Неодноразовими стали висловлювання і публікації з приводу "іноземці скупають українську землю", "українську землю відберуть за борги", "агробізнес України тихо захоплює землю". На тлі очевидних масштабних процесів глобального захоплення земель (land grabbing) у країнах, що розвиваються (Африки, Латинської Америки тощо), питання, чи захищена українська земля від загарбання, постає дійсно гостро. Часто ці захоплення мають не явний, а доволі прихований характер. Зазвичай захоплення земель прикривають гарною вивіскою - інвестиціями у сільське господарство.
Укотре нинішній міністр аграрної політики та продовольства України закликає - "нам потрібні партнери, що допоможуть реалізувати наш сільськогосподарський потенціал", "ми потребуємо інвестицій".
А як же без них за скрути в країні? Необхідність інвестицій проголошується як панацея урядами, що стикаються з фінансовими проблемами. Бажання дорожче продати свої земельні ділянки "хоч комусь" переважає інші доводи у більшості збіднілих селян. А інвестори, які є людьми прагматичними і слідують головному принципові інвестування - нагромадження капіталу, що приноситиме істотний доход у певному часі, прагнуть до формування великих землеволодінь, до термінового вилучення прибутку за рахунок екологічної стійкості, нехтуючи соціальними нормами.
Є підстави стверджувати, що будь-які "віртуальні" чи "реальні" захоплення землі за своєю суттю є політичними, оскільки йдеться про одержання влади вирішувати, як і для яких цілей земля і вода можуть бути використані нині та у майбутньому. Зазвичай при глобальних захопленнях мова йде про владу транснаціонального капіталу. А як назвати "далекоглядні" рішення національної влади, яка перекроює сформовані системи управління землею, і перш за все місцевими громадами? Як класифікувати дії внутрішніх інвесторів - власників агрохолдингів, які сконцентрували і далі розширюють великомасштабні банки землі, що важко виправдати економічними "ефектами масштабу"?
Можливо, тим самим формуються детермінанти (передумови) глобального захоплення земель.
Міжнародна земельна коаліція визначила земельні захоплення як угоди, що здійснюються без вільної, попередньої та усвідомленої згоди землекористувачів, не включають оцінки соціально-екологічних наслідків і відбуваються протиправно і без належної демократичної участі.
Захоплюються землі з метою забезпечити контроль не лише над земельними, а й над іншими ресурсами, водою, мінералами, лісами, а також з метою одержати вигоди від їх використання. Вигоди можуть бути різними - від виробництва продовольства і сировини для постачання у свої країни або на зовнішній ринок, отримання банківських кредитів під заставу землі до спекулювання на майбутньому збільшенні вартості землі. Суб'єктами купівлі чи оренди землі, на противагу раніше переважаючим операторам - транснаціональним компаніям, останнім часом дедалі частіше є уряди зарубіжних країн, незалежні фонди добробуту, міжнародні приватні фондові групи, міжнародні пенсійні фонди.
Масове придбання сільгоспземель міжнародними інвесторами активізувалося за