Уже майже 9 років немає з нами одного із засновників сучасної української хірургії, видатного хірурга академіка Олександра Шалімова.
Ще живі в пам'яті прощання з учителем у залі Національної академії, похорон на Байковому цвинтарі - валки чорних машин на Владимирській вулиці, десятки відомих облич, друзі й знайомі з лікарень, вишів та наукових інститутів Академії медичних наук, жалобні промови. Шалімова знали всі кияни й харків'яни, всі хірурги України і колишнього СРСР, більшість лікарів інших спеціальностей. Він оперував і викладав, писав монографії, які розкуповувалися наступного ж дня, заснував два інститути - в нинішній і першій українських столицях. Двічі Герой - Соцпраці та України, кавалер безлічі орденів.
Нам, його першим київським соратникам, здавалося, що шеф вічний: його вистачало на все - десятки операцій на день, поїздки на консультації, дружні зустрічі зі співробітниками під час свят, індивідуальні й загальні напучування в його кабінеті, полювання з близькими друзями, сімейні клопоти. Його міцна широкоплеча статура, спокійна розмірена мова у розмові з пацієнтами, друзями та учнями, і жорсткість, коли він настановляв недбайливих і ледачих, - таке залишається в пам'яті назавжди.
Шалімов не приховував своїх прихильностей і нетерпимості: розумного називав розумним, дурного - дурнем. У звичайному спілкуванні був значно стриманішим у негативних оцінках, ніж, наприклад, Микола Михайлович Амосов, зате в операційній, у критичних ситуаціях, які вирішував віртуозно, візаві міг дізнатися про себе багато нового, про що сам і не здогадувався. Але все це було скороминущим: уже через півгодини в кабінеті шефа винного колегу зустрічали спокійно, всі ситуації мудро завершувалися, і каменя за пазухою ніхто не тримав.
У Києві Шалімова чекало місце директора Інституту переливання крові, який треба було побудувати. Він збирав майбутніх співробітників по одному: когось привіз із Харкова, хтось прийшов від Ольги Авілової, Миколи Амосова, Григорія Горовенка, з хірургічних відділень лікарень, медичного інституту, Академії наук, лабораторій. У нього були свої критерії відбору - поглядом з-під густих брів він визначав практично безпомильно, чого варта та чи інша людина, чи здатна вона до наукової праці, чи планує готувати дисертацію.
Звісно, публіка в новому інституті зібралася досить різношерста - сини Шалімова Сергій і Віктор, майбутній другий директор інституту Валерій Саєнко, фактичний батько української мікрохірургії Микола Дрюк, рентгенологи Андрій Шпонтак і Леонід Нікішин, судинний хірург харківської школи Іван Сухарєв, хірург і за сумісництвом талановитий ілюстратор майбутніх монографій Валерій Полупан, анестезіолог амосівської школи Віктор Зубков, хірург-віртуоз Альберт Ващенко, лікар-терапевт Леонід Авілов, серцевий хірург Данило Кривченя та багато інших. Таке розмаїття спеціалістів було потрібне Шалімову неспроста: операції йшли на кількох столах одночасно і в кілька черг по різних захворюваннях - шлунка й кішківника, печінки, підшлункової залози і серцево-судинної системи. Шефові потрібні були надійні, досвідчені асистенти й операційні сестри, які знають його прийоми та методики, вміють вчасно і без нагадування передбачити або підтримати дії вчителя, і більшість відібраних ним співробітників відповідали цим непростим вимогам. Знаю це не з чуток, - саме мені, за дорученням Шалімова, довелося спочатку очолити операційний блок. 1972 р. інститут набув офіційного статусу Інституту клінічної та експериментальної хірургії Мінздоров'я. Ми звільнилися з Інституту переливання крові, і почалася нова сторінка історії.
Працювати було непросто, - нас не чекали в лікарні "Медмістечко", хоча пізніше наш головний ненависник, він же головний лікар цієї лікарні, перейшов на ту ж саму посаду в інститут, і протистояння скінчилося. З волі шефа я пройшов кілька відділень - судинної хірургії, хірургії серця, намагався організувати за своєю попередньою клінічною спеціальністю - легеневе, але все скінчилося побажанням Олександра Олексійовича: "Так, у мене хірургів-клініцистів удосталь, а інститут же ще й експериментальної хірургії, отож давай, роби собі відділ, будеш керівником, займайся новими розробками". І це після посади молодшого наукового співробітника в інституті туберкульозу, практично без перспектив на майбутнє зростання! Чи міг я не погодитися?
