Шубинський провулок у Москві - неподалік Смоленської площі. Майже поруч мчать стрімкі потоки машин, а тут, за приміщеннями готелю "Белград", якась особлива тиша. На одному зі старих будинків, на розі Шубинського та Смоленського провулків, - меморіальна дошка. Вона нагадує, що тут жив видатний російський письменник Вікентій Вікентійович Вересаєв. Саме ці кімнати неодноразово ставали душевною обителлю для іншого лицаря вітчизняної словесності - Михайла Опанасовича Булгакова.
Київський гімназист, який виріс у будинку з книжками, а потім студент-медик Михайло Булгаков, мабуть, з отроцтва чув ім'я відомого літератора, письменника-лікаря Вересаєва. Особливий інтерес у начитаної Росії викликали вересаєвські "Записки врача", які вперше показали медичний світ ніби зсередини й неодноразово перевидавалися. Читачів схвилював трагічний образ лікаря Дмитра Чеканова в першій повісті В.Вересаєва "Без дороги". Розбурхали ліберальні верстви й правдиві вересаєвські записки "На японской войне", як безпосереднього учасника та очевидця кривавих подій, куди на початку бойових дій Вікентій Вікентійович був мобілізований як лікар. Перед від'їздом Вересаєва на фронт Горький писав йому: "…Ця ідіотська, нещасна, ганебна війна - якийсь дикий кошмар, і Ваша участь в ній - прикро, важко. І страшно за Вас - за Ваші нерви, за життя. Є й хороший бік у Вашій присутності там - події матимуть тверезого, чесного свідка…".
В.Вересаєва, сучасника Л.Толстого й А.Чехова, М.Телешова та І.Буніна, сцена життя не тільки наділила роллю одного з найбільш правдивих і відважних свідків та хроністів карколомних історичних змін, які невдовзі сталися на ній, а й зберегла його, по суті, для надзвичайної місії - з героїчною непорушністю відображати рух таких хвиль. Вдивлятися в цей бездоганний образ хочеться й хочеться - хай лише тому, що саме Вересаєв залишив нам два зібрання: "Пушкин в жизни" і "Гоголь в жизни".
До Михайла Булгакова, свого молодшого літературного побратима, який блискуче й водночас дуже складно дебютував у Москві, Вікентій Вікентійович ставився з якоюсь зворушливою ніжністю. Відомо, наприклад, що він двічі допомагав Михайлу Опанасовичу грішми, причому в надзвичайно делікатній формі. У 1925 р., коли в журналі "Россия" припинилася публікація "Белой гвардии", а "Дьяволиада" і "Роковые яйца" опинилися під загрозою заборони, В.Вересаєв, спонукаючи М.Булгакова прийняти позику, написав йому: "Зрозумійте, я це роблю зовсім не особисто для Вас, а прагнучи зберегти хоч трохи велику художню силу, носієм якої Ви є. Через те цькування, що зараз ведеться проти Вас, Вам приємно буде дізнатися, що Горький (я влітку мав лист від нього) дуже Вас помітив і цінує". Справді, можливо, значною мірою завдяки впливу та навіть якійсь батьківській вересаєвській опіці, Михайло Опанасович, знову й знову виходячи з нервової астенії, спричиненої ударами долі, все-таки здійснив свій великий літературний подвиг. Зі свого боку, М.Булгаков віддано і шанобливо ставився до В.Вересаєва. У грудні 1925 р., коли відзначалося 40-річчя літературної діяльності воїтеля російського слова, він написав йому:
"Дорогий Вікентію Вікентійовичу, я був у Вас, щоб без будь-якої врочистості привітати Вас. Учора, лаштуючись надіслати Вам парадний лист, я став перечитувати Вас, листа так і не написав, а вночі переконався, наскільки значне те, що Ви написали за свій великий шлях.
Неодноразово за останні дивні роки знімав я з полиці Ваші книжки й переконувався, що вони живуть. Термінів людських нам знати не дано, але я вірю, і абсолютно щиро, що триматиму в руках Вашу нову книжку, і вона схвилює мене так само, як багато років тому, на першому порозі важких сходів, мене схвилювали "Записки врача".
