свята - їм це просто подобається. Кирилові ж подобається, коли люди роблять те, що їм подобається, за умови, що ці вподобання не заважають іншим. Нікому ж не заважає татуйований тризуб на його передпліччі? Ну хіба що викликає непозбутню бентегу серед люду, що й досі не спромігся визначитися, в якій країні живе. Кирило живе у своїй країні і почувається в ній упевнено, бо багато чого для неї робить. Легко і якось по-східному граційно робить - із тим самим задоволенням, з яким гуляє з мопсами чи експериментує на кухні з екзотичними стравами. Захотів - і на знак підтримки нової поліції провів із патрульними кілька нічних чергувань. Або домовився про зустріч "без краваток" із місцевим керівником-ієрархом і розповів про відверту чоловічу розмову у Фейсбуці. Тепер новий виклик - поспілкуватися сам на сам із Порошенком, бо це, як виявилося, цікаво. Або ось капкейки, що їх він узявся випікати по вихідних, і вже має замовлення, бо всі знають, якщо Кирило за щось відповідає, то це обов'язково буде "красиво, якісно і смачно".
"Перетворень хотілося ще з часів Помаранчевої революції, хоч на роботі її тоді підтримували одиниці, - пригадує Кирило. - Та згодом повернулася корупція, наче нічого й не було. Я плакав, коли на Майдані розстрілювали Небесну Сотню, але здавалося, що відтепер усе точно зміниться. Всі чекали wow-ефекту, а настав Крим. Під час "русской" весни я їздив через блокпости до Донецька, дивився в скляні очі, намагався зрозуміти ідею. У Маріуполі підпалили наш банк і викрали авто - ото і вся ідея. За часів "ДНР" ми друкували листівки, розвішували їх у будинках, потім допомагали військовим - так почалася для мене волонтерська робота.
Громадська активність - це не заради грошей, я добре заробляю. Хочу, щоб мій син мав змогу вчитися де захоче, але потім повернувся в країну без корупції. Це можливо зробити в нашому суспільстві. Як у банку немає безперспективних кредитів, так у житті немає нічого неможливого. Тих, хто не поділяє наших цінностей, маємо системно обмежувати дотриманням правил і законів. Як люди підтримають, і в мене буде команда, стану мером, чому ні? Але можна змінювати місто і без участі в політиці - власним прикладом.
Коли я приймаю людину на роботу, вимагаю від неї "самостопу" щодо хабарів і "відкатів". Але щодо свого особистого життя "стопів" не має бути. Я синові кажу, що живемо лише раз, що там буде далі - ми не знаємо, тому треба встигнути спробувати все, що приносить задоволення. Не можна казати "в мене не вийде" - спочатку спробуй. Мені цікаво знайти для себе щось нове і в ньому чогось досягати. Ось почав малювати - спочатку просто копіював якісь сюжети, зараз уже 30 відсотків свого додаю. Може, піду ще на курси стрижки борід, може - навчуся татухи бити. Або відкрию барбер-шоп чи кафешку, де сам буду кухарем. Коли я вдома готую за складними рецептами з простих продуктів, то хочу показати, що кожен це може освоїти - якщо, звісно, захоче. Я роблю це для себе, але й для людей, щоб їм теж стало цікаво.
Монополія в Маріуполі заважає людям мати власний вибір. Влада і заводи не дають побачити інші можливості, крім піти пити пиво під шансон. Їм невигідно, якщо люди стануть іншими. Тому замість розвивати малий бізнес - у нас "усе для заводів". Говорять про туризм, а на маріупольському пляжі взагалі не можна купатися, якщо ти поважаєш себе і свою родину. Закрийте трубу з викидами лайна, приберіть залізницю с пляжу, побудуйте набережну на Приморському бульварі - аж ні, вони будують "Пірс мрії" для картинки в газеті. А як цей пірс посеред бруду змінить людину?"
"Якщо я дізнаюся, що людина не любить тварин, вона не буде для мене авторитетом". Олексієві Кельту всього 22 роки. У 2015-му він захищав рідний Маріуполь, тому нещодавно відкритий ветеранський бізнес - крок логічний. Франшиза Veterano Coffee - "кава з міцним характером" - навіть тепер, коли в Олексія вже є двоє помічників, забирає понад 80 відсотків його часу. Це забагато, бо від переохолодження на фронті він втратив легеню. Взимку йому зле, а ще й вступив до університету, перший курс: "Хочу бути розумним і освіченим". На запитання, що зробить з віртуальним мільйоном доларів, умить оцінив вагомість суми в гривнях і розподілив її на депозит у надійному німецькому банку (щоб мати гарантію, якщо "прогорить") і на підтримку інноваційних ідей талановитої молоді. Прагматичний, наполегливий, харизматичний. І, як його кава, - міцний і чесний.
