Оце наш пряшівський Мойсей,
Укроп із подихом Європи.
Стоїть його книжок стіна -
Ставай, небоже, навколінки,
Життя і правди глибина
Там світять з кожної сторінки.
Дмитро Павличко.
"Микола Мушинка"
Якщо забити в Гугл слово "Мушинка", то менше ніж за секунду пошукова система видасть понад 16 тисяч посилань на різні сайти, де згадується видатний український учений і громадський діяч зі Словаччини Микола Мушинка.
Серед тих посилань є навіть на один з... тлумачних онлайн-словників сучасної української мови. Ні, прізвище Мушинки поки ще не стало прозивним ім'ям, як, скажімо, "наполеон" чи "ейнштейн". Воно згадується у прикладі вживання другого значення слова "кит" - коли йдеться не про звичайного морського ссавця, а про одну з тих трьох гігантських міфологічних істот, на спинах яких, за уявленнями людей стародавнього світу, стояла земна твердь: "Академік Микола Жулинський нещодавно назвав Миколу Мушинку "одним з китів, на яких стоїть сучасне українознавство". Скажемо ширше: академік Мушинка - один з китів, на яких стоїть українство взагалі…"
Книжку "У всякого своя доля", присвячену 80-річному ювілею славного академіка, видано в місті Пряшеві, де він мешкає впродовж багатьох уже десятиліть. Книжка має підзаголовок "Розмова Ярослава Шуркали з Миколою Мушинкою" і є по суті величезним інтерв'ю - на 270 сторінок. А ще в ній півтори сотні сторінок відгуків найрізноманітніших людей про цю непересічну особистість. Такий вид біографічної літератури не характерний для української книжкової культури, натомість притаманний чеській і словацькій традиціям - згадаймо лише "Бесіди з Томашем-Ґарріґом Масариком" Карела Чапека й "Дистанційний допит: розмови з Карелом Гвіждялою", в яких "допитуваним" був Вацлав Гавел. І, можливо, саме така форма дозволяє краще, повніше, порівняно з традиційними мемуарами, розкрити читачеві всі грані визначної особи, з якою "бесідує", "розмовляє" чи навіть яку "допитує" письменник-інтерв'юер.
Микола Мушинка не успадкував своє українство, не виростав в українській стихії як у природному середовищі. Він народився 1936 року у високогірному лемківському селі Курів у Східній Словаччині. Місцеві мешканці споконвіку називали себе русинами або руснаками, а їхня говірка, "бісїда", відрізняється від літературної мови найбільше серед усіх українських говірок. Відрізняється настільки, що дехто сумнівається, чи є вона українською взагалі, а карпатські русини-лемки - українцями, а не окремою східнослов'янською народністю.
У першій же половині ХХ століття російські емігранти і місцеві москвофіли взагалі намагалися перетворити лемків на частину "русскава народа". Тож коли 1947 року курівський селянин-руснак Іван Мушинка повіз десятирічного сина Миколу на навчання до гімназії, він обрав не найближчу в Бардієві, де викладали словацькою, а набагато дальшу, у Пряшеві, де навчали "своєю", "руською" мовою, а насправді - "на русском языке". "Гімназія, - згадує Микола Мушинка, - дала нам солідні знання з російської мови, бо викладачі змушували нас не лише на уроках, а й на перервах та поза школою, в гуртожитку, розмовляти російською літературною мовою". І, звичайно, переконували лемківських дітей, що русини - це те саме, що русскіє. А переконали ж таки! Принаймні коли на початку 1950-х рішенням ЦК Компартії Чехословаччини було визнано, що словацькі лемки-русини таки українці, а не росіяни, і їхні школи почали переводити з російської на українську мову навчання, Микола спершу українську вивчати… не хотів. Вона видавалася йому занадто "сільською". Але незабаром у його душі стався справжній переворот. "Майже щозими в ті важкі післявоєнні роки, - згадує Мушинка, - через брак палива нас на два тижні, а інколи й на місяць, відправляли додому. До нашої сільської хати щовечора збиралося по 8-10 сусідок з куділлю (щоб дома заощадити нафту). Жінки пряли, а я дослухався до їхніх розмов і при нафтовій лампі завжди щось читав.
"Ану, Миколо, прочитай і нам щось із тих книжок", - просили жінки. Я читаю Пушкіна, Некрасова, Маяковського - вони нічого не розуміють. Одного разу я прочитав їм "Катерину" Шевченка. Всі затихли і почали плакати.