Але час представити бодай деякі риси біографічного ескізу творця "Записок врача". Вікентій Вікентійович Смідович (псевдонім В.Вересаєв) народився в січні 1867 р. в Тулі, у сім'ї лікаря Вікентія Ігнатійовича Смідовича. У 1875-1884 рр. навчався в Тульській гімназії. Інтерес до словесності в ньому переважав, і в 1888-му Вересаєв закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Уже кандидатом історії, у віці понад тридцять років, він вступає на медичний факультет у Дерпті. "Я давно вирішив після закінчення курсу вступити на медичний факультет, - пише В.Вересаєв у "Воспоминаниях". - Мене не задовольняли виключно гуманітарні науки, хотілося наук точних і точних методів, знань реальних. Потім, хотів у якій-небудь галузі мати знання міцні й завжди потрібні, щоб у всіх життєвих обставинах почуватися незалежним... А робота лікаря потрібна скрізь і завжди, незалежно від того, як до тебе ставиться начальство... І потім, я туго й важко сходився з людьми і сподівався, що професія лікаря полегшить мені таке зближення...".
Перше таке зближення виявилося, однак, неймовірно драматичним. У зв'язку з епідемією холери в країні В.Вересаєв ще студентом, за телеграфним запрошенням завідуючого кам'яновугільним рудником П.Карпова та головного інженера Л.Рабиновича (поблизу Юзівки), 1892 р. виїхав у Донецький басейн, у тодішню Таврійську губернію, де впродовж двох місяців, організувавши й очоливши холерний барак, успішно боровся з цим захворюванням. Саме тут пережив холерний бунт, коли п'яним натовпом був побитий самовідданий помічник Вересаєва, у недавньому минулому шахтар, санітар Степан Бараненко, та й сам Вересаєв ледве не постраждав. "Що було робити? Повідомити в контору, щоб викликали на захист козаків? Нізащо... Я вирішив зустріти натовп і з ним говорити. Сидів за столом. Згадувалося дике вбивство лікаря Молчанова у Хвалинську. Як по-дурному!.. І водночас я присунув до себе папір і став записувати характерні висловлювання з розповіді Степана: "Така вже тепер мода вийшла - докторів-фершалів бити". … Натовп не прийшов".
По закінченні університету в Дерпті В.Вересаєв у 1894 р. розпочинає лікарську діяльність у рідній Тулі, потім упродовж кількох років працює ординатором у Боткінській лікарні Санкт-Петербурга, а з 1902-го, вже автором сенсаційних "Записок", знову трудиться на лікарському поприщі в Тулі. Уже відомим письменником його мобілізовують на війну.
Потяг до літератури, звісно ж, переважав у В.Вересаєва. До суто лікарської роботи він, фактично, повернувся вимушено, коли в роки революції та громадянської війни жив у Коктебелі. Про літо 1921-го Вікентій Вікентійович згадував: "Справи були дуже погані. Я недавно перехворів на цингу. Курей у нас покрали, качок ми намагалися годувати медузами. Селяни платили за візити продуктами". Але одяг дістати було ніде, і Вересаєв велосипедом об'їжджав своїх хворих у нічній сорочці. Уже в столиці він не забував свою кримську одіссею, регулярно листуючись із М.Волошиним.
Очевидно, саме Вересаєв, через М.Ангарського, поки що заочно, познайомив Булгакова з М.Волошиним, і Михайло Опанасович у травні 1925 р. відгукнувся на запрошення Максиміліана Олександровича приїхати в Коктебель. В.Вересаєв неодноразово відвідував Благословенну Кіммерію, щоб знову вдихнути кримського повітря й опинитися серед близьких по духу людей. У серпні 1926 р. Булгаков написав йому такого листа: "Дорогий Вікентію Вікентійовичу! Щоденне споглядання мого кербуда, який розмірковує над тим, що таке надлишок площі... підштовхнуло мене на подачу анкети в КУБУ. Якщо Ви хоч трохи відпочили й мене не проклинаєте, чи не черкнете кваліфікаційній дамі... або мені (не згадуючи про негативні риси мого характеру) Ваш висновок про мене?… Коли плануєте повернутися? Як Ваше здоров'я? Чи працюєте над Пушкіним? Як море?". Таємниче слово "КУБУ", або, точніше, "ЦеКУБУ", означало Центральну комісію з поліпшення побуту вчених, на сприяння якої розраховував письменник. Між іншим, КУБУ була і в Києві, у вигляді відомого опісля студентського гуртожитку на вулиці Жертв, потім - Героїв революції, а тепер знову Трьохсвятительській. Гуртожиток так і називався: "Кубуч". Але мало хто знав - чому...