"Конкуренти купують кавові зерна по 160 гривень, а я по 300 - я ж не працюю просто як кава-машина, за мною бренд, що тримається на певних стандартах, яких не можна порушувати, - розповідає Олексій. - Ми постійно експериментуємо, бо люди виявилися більш вимогливими, ніж я очікував. Мені, наприклад, здавалося, що заварні авторські чаї не будуть користуватися попитом, бо це дорого, так само й лимонади. Але народ розсмакував і охоче купує. І до бренду люди поставилися дуже лояльно, хоча в мене було упередження щодо Маріуполя, і я думав, що до мене будуть приходити здебільшого військові, на 60 відсотків. Виявилось, їх приблизно десять, решта - звичайні люди, які з задоволенням "підвішують" каву для атовців.
У моєму дворі у хлопців 13-14 років з усіх розваг були пиво, цигарки, бійки "район на район". Зараз дехто працює на заводі, дехто - в Росії, дехто воює на тому боці. Якби в 16 років я не потрапив "на сектор" до ультрас ФК "Металург", не було б, може, мого патріотизму. З початком Майдану ми в Києві були кілька разів. Навесні 2014-го охороняли українські мітинги вдома, їздили до Донецька 5 березня, коли почалися перші сутички. Влітку з волонтерами рили окопи, облаштовували блокпости під Маріуполем. А потім у Луганську загинув мій друг, і я вирішив, що треба робити щось більше. Був у батальйоні "Маріуполь", допомагав організовувати Громадський корпус "Азова", але справжній досвід був з армійцями під Талаківкою. Коли отримав інвалідність, то довелося, звісно, думати, що робити далі.
Завод я не любив з дитинства. Мені подобалася історія Стародавнього Риму, Греції, коли полководці перемагають розумом. Зараз навчаюсь на політолога - у суспільстві є потреба в хороших спеціалістах. Сам я в політику не збираюсь, бо не люблю публічності. Але мені здається, я був би непоганим другим номером для людини, в яку б повірив. Таких людей я поки що зустрічав небагато - мій командир "Харьков" і партизан з Донецька Богдан Чабан, який допоміг мені створити бізнес. Може бути таке, що людина - наче експерт, багато знає, але якщо я почую, що вона не любить тварин або визвіряється на ЛГБТ - вона не буде для мене авторитетом.
Три місяці в мене руки опускалися, і я відчував, що нікому не потрібен. Ти повернувся, але не можеш дати собі раду, зміни в країні не дуже відчутні, ціни ростуть, і на завод уже не підеш, бо хочеш більшого. Я ходив по біржах, отримував відмови, ніхто не хотів брати військового без спеціальності, ще й з хворобою. Рідні й дівчина і раді були б допомогти, але вони не розуміють, що з тобою відбувається, бо лише такі ж ветерани, як ти сам, можуть тебе по-справжньому підтримати. І я дуже вдячний Леоніду Остальцеву за започаткування в Києві ветеранського бренду, і Богдану, який мені запропонував ідею з кав'ярнею. Сама філософія ветеранського бізнесу полягає в соціальній реабілітації. По-перше, це працевлаштування і робота як відволікаючий фактор. По-друге, опіка над родинами загиблих - ця відповідальність теж дисциплінує. У США, де придумали цей формат, 18 відсотків бізнесу належать ветеранам. Для мене пече мафіни ветеран, і стаканчики під каву я теж куплю в ветерана, навіть якщо в нього буде трохи дорожче.
Отримав я виплату за інвалідність, і почалися квести з відкриттям кав'ярні, які я й досі згадую, коли думаю про наступний проект - піцерію. Місто надавало погані місця, постійно проблеми з орендою, хоча в сусідів їх немає - зрозуміло, чому. Але в нас принцип - вести бізнес максимально законно. Довелося вчитися, бо я нічого в тому бізнесі не тямив. У нас бізнес-грамотності немає зовсім. У службі зайнятості є якісь програми, але вони неробочі, просто видають гроші на проекти, людина реєструється як підприємець, а потім закривається. Я особисто навчив більш як 10 людей, пропонував вести курси, але щось вони там не дуже зацікавлені, щоб люди відкривали власну справу.
Мені цікаво ходити на сесії міськради. Люди не розуміють, що так можна. Вони дивляться на можновладців як на когось, кого треба любити або не любити. А вони просто роблять те, що мусять робити, і треба вимагати, щоб робили добре. Поки ми багато чого не знаємо про наявні можливості, ними хтось користується. Я хочу володіти цією інформацією. Хочу розібратися, як це працює".