Це були щасливі роки - не так навіть роботи під керівництвом видатного хірурга Шалімова, як роки довіри, опіки і взаєморозуміння. Звичайно, завжди зберігалася така собі дистанція, - Олександр Олексійович був і депутатом Верховної Ради, де очолював охорону здоров'я; він спілкувався з секретарями ЦК, а пізніше - і з президентами; московські хірурги шанобливо вставали, щойно він з'являвся, і вважали за честь знайомство з ним; його знали в багатьох країнах - від НДР до Узбекистану. А вже стати пацієнтом Шалімова було не просто надійно, а й престижно: він рятував багатьох у безнадійних, здавалося, ситуаціях.
У ті роки хірургічна наука разом із практикою піднімалася в Україні, як на дріжджах, - спочатку судинна хірургія, потім мікрохірургія, набирала обертів хірургія підшлункової залози, зміцніла рентгенхірургія, готувалася трансплантація органів. Перші "діти Шалімова", його учні, дорослішали, набиралися досвіду, отримували кафедри, клініки, імена їхні, хоча й не досягали популярності вчителя, починали звучати…
Із директорства О.Шалімов пішов ранувато і не з власної вини - став почесним директором, передавши інститут шляхом демократичних виборів своєму найближчому сподвижнику-учню професору В.Саєнку. Певну роль зіграли дві події: створилася Академія медичних наук, нашому інституту змінили профіль і назву - він став Інститутом хірургії та трансплантології. Канула в Лету приставка "науково-дослідний", до витратної сучасної хірургії додався ще більш витратний напрям - пересадки печінки, нирок, серця, а в майбутньому, можливо, - і підшлункової залози.
Тодішній президент академії перевів зі свого інституту відділ пересадки нирок разом зі спеціалістами - урологами. З Інституту серцево-судинної хірургії після пересадок серця на свинях (проведених у нашому відділі, бо більше цього зробити в Києві було практично ніде) до нас перейшла група на чолі з талановитим Борисом Тодуровим. Хірург, що сформувався в інституті й набрався унікального досвіду в закордонних клініках, перспективний О.Котенко налагодив трансплантацію печінки…
Особливо розвинувся останній напрям, кількість пересадок печінки пішла на другу сотню, в Україні такі операції робить ще тільки академік Олександр Ніконенко в Запоріжжі. А ось своїх академіків в інституті - повна і нічим логічно не пояснима відсутність. Шалімов був академіком обох академій, Саєнко встиг стати членом-кореспондентом Національної академії, а після утворення Академії медичних наук став також і її членом. На цьому все скінчилося - інститут в академії нібито визнавали, але якось виділяти уникали. Занадто вже він був сильним конкурентом за значимістю наукових досліджень, за кількістю патентів і публікацій, не кажучи вже про хірургічний авторитет: рівних в академії не було й немає.
Минали роки, довго хворів, а потім пішов із життя наш учитель і засновник інституту, з'явилося нове покоління сучасної молоді… Це велике щастя й удача, коли вчені, які створили свій напрям, не кажучи вже про установу, виховують учня-послідовника, хай не рівного, та хоча б порівнянного за талантом і душевними якостями. На жаль, навіть всесвітньо відомий Святослав Федоров після передчасної загибелі прирік свій МНТК на довге і безславне існування з новими директорами, і не дай нам Боже повторювати ці помилки.
В.Саєнко мав авторитет у хірургічних колах, але таких душевних і людських рис, як у Шалімова, в нього не було. Звісно, інститут працював, проводилися надзвичайно складні операції. Саєнко був вимогливим і обізнаним спеціалістом, але коли академія не продовжила йому контракт, революції в інституті не сталося: група співробітників намагалася протестувати, але досить мляво. Та й сам екс-директор, образившись на академічне керівництво, несподівано для всіх перестав з'являтися в інституті, де завідував відділом і кафедрою Академії післядипломної підготовки, хірургією більше не займається і буває в альма-матер украй рідко. Для найближчого шалімовського учня й послідовника така поведінка нелогічна і важко пояснима…
Певний час інститут перебував у підвішеному стані, - функції керівника виконував заступник директора з науки професор М.Ничитайло, і працівники вже почали жартувати, мовляв, буває ж, і оркестр впорюється з виконанням без диригента, то чи потрібен директор інституту взагалі? Але академічне керівництво тих років не дрімало, - президент представив колективу професора Юрія Поляченка, ортопеда-травматолога, колишнього чергового міністра охорони здоров'я. Втім, скільки міністрів охорони здоров'я в незалежній Україні змінилося на посаді, можуть сьогодні подумки підрахувати, мабуть, тільки професійні історики. У принципі, Юрій Володимирович залишив по собі нормальні спогади: науковими справами особливо себе не обтяжував, зате при ньому і апаратуру почали закуповувати, і ремонти проводили. Правда, його благодіяння не поширилися на відділ експериментальної хірургії, та ми сподівалися, що в майбутньому… А майбутнього й не сталося - полишивши несподівано директорське крісло та добре обладнаний кабінет, Поляченко перейшов у Верховну Раду від Партії регіонів. Коли він з'являвся на телебаченні, ми кидалися до екранів, щоб побачити колишнього директора, але це вже було віртуально.
