Днями свій 90-річний ювілей відзначає Дмитро Гнатюк - легендарний український співак, зірка оперної сцени, лауреат багатьох премій.
Голос Дмитра Михайловича люблять у кожній українській оселі. Пісні у його виконанні, зокрема "Два кольори" Олександра Білаша і Дмитра Павличка, вже давно стали народними. Гнатюк пройшов непростий творчий життєвий шлях: син колгоспників, у роки Другої світової - сталевар; потім блискуча музична кар'єра і… навіть виступ перед "батьком народів", перед Йосипом Сталіним. Про ці та інші обставини свого багатого на події життя співак і розповів в інтерв'ю. Зауважу, що він і досі активно працює - дорогу на роботу долає пішки, хоча здоров'я інколи і підводить…
- Дмитре Михайловичу, у радянські часи був дуже популярний фільм "Светлый путь": про те, як герой (героїня) впевнено крокує у світле майбуття - завдяки підтримці радянської держави… Що б ви могли сказати про свій "світлий шлях"? Адже не таємниця, що одного разу ви співали навіть перед Йосипом Сталіним.
- Господь подарував мені голос, і це вже щастя. У моїй родині мамин брат був дяком. Він мав такий розкотистий тембр (співає "Господи помилуй. Благоденствіє і мирне житіє.."). І мама гарно співала. Хоч і зрідка. Бо нас у неї було шестеро. Вона так тяжко працювала. Зате як вона раділа, коли чула мене на сцені або по радіо! Коли співаю "Проводжала мати свого сина в дальню путь..", завжди згадую маму зі сльозами на очах… Вона все зробила, щоб її діти вчилися, мали кращу долю, ніж та, що їй випала. Тато був майстер на всі руки. Але став інвалідом… І на мамині плечі ліг подвійний тягар.
- Як відомо, ви народилися в українській родині на Буковині. Тоді то була румунська територія. Що зараз згадується, власне, з приводу національної ідентичності?
- Боже, я ж так любив усе українське з самого малечку! В родині співали пісень наших, вони гарні, мелодійні. Говорили рідною мовою. Хоча румуни були жорстокі до українців… Скрізь рясніли написи "Говоріть тільки по-румунськи".
Я закінчив румунську школу. Але душа почувалася українською. Рано почав співати. З мене навіть трохи насміхалися, бо співав усюди, де міг, і дуже ретельно тим своїм тоненьким голосочком виводив мелодію.
Мама пишалася, що її малий співає в церкві. І саме там я отримав перші уроки вокалу.
Панотець нашої церкви в Мамаївці був українцем і не "переписався" на румуна. Тому його й відправили в село, а не дали приход у Чернівцях. Хоча він такий мав гарний голос, що жінки плакали в церкві на службі.
Саме він почув мій дискант і п'ять років учив брати дихання, тримати звук, одне слово - ставив голос.
Я вже й плакав, я вже маму просив мене забрати з тої науки… Бо 8-річному хлопцеві співати пісень хотілося, а панотець візьме на скрипці ноту і примушує мене підхопити й тримати. Однак дихання він мені поставив на все життя. Без правильного дихання немає співака!
Потім війна почалася. Не до співу було. Я на фронт пішов. Контужений був. Нас відправили на воєнний завод у Нижньому Тагілі.
Та без пісні мені - ну нікуди! На заводі я написав об'яву, що збираю хор. Молоді там було багато, і українців зокрема. Записалося 500 бажаючих. Уявляєте?
Я такий хор створив, що Свердловська область про нас гриміла.
Згодом - День Перемоги. Нарешті мир жаданий. Я підготував із хором багато пісень і виступив як соліст.
Після концерту підходить до мене генерал-майор Олексієнко й каже: " Діма, ви такі талановиті! Збери своїх найкращих, ми вас демобілізуємо, бо ви повинні вчитися". Оце було щастя… І вже 16 червня 1945-го товарняком їхали на захід. Так я й опинився в Києві.
Серце з грудей рветься від щастя! А куди йти - не знаю. Прямував бульваром Шевченка. Весь Хрещатик пройшов, панорама розкрилася на Дніпро. Як зараз бачу - шир і краса… Хоча місто лежало в руїні.
Гуртожитки переповнені, таких, як я, - безліч. Набрів я на альтанку, що й досі стоїть на Дніпровських кручах. Там чотири ночі спав і складав іспити. Аж поки не знайшлася добра жінка, друкарка, яка прихистила мене на певний час, поки не дали гуртожиток.
- У Києві у повоєнні роки ви знайшли кохання всього свого життя - дружину Галину Макарівну. Вона - філолог, мовознавець, професор. А пам'ятаєте перші зустрічі з нею?
- Вона була тендітною юною красунею. "Ой очі, очі! Очі дівочі…". Вона також приїхала вчитися в Київ, і її також прихистила та сама друкарка. Так ми познайомились.