На другий вечір прийшло їх ще більше: "Ану, Миколо, прочитай нам іще з тої книжки, што по-нашому". Я їм читаю "Тополю", "Наймичку", а вони знову тихцем сльози втирають. Усе розуміють.
"То який же я росіянин, коли рідна мати мою російську мову не розуміє? - міркував я. - А мову Шевченка вважає "нашою". Я почав глибше вивчати українську мову, літературу, історію і прийшов до переконання, що ми є українцями. Та справжнім українцем я став лише в Празі під значним впливом свого професора Івана Панькевича, який спрямував мене на вивчення фольклору мого рідного краю".
І так, одного разу усвідомивши себе українцем, Микола Мушинка не зійшов з тієї позиції вже ніколи. 1963 року його, аспіранта кафедри фольклористики Карлового університету у Празі було відправлено в тривале наукове відрядження до столиці Радянської України. "Зустріч із Києвом стала для мене шоком, - згадує Мушинка. - Я приїхав сюди удосконалюватися в українській мові, а тут скрізь: на вулиці, в установах і навіть в університеті та Академії наук - переважала російська мова. Це мене дратувало, і я не приховував свого невдоволення. Я скрізь говорив виключно українською (хоч російською володів краще)".
У Києві Мушинка затоваришував з українськими дисидентами-шістдесятниками, а в грудні 1965 року потрапив у пастку КДБ - був затриманий у Чопі при спробі вивезти за кордон рукопис Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Його "видворили" з СРСР із довічною забороною відвідувати країну. Наступного разу він зміг приїхати на свою прабатьківщину лише через 26 років. Та й у соціалістичній Чехословаччині після поразки революції 1968 року молодого ученого було визнано "контрреволюціонером", "українським буржуазним націоналістом" і відсторонено від будь-якої наукової роботи. Цілих два десятиліття він пропрацював пастухом у кооперативі і кочегаром. І попри це практично щороку в Франції, Сполучених Штатах чи Канаді з'являлася друком нова монографія цього дивовижного чабана! Загалом же науковий доробок академіка Мушинки складається з понад двох із половиною тисяч праць. "У багатьох ділянках нашого фаху без книжок і статей Миколи Мушинки просто неможливо працювати", - стверджує голова Міжнародної асоціації україністів профессор Віденського університету Міхаель Мозер.
Уже кілька років Микола Мушинка на пенсії, розмір якої менший, ніж у кваліфікованого словацького робітника. "Дехто дивується, що ні за звання академіка, ні за ступінь доктора наук я не отримав ніякого додатку до платні, - відповідає пан Микола на запитання Ярослава Шуркали про свої "надвисокі" доходи. - Коли я на це звернув увагу свого працедавця (деканат філфаку Пряшівського університету), мені сказали: "Ці титули надала Вам Україна, для якої Ви працюєте, то нехай вона дає Вам додаток до платні!" Але українській державі навіть на думку не спадає доплачувати хоч якусь копійку дійсним закордонним членам Національної академії наук України, таким як Мушинка. Більше того, академік не отримав ЖОДНОГО гонорару за десятки книжок і статей, опублікованих ним за останні 25 років у незалежній Україні. "Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи в сфері україністики, - каже Мушинка. - Все роблю з переконанням, що таким чином приєднуюся до почину моїх попередників, які, живучи за межами України, безкорисливо творили велику науку в надії, що колись їхні праці будуть служити Україні".
Дійсно, за радянських часів усе справжнє, не підконтрольне антиукраїнському режимові українознавство, творилося за кордоном на "мідні шеляги" української патріотичної діаспори. Але й нині, на 26 році існування незалежної Української держави, рецензована книжка (до речі, чудова в поліграфічному виконанні) побачила світ завдяки стипендії Словацького літературного фонду у Братиславі і фінансовій підтримці Наукового товариства ім. Шевченка в Торонто та Центру українського і канадського фольклору ім. Петра і Дарії Кулів Альбертського університету в Едмонтоні. А де ж Українська держава? І чи вона вже нарешті стала по-справжньому Українською?
У всякого своя доля… : Розмова Ярослава Шуркали з Миколою Мушинкою. - Prešov : Centrum antropologickýh výskumov, 2016. - 400 s.