"Хочеш допомогти країні? Вставай з дивана!" На початку війни він міг поїхати з Маріуполя в Західну Україну - не поїхав. Міг продовжувати кар'єру на виробництві, а став волонтером і соціальним підприємцем. Після поїздок на передову Дмитро Чичера і його товариші поверталися на волонтерський склад, де допомагали гуманітаркою і переселенцям. А ще облаштовували свою "Халабуду" - громадський простір неформальної освіти. Понад 40 військових підрозділів, 1240 цивільних родин і вже десятки тисяч людей різного віку охоплено методикою "швидких знань" - такий обсяг "добрих справ" Дмитра на сьогодні. "Зміни відбуваються тут" - під цим гаслом народилося вже безліч соціальних проектів, відбулися сотні заходів, утворилася лідерська спільнота талановитих і небайдужих. Так спрацьовує механізм "спільної дії", коли люди, об'єднані спільним інтересом, знаходять можливості для себе і заохочують інших.
"У нас немає і не було довгострокової стратегії, - вважає Дмитро. - Просто з'являються завдання, які треба виконувати. З волонтерського хабу ми перетворилися на освітню платформу і вийшли на самоокупність, це вже успішний, я вважаю, соціально відповідальний бізнес. Волонтерська складова залишилась, але ми вчимося заробляти. Вчитися ніколи не зайве - змінювати професію, і навіть не одну, поліпшувати середовище власними силами, контролювати владу. До нас приходять і літні люди на уроки живопису чи мотання, хоч раніше ніколи цього не робили, - це і розвага, і нові знання в будь-якому віці. Навіть коли ти в потягу їдеш добу, можна слухати якийсь курс або читати книжку замість розпатякувати про зраду. Хочеш допомогти країні - вставай з дивана і вчись.
Хтось шукає винних, а я шукаю можливості. Я створив найкращу в місті команду фотографів. Але якби відкрив "шаурму", як мені радили, то вона теж була б найкращою. Мені подобалась моя робота, але вона почала заважати волонтерству, і я розрахувався. Я знав, що прийде щось іще цікавіше, і в мене це вийде. З "Халабудою", вважаю, 100 відсотків пощастило, але зіграло й те, що ми робили лише те, що нам подобається. І так само намагаємося робити й далі. Коли кажуть "ти не зможеш", треба просто робити. Якщо навіть якийсь проект "не пішов" - це для мене позитив. Значить, є кращі проекти, треба просуватися в новому напрямку. Від негативу нікому краще не буде, а ти не зможеш любити людей поруч.
Є люди, які прагнуть урятувати весь світ, але не можуть дати ладу проекту. Шукають під ідею донорів, потім гроші закінчуються - і проект розвалюється. На мою думку, людина, яка не може заробити, не має займатися соціальним підприємництвом, бо вона сама стає соціально незахищеною. Тому зараз я хочу навчити людей бізнесу. В нашій бізнес-школі викладачами будуть діючі підприємці, і я націлений на те, щоб 70 відсотків студентів відкрили після закінчення власну справу. Може, зробимо ще стартап-інкубатор, щоб до нього перетікали люди з заводів.
Люди залюбки реалізуються через творчість, їх потім важко зупинити, коли вже активність прокидається. Більшість наших волонтерів - з мого фотоклубу. Творчі люди бачать дещо більше і більшого прагнуть. А в Маріуполі лише один художній музей. Наступного року в нас буде технічна майстерня для занять із деревом, металом, 3D принтером. І хочемо зробити ще один культурний простір на Лівому березі, бо там нічого не відбувається, люди покинуті напризволяще. Є потреба масштабування у спальних районах, зараз шукаємо працівників. Тож спати доведеться ще менше.
Як можна досі не оцінити переваги власного бізнесу? Заробляєш більше, маєш вільний час на сім'ю, хобі, подорожі. Для айтішників узагалі рай - можеш працювати хоч на кілька іноземних офісів, залишаючись в Україні. Але в нас чомусь немає освітньої інфраструктури для того, щоб це розвивати. Для порівняння: у Миколаєві 50 IT-компаній, у Маріуполі - три. Ми запросили до себе шведську IT-академію, вже відбувся перший випуск, і хочемо піти далі - відкрити школу IT-Kid для підлітків 14-
15 років. Бо це найбільш ризикований вік. Якщо ми не хочемо втратити цих дітей, маємо залучити їх до активного середовища - треба їм запропонувати щось цікаве і корисне".
***
"Ми ж не будемо брехати собі? Для 70 відсотків чоловічого населення спальних районів нічого не змінилося, і вони самі не зміняться", - каже один з моїх героїв. Зійшлися на тому, що хоча б для своїх дітей люди з радянським бекграундом будуть змушені обирати ту культуру, яка запропонує конкурентні переваги. І це вже не меткомбінати, що перетворюють чоловіків на слухняний виробничий фарш. Тому просувати нові можливості, нові спокуси, нові, врешті-решт, рольові моделі - треба. Що ми й зробили.