Я запрошував Галю на спектаклі, в консерваторію. І, коли вона вчилася вже на третьому курсі, а я на четвертому, ми побралися.
- У радянські часи ваше "румунське" минуле і любов до українського не були проблемними для вашої біографії, тобто для світлого шляху?
- Звичайно, були. Але ми своє гнули. З мене неможливо було витравити любов до українського. А ось румунську мову довелося "забути".
Коли я навчався, в кімнаті в гуртожитку мешкало по 20 студентів. Знаєте, не нарікали, бо бачили в житті й гірше. Та люди всі різні. У мене в шухляді лежала книжечка румунської поезії, чиїсь недобрі очі побачили - й донесли! Довелося відповідати на багато запитань. І не раз… Мені ж хотілося співати і вчитися, а не потрапити… самі знаєте куди… Тому заборонив собі "показувати", що знаю румунську, словом - забув… Ось так.
- Відома істина, що високий професіонал - це 1% таланту і 99% праці. На стіні вашого робочого кабінету в Національній опері висів портрет Івана Сергійовича Паторжинського - вашого консерваторського вчителя…
- Це був великий майстер. Ми, знаєте, такі були супроти цього гіганта недосвідчені, несміливі, а він - строгий, навіть жорсткий. Хоча тепер розумію, що він ставився до нас по-батьківськи. Був надзвичайно уважний. Казав, що той, хто готує себе до сольного співу, не повинен співати в хорі.
І тут у мене вийшла одна комічна ситуація. Хоча тоді вона виглядала трагічною. Я познайомився з Григорієм Верьовкою - керівником відомого хору і депутатом Київської облради. Треба зазначити, що студенти в повоєнні роки жили дуже бідно, і кожен підробляв як міг. Я - голосом. Хору були потрібні солісти, і Верьовка запрошував мене заспівати пару пісень на концертах у різних містечках та селах. А мій одяг так зносився, що на штанах живого місця без латки не було.
Куди ж мені їхати, кажу! Через день він приносить мені гроші й наказує купити костюм, усе що треба.
Мені було ніяково. Верьовка ледь втиснув мені ті гроші до рук.
Консерваторія тоді містилася на Львівській площі, а навпроти через дорогу комісійний магазин. В інших магазинах тоді було порожньо. А в комісійному - костюм габардиновий кольору морської хвилі, красивий неймовірно. Прошу дати поміряти, а продавчиня так презирливо дивиться - мовляв, куди тобі голодранцю, це ж така дорога річ. Довелося гроші показати!
Уявіть, костюм сів на мене як влитий. Я ще купив білу сорочку, червоний галстук, туфлі. Франт! І тут Верьовка пропонує поїхати з хором у…Москву. Я мушу віддячити за обновку. Одне слово, не зважаючи на заборону Паторжинського, я їду. І потрапляю на концерт із нагоди ювілею Сталіна.
У ложі поруч із "батьком народів" - Мао Дзедун.
Виступили ми добре, потім підходять до Верьовки і просять прислати завтра "того молодого хлопця", щоб заспівав "Дивлюсь я на небо". Що й куди - не кажуть. Лише: о 14.00 чекайте, за вами приїдуть.
І ось уже я їду в авто й розумію - повертаємо в Кремль. Почав дуже хвилюватися. Хто я - студент недосвідчений! Пам'ятаю, був голодний. Мене поставили під дверми і сказали - чекай, не рухайся. Пару годин простояв. А потім кажуть: "Приготуйся. Заходиш - три кроки прямо і два кроки праворуч - там піаніно".
Не пам'ятаю, як я заспівав. Але, мабуть, добре. Бо Сталін запитав : " Где работаешь?" Кажу: "Студент". Тоді він питає: "У кого навчаєшся?" Відповідаю: "У Паторжинського". - "Славный певец. Поклон ему передай", - каже.
Як вийшов звідти - геть не пам'ятаю. Пригадую лише, що мені з собою дали дві великі торби з хорошими харчами - ковбасами, сирами, рибкою… Хор кілька днів розкошував.
- Дмитре Михайловичу, вам судилося володіти серцями меломанів у, мабуть, найлегендарніший період історії українського оперного мистецтва. Зіркова плеяда - Бела Руденко, Гізела Ципола, Анатолій Солов'яненко, Євгенія Мірошниченко, Анатолій Мокренко, Стефан Турчак - сяяли тоді на сцені. Що це був за особливий час музичних велетів?
- Сам нині дивуюся й думаю, що були якісь природні явища. Стільки голосистих талантів з'явилися на українській землі, і своєю працею вони досягнули успіху.
Можливо, після війни людям хотілося швидше загоїти душевні рани, а музика лікує найкраще? Тому й стала популярною в той час опера - елітарне мистецтво. Навіть серед простих людей. Знаєте, якось тоді тягнулися люди до культури.