Наступним директором інституту став Зіновій Митник, що теж був міністром. Лихі язики тут-таки почали називати наш інститут міністерським відстійником, що було не дуже приємно, та й несправедливо. Митник виявився непоганим господарем, хоча й не хірургом, що багатьох наших колег дратувало.
З'явилися анонімки й листи в Інтернеті, почалося внутрішнє протистояння. Здавалося, що Зіновій Миколайович залишиться надовго, якщо витримає інститутську напружену обстановку, та де там…
Ось тут саме місце поговорити про так звану академічну демократію. На перший погляд, усе нормально: директора знову почали обирати, правда, за якоюсь дивною й багатоетапною системою.
Так, претендентів на посаду директора обговорюють і затверджують в інституті, а потім список навіщось передають в академію. Там із ним знайомляться й повертають в інститут на голосування розширеного складу вченої ради (що, загалом, логічно, - не збирати ж увесь тисячний колектив). Після таємного голосування матеріали знову надходять в академію, де результати переголосовують і затверджують на президії. Так народжується новий директор академічного інституту. Навіщо такі складнощі?
За минулий рік в Україні сталося багато подій - Революція Гідності на Майдані, кров, війна, вбиті й поранені, пертурбації при владі, повалення і втеча одних і утвердження інших. На цьому тлі події, що відбуваються в одному колективі одного хірургічного інституту, здаються неістотними. Та ось на чільне місце взагалі вийшло питання існування медичної науки, оскільки з 2015-го витрати на неї (за чутками) зменшені чи то на 10, чи то на 25%! Але ж і так уже впродовж кількох років гроші на науку урізаються, зарплати мізерні, надбавки за виконання низки службових обов'язків ліквідовані, а за звання та ступені наукові співробітники отримують… 1% від зарплати. Хтось, можливо, і зрадіє в душі, - нарешті цим ледарям-науковцям ударили по руках. Але по цих руках б'ють уже занадто давно, відтак, Україна відстала в розвитку медицини: ми не в змозі впровадити навіть те, що розробили вперше у світі, ми перетворюємося на відсталу, повністю корумповану, хвору країну, яка не вміє лікувати й реабілітувати навіть своїх поранених героїв, і сподіваємося, що, мовляв, Захід нам допоможе. Не сподівайтеся, панове можновладці, не допоможе. Одна річ - допомогти країні, яка знає свої перспективи й пріоритети, інша - допомагати убогій і безпомічній. А медична ж наука та рівень її розвитку саме й визначають багато в чому статус країни і довіру до неї.
Однак повернімося в інститут. 19 січня 2015 р., напередодні дня народження О.Шалімова, чи то на його честь, чи то випадково, медична спільнота Києва зустрілася з новим міністром охорони здоров'я О.Квіташвілі, мером Києва В.Кличком і його заступником М.Радуцьким, президентом приватної медичної клініки "Борис". Десяток телекамер різних каналів і журналісти з мікрофонами фіксували історичну подію зустрічі медиків з ініціаторами змін. Мер зачитав із папірця 10 заходів, які кардинально повинні змінити якщо не українську, то хоча б київську медицину. Новий міністр поділився своїми, як нам здалося, не надто чіткими поглядами на проблему - пропонувалися переформатування лікарень, привілеї популярним лікарям, боротьба з хабарами. Але тим часом, як людина сучасна, Квіташвілі не бачить особливого злочину, коли хворий, у разі успішного лікування, захоче віддячити лікареві… Недавно щось схоже проповідувала екс-міністр Р.Богатирьова, що втекла з України, із вуст же нового керівництва це прозвучало, щонайменше, дивно.
Азбуку хабарництва ми вже проходили, з цього й починалася нинішня медична корупція. Та й як із нею боротися, коли держава не в змозі достойно оплачувати працю лікаря, аби той просто виставив за двері кабінету відвідувача з "віддякою", боячись, що про його хабарництво хтось дізнається, і він втратить свій легальний заробіток, який його цілком забезпечує? Так і до товариша Сталіна з його "народ у змозі прогодувати своїх лікарів" повернемося.
Не візьмуся судити про всю систему охорони здоров'я, не замахнуся навіть на всю Академію медичних наук, але про ту її частину, яку становлять інститути клінічного профілю, все-таки висловлю свою думку (працюю в таких інститутах уже понад півстоліття).
Значення таких науково-дослідних установ доведене до найнижчої межі. Так, керівник відділу інституту отримує вдвічі нижчу зарплату, ніж відповідний керівник кафедри вишу. За ступінь і звання наукові співробітники, соромно писати, отримують… 1% від заробітної плати (щоб зрозуміліше, за професорське звання і докторський ступінь - 50 грн на місяць). Не потрібна наука? Баласт для держави?
На мій погляд, тут може бути два підходи - радикальний і поміркований. Поговоримо про обидва. Так, якщо наука медична не потрібна або не на часі, то наші потужні НДІ (до речі, з незрозумілої причини вже давно позбавлені цієї приставки до назви) перетворюються на багатопрофільні шпиталі. Прикладом може слугувати всесвітньо відома лікарня Альгемайне Кранкенхауз у Відні, про яку знаю не з чуток. Перебуваючи там, із захопленням розглядав її багатоповерхові корпуси, а всередині брав участь у п'ятихвилинках, був присутній на операціях і прийомі в поліклініці. Цей цілодобовий гігантський механізм не зупиняється ні на мить. Тут роблять десятки тисяч надзвичайно складних сучасних операцій і пересадок органів, на базі лікарні розміщуються кафедри медичного університету, а у відмінно обладнаному підвалі - експериментальний відділ, доступ у який звичайним відвідувачам закрито, бо саме тут народжується все нове в австрійській хірургії.
Хай у меншому обсязі, але це цілком можна зробити і в нас, заощадивши наукові ставки, підвищивши загальний рівень і медичної науки, і освіти за рахунок справді кваліфікованих та здібних кадрів. Звісно, масова наука постраждає, наукові звіти прийматимуться вже не на вагу (залежно від обсягу написаного в них), а дисертації стануть творчими. Отож виграють усі, крім випадкових людей, які знайшли притулок у тихих затонах вітчизняної медицини.
Тепер другий варіант - науку слід зберегти у тому вигляді, який відпрацьований роками, який змінювати важко, та й неохота. Звісно, наукові ставки у клінічних відділах можна і треба скоротити. Природно, вони престижніші за лікувальні, цю невідповідність слід усунути, - будь-яка праця почесна. Але зарплату наукових співробітників треба вивести із зони насмішки над здоровим глуздом. Держава повинна диктувати, які наукові розробки її цікавлять, у які вона готова вкладати нормальні кошти, забезпечувати апаратурою і створювати науковим дослідженням належні умови.
Особливу увагу слід звернути на якнайшвидше впровадження у практику нових корисних розробок, - наша дозвільна система давно застаріла й комерціалізувалася, прикриваючись щитом захисту пацієнтів. Це відпрацьовано у сфері ліків і перебуває на печерному рівні у всьому іншому. На розробці і впровадженні нового має заробляти держава, а не окремі установи, що здирають сьогодні три шкури з ентузіастів, які ще залишилися.
У такому новому інституті відпадає потреба в нашій всенародній науковій діяльності, перетворюваній на основі "обов'язалівки" у профанацію. В кожній клініці, крім завідуючого, який курирує все і всіх, дослідниками треба призначати двох-трьох лікарів, що мають науковий ступінь або прагнуть його отримати, які й вестимуть наукову роботу своєї клініки - у самому відділенні, в лабораторіях і в експерименті. Зробили свою справу - поступаються місцем іншим охочим, а головне - здатним займатися наукою. Немає охочих - тут уже всі питання до керівника: а чи здатен він обіймати посаду такого рівня і плідно працювати зі своїми співробітниками?
Не беруся судити про загальнолікарняну мережу з її амбулаторіями та поліклініками, які ліквідовувати або перекроювати явно рано, та ще в умовах воєнного безгрошів'я, але наші інститути перебудовувати давно час.
Тепер щодо безплатності охорони здоров'я - найскладніше питання. Природно, населення своїми відрахуваннями від заробітку так чи інакше оплачує охорону здоров'я, інша річ - куди йдуть ці чималі "всеукраїнські кошти". Страхова медицина, навіть на думку нового міністра, - справа майбутнього, то давайте хоча б законно зобов'яжемо наших недоторканних олігархів організувати контрольовані лікувальні фонди, з них доплачувати лікарям, які лікують хворих самі, а не посилають за кордон, підтримаємо передову науку, а коли війна скінчиться - подумаємо про страхову підтримку. Інакше населенню нашому капець, адже вже сьогодні хворі віддають перевагу самолікуванню, вони - убогі, і вимагати з них плату, і встановлювати фантастичні ціни на ліки - нелюдяно.
Це всього лише деякі думки з приводу можливих змін у нашій науковій медицині. Боляче залишати прийдешнім поколінням самі руїни, хай навіть не найбільш шанованої в нашій країні галузі народного господарства. Медицина належить не так народу, як державі: віддайте в руки трудових колективів знаряддя праці, хай самі на основі самоврядування заробляють чесні гроші - доки не розучилися.
Ми, "діти Шалімова", мусимо за свого життя вирватися з лещат корупції, зробити те, що ми хочемо й можемо. Адже за "дітьми" йдуть "внуки"…