18 листопада того самого 1926-го Булгаков пише Вересаєву: "Дорогий Вікентію Вікентійовичу! При цьому надсилаю Вам два квитки (для Вас і дружини Вашої) на "Дни Турбиных". Крім того, висилаю перші 50 карбованців на сплату мого боргу Вам. Тільки вчора почав невеликими сумами отримувати гонорар... Посилаю Вам велику вдячність, а сам вирушаю в ГПУ (знову викликали)".
Прем'єра "Дней Турбиных" відбулася у МХАТі 5 жовтня 1926 р.
У жовтні спектакль пройшов 13 разів, у листопаді - 14. Успіх був величезним. А що ж до виклику в ГПУ, це було не перше "запрошення".
13 травня 1926 р. у Булгакова провели обшук і взяли для доправлення в ОГПУ "два примірники передрукованих на машинці оповідань "Собачье сердце" і три щоденники…"... У вересні пройшов допит у ГПУ, в основному щодо повісті. У відповідь на вимогу слідчого: "Назвіть прізвища осіб, які бували в гуртку "Зелена лампа" (і слухали читання "Повести о собачьем сердце". - Ю.В.), Булгаков, і це зафіксовано в протоколі допиту, сказав: "Відмовляюся з міркувань морального порядку".
Отже, викликали знову, цього разу з приводу журналу "Россия"... У січні 1927 р. інформатор повідомляє в ГПУ: "За отриманими даними, драматург Булгаков днями розповідав відомому письменнику Смідовичу, що його викликали в ВГПУ на Луб'янку й... запитали, чому він не пише про робітників... Передаючи цю розмову, письменник Смідович заявив: "Мене часто запитують, що я пишу. Я відповідаю: нічого, тому що тепер взагалі писати нічого не можна, інакше доведеться прогулятися по тему на Луб'янку". Відомості точні".
Але як познайомилися два письменники-лікарі? Приїхавши до Москви, Булгаков побував на диспуті з приводу "Записок врача", який відбувався у приміщенні колишніх Жіночих курсів, і вперше віддалік побачив Вересаєва. "Говорить він мало, але коли говорить, якось розумно й інтелігентно в нього виходить", - зазначив він. У 1923 р. Булгаков, маючи бажання поговорити з автором "Записок врача", зважився прийти до нього додому. Зі слів О.Булгакової, Вересаєв зустрів його стримано. Вони кілька хвилин стояли в передпокої. Через глухоту Вікентій Вікентійович досить погано чув. Висловивши захоплення "Записками врача", збентежений Михайло Опанасович, знову взуваючи калоші, став прощатися. Уже у дверях, розчувши, що перед ним автор "Записок на манжете", Вересаєв виявив жвавий інтерес до гостя. "Заходьте, милості прошу!" - радо запросив він незнайомця. Так зародилася дружба...
"З велетенськими надіями", - написав Вересаєв на "Гомеровых гимнах", подарованих Булгакову. Говорячи словами гімну до Асклепія, Вересаєв став для нього "злых обличителем страданий". Адже навколо Булгакова згущувалося неприйняття, "нищета, улица и гибель" майже наближалися. 1 червня 1930 р. Михайло Опанасович пише старшому товаришу: "Дорогий Вікентію Вікентійовичу, у мене зняли телефон і відрізали таким чином від світу. Зайду до вас завтра о 5 год. вечора. Чи зручно це Вам? М.Булгаков. Колишній драматург, а тепер режисер МХАТу".
Минає ще один тяжкий рік.
29 червня 1931 р. Булгаков пише Вересаєву розлогий тривожний лист: "…До хороших людей уже й телефонувати боюся, і писати, і ходити…МХАТ виїхав у Ленінград, а я тут вовтужуся з роботою на стороні, маленька постановка в маленькому театрі. (Йдеться про режисерську роботу в пересувному театрі інституту санітарної культури над постановкою п'єси Наталії Венкстерн "Одиночка". -Ю.В.). Скінчилося все це серйозно, хворий я став... І навідує часто отруйна думка - чи не завершив я насправді своє коло? По-вченому це називають нейростенія, якщо не помиляюся? … Роблю останні зусилля звестися на ноги й показати, що фантазія не вичерпалася... Хочеться безумно Вам розповісти! Коли можна до Вас прийти? Марії Гермогенівні передайте і дружини моєї, і мій привіт. І не кажіть, що я поганий. Я - умучений...".
Не можна не відзначити, що в листах до інших адресатів М.Булгаков досить скупо пише про свої хвороби, скидаючись у цьому на А.Чехова, та й В.Вересаєва. Мабуть, тільки перед Вікентієм Вікентієвичем і близьким товаришем - Павлом Степановичем Поповим - Булгаков такий відвертий.
"Причина - у моєму житті, - продовжує він у липні сповідальний лист. - Зайнятість буває різна. Отже, моя зайнятість неприродна. Вона складається з дуже темної тривоги, розміну на дрібниці, ... нейростенічних страхів, безсилих спроб... Я боюся писати. Я спалюю початки листів у грубці". І саме Вересаєв, проникливий як лікар і психолог, підтримує Булгакова. "Важко людині у Вашому становищі давати поради, і все-таки настійно хочеться дати Вам одну. Письменницька потреба для художника - не слабша від фізіологічних інстинктів. Для мене абсолютно безперечно, що одна з причин Вашої тяжкої душевної пригніченості - в цьому утриманні від писання". Може, ці поради допомогли Майстру вибратися з тупика... Щоб виникли "Майстер і Маргарита", в одному з чорнових варіантів яких є слова: "Сознайся, ты великий врач?".
2 серпня 1933 р. М.Булгаков пише В.Вересаєву про дальші поневіряння: "Насамперед хочу розповісти Вам про свою поїздку в Ленінград. Там МХАТ у двох театрах грав "Дни Турбиных". Грав з великим успіхом і повними зборами, внаслідок чого звідусіль до мене надходили повідомлення, що я розбагатів. І точно: гонорар мав бути звідти чималий.
Ось ми й поїхали в Ленінград, знаючи, як важко отримати ці багатства.
Тут уже не я, а Олена Сергіївна, озброєна дорученням, нагрянула в другий із театрів - Нарвський будинок культури. Завідуючий театру двічі клявся, що навздогін нам негайно перекаже з мого гонорару п'ять тисяч. Як Ви здогадуєтеся, він не переказав досі навіть п'яти копійок.
І настало знайоме мені життя у мертвому театральному сезоні. Олена Сергіївна через Всероскомдрам шле телеграми й вициганює малі аванси, а я мрію тільки про один щасливий день, коли вона доб'ється свого, і я, повернувши Вам решту мого боргу, ще раз Вам скажу, що Ви зробили для мене, дорогий Вікентію Вікентійовичу...".
Та ось і поворот, і випробування в дружбі. У жовтні 1934 р. М.Булгаков і В.Вересаєв замислюють спільну п'єсу "Александр Пушкин" ("Последние дни"). "Вересаєв мріяв про суто історичну п'єсу, вимагав, щоб усіх дат, фактів, подій було точно дотримано, - писала О.Булгакова. - Булгаков був із цим, звісно, згоден. Але, на його думку, цього було мало... Суперечки між Вересаєвим і Булгаковим набували часом досить жорсткого характеру, оскільки співавтори говорили різними мовами. Яке щастя, що ці суперечки відбувалися не тільки під час особистих зустрічей, а й відбилися в листах. Це листування двох чесних, принципових літераторів. Після всіх мук, яких вони завдавали один одному в ці літні місяці тридцять п'ятого року, їхні стосунки залишилися, як і раніше, дружніми, їхня взаємна любов і повага не постраждали".
"Все-таки плекаю надію, що ми домовимося, і залишиться п'єса, яку ми з Вами створювали з такою пристрастю", - пише одного дня Булгаков. І тут-таки отримує мудре, перейняте повагою до літературної своєрідності побратима, вересаєвське послання: "Я дедалі більше переконуюся, що в художньому творі не може бути двох повновладних господарів... Я вважаю Вашу п'єсу твором чудовим, і Ви мусите проявитися в ній цілком, - саме Ви, як Булгаков, без жодних самообмежень... Усе це зовсім не означає, що я відмовляюся від подальшої посильної допомоги, котра сприйматиметься Вами як проста порада".
Розуміючи душу Булгакова так, як ніхто інший, як товариш і лікар, Вересаєв здійснив вчинок, рідкісний у письменницькому світі, - він пожертвував громадою своєї праці задля успіху співтовариша. П'єса авторства М.Булгакова побачила світ у 1943-му, ще за життя Вересаєва.
11 березня 1939 р. (Михайлу Опанасовичу залишається менше року життя) Булгаков пише Вересаєву один із останніх своїх листів, йому адресованих: "Дорогий Вікентію Вікентійовичу! Давно вже хотів написати Вам, та все робота заважає. До того ж хотів скласти нашу угоду щодо "Пушкина". (Михайло Опанасович передбачав, що гонорари від постановки п'єси з одним авторським підписом потрібно буде поділити на двох. - Ю.В.) Надсилаю його в цьому листі у двох примірниках. Якщо у Вас немає заперечень, прошу Вас підписати обидва і повернути мені один.
У мене часто виникає бажання поговорити з Вами, але я якось соромлюся це робити, бо в мене, як у будь-якого розгромленого й зацькованого літератора, думка повсякчас спрямована до однієї похмурої теми - про моє становище, а це втомливо для оточення.
Переконавшись за останні роки в тому, що жоден мій рядок не піде ні до друку, ні на сцену, я намагаюся виробити в собі байдуже ставлення до цього. І, мабуть, домігся значних результатів.
Одним із останніх моїх творів був "Дон Кіхот" за Сервантесом, написаний на замовлення вахтанговців. Зараз він і лежить у них, і лежатиме, доки не згниє, дарма що зустрінутий ними гучно й має дозвільну печатку реперткому...
Тепер я зайнятий абсолютно безглуздою, з життєвої точки зору, роботою - здійснюю останню правку свого роману.
Все-таки, хоч як намагаєшся вдавити самого себе, важко перестати хапатися за перо. Мучить неясне бажання підбити мій літературний підсумок.
Над чим Ви працюєте? Чи закінчили Ваш переклад? (У коментарях В.Лосєва та В.Петеліна до публікації листів зазначається, що тоді В.Вересаєв працював над новим перекладом "Іліади" Гомера. - Ю.В.). Хотілося б побачитися з Вами. Чи буваєте Ви вільні вечорами? Я зателефоную до Вас і зайду.
Будьте здорові, бажаю Вам плідно працювати".
Наступного дня, 12 березня, Вікентій Вікентійович пише Булгакову: "Дорогий Михайле Опанасовичу! Надсилаю вам один із примірників нашої угоди. Дивуюся, навіщо вона тепер знадобилася. Чи з'явилася надія на постановку? (У примітці О.Булгакової зазначалося: "Тоді справді з'явилася слабка надія на відродження п'єси, але вона миттю зникла. П'єсу поставили на сцені МХАТу аж у 1943-му, і йшла вона без перерви по 1959-й". - Ю.В.)
15/III я, мабуть, на місяць поїду в санаторій. Але взагалі мені, звісно, було б дуже приємно зустрітися з Вами, і мені не треба в цьому запевняти Вас, Ви повинні це відчувати самі.
Міцно тисну Вашу руку.
Ваш Вересаєв".
У 1942 р. В.Вересаєв записав у щоденнику: "Мені здається, я міг би бути великим письменником, якби мав інший темперамент. За схильністю я - кабінетний учений, мені б сидіти в кабінеті з книжками...". Вікентій Вікентійович пішов із життя в червні 1945-го, дочекавшись Перемоги. Ось ще один запис у щоденнику, наче його заповіт: "У руках ніби надійний компас, не страшна хаща навколо; зіркішими стали духовні очі, в душі - ясність, твердість і вдячність життю".
Але як дійшли до нас пронизливі булгаковські листи Вересаєву? Замисливши книжку "Доктор Булгаков" (перше її видання вийшло 1991 р.), я, звісно ж, думав про велику тріаду - Чехов, Вересаєв, Булгаков. Але саме тоді наростала хвиля булгаковського відродження, і 1987-го в журналі "Знамя" був опублікований цей звід. У Москві, а звідти 1988 р., у березні, я їздив на Смоленщину, в Сичівку, слідами булгаковських "Записок юного врача", напередодні мене погодилися прийняти вдома племінниця В.Вересаєва, його літературний секретар Валерія Михайлівна Нольде і її чоловік Євген Андрійович Зайончковський, хранителі творчої спадщини В.Вересаєва. Із хвилюванням я слухав їхню розповідь про історію цих листів. Вікентій Вікентійович зберігав їх в окремій теці й просив, у травні
1945-го, опублікувати їх, вірячи, що вони мають бути оприлюднені, але тільки в тому разі, якщо це можна буде зробити без купюр. Листи ці відомий письменник, ніби зазираючи в майбутнє, розглядав як цінне історичне свідчення і досить важливу літературну пам'ятку. Кількаразові спроби його спадкоємців опублікувати листи відповідно до вересаєвського заповіту були невдалими, хоча частина їх, спотворена, ходила в списках. Нарешті 1987-го до В.Нольде та Є.Зайончковського звернулася редакція журналу "Знамя" з повідомленням, що в її розпорядження надійшла одна з копій цього епістолярію, та проханням звірити його з оригіналом, що й було зроблено. Так збулася заповітна мрія автора "Записок врача".