- А з ким любили виступати на сцені?
- Мені пощастило співати з багатьма чудовими виконавцями. Але найкраще, мабуть, почувався з Єлизаветою Чавдар. Із чарівним голосом поєднувався й хороший характер. Вона була надзвичайно порядною людиною, неконфліктною, делікатною.
- Серед десятків вокальних шедеврів, втілених в життя, у вас є улюблені?
- Аякже! Перш за все - Остап у "Тарасі Бульбі", Микола в "Наталці Полтавці" - це з українських. А ще Ренато в "Балі-маскараді". І, звичайно, дуже люблю партію Ріголетто в однойменній опері Верді.
Знаєте, одні з найскладніших гастролей у мене були в Чехословаччині. За контрактом, протягом місяця ми мали дати 20 вистав "Ріголетто". Я вивчив партію двома мовами: італійською й українською. І запропонував чехам вибирати, якою мовою мені співати. Вони попросили першу виставу виконати українською. І їм так сподобалося, що всі 20 вистав я співав українською мовою.
Ріголетто - одна з найскладніших партій. Герой мій, блазень, кривий, і надзвичайно важко співати в неприродному скособоченому стані впродовж трьох годин. Пізніше я ніколи більше не погоджувався на такий жорсткий графік.
- Як ви ставитеся до сучасної моди - виконувати опери тільки мовою оригіналу? Адже у ваші часи в Київській опері спеціально робили переклади лібрето українською, і над ними працювали найкращі майстри поетичного слова, як-от Максим Рильський..
- Наша мова, можете мені повірити, надзвичайно мелодійна, співуча, вона не поступається італійській. У Київській опері завжди йшли вистави в українському перекладі. І питань не виникало.
Тепер по-іншому. Опери українською майже зовсім зникли з нашої оперної сцени.
Переконаний, якщо чужі слова вимовляються лише завчено, то частково втрачається зв'язок між акторською грою і словесним змістом.
Звісно, мова оригіналу важлива, в опері мають бути й такі вистави. Хоча глядачеві це не дуже зручно, - доводиться задирати голову й дивитися на стрічку перекладу, що відволікає від повноцінного сприйняття музики. Оперу треба слухати, занурюватися в неї як у неподільний океан звуків і пристрастей.
- Кажуть, саме для вашого голосу Олександр Білаш написав свої найкращі пісні…
- З деякими піснями ми з концертними програмами об'їздили всі-усюди. Знаю, яка у хліборобів важка праця. І, коли співав для них, завжди згадував рідні Мамаївці. "Червоне - то любов, а чорне - то журба".
Це все про наше життя, оці два кольори. Тому така близька мені пісня Олександра Білаша. А в словах Дмитра Павличка знаєте, що побачили прискіпливі радянські чиновники? "Бандерівські" кольори! І мені доводилося довго переконувати, що Павличко писав про кольори вишиванок, про чорну землю хліборобської ниви і червоні маки, про кущ калини в осінньому полі…
- Попри "румунське минуле", ви в радянські часи були успішним "виїздним" артистом - відвідали з гастролями і Африку, і Австралію. Не було спокуси лишитися за кордоном?
- Ніколи. І не лише тому, що тогочасний керівник України Петро Шелест одного разу попередив, мовляв, якщо ти, Дмитре, лишишся за кордоном, то - ось бачиш мого кулака (а в нього були дуже великі руки, долоні), - я тебе вб'ю. Він часто брав мене з собою в делегацію під час державних візитів. Любив, щоб скрізь звучала українська пісня. Шелест був справжнім патріотом України, за це й поплатився.
Пропонували мені всіляке, навіть дитинку в Африці. Я не жартую! Уявляєте, вождь племені туарегів у такий спосіб вирішив зі мною поріднитися. Я співав для його гарему, такі стрункі красуні чорні. І вождь на знак вдячності та захоплення ..подарував мені маленьку дівчинку! Я навіть Галі зателефонував. Утім, керівник нашої делегації послався на те, що гастролі лише почалися, дитинку з собою взяти ну ніяк неможливо. Хіба на зворотному шляху. Та назад ми їхали іншою дорогою..
А театри закордонні мене весь час запрошували. З Норвегії написали: у Гнатюка такий потужний баритон, що його не може перекрити весь баритональний корпус нашого театру. Це голос - один із тисячі. Під час гастролей в Австралії і Новій Зеландії за два місяці я проспівав 57 концертів. Це просто неможливо, дуже виснажливо. Заробив півмільйона доларів… Не для себе, для країни, мені заплатили тільки скромний гонорар.
Отож, там саме будували оперний театр і за всяку ціну хотіли, щоб я залишився й співав у них. Пропонували контракт - на моїх умовах. Але я точно знав завжди, що співати можу лише в Україні. Ви ж пам'ятаєте - соловей у клітці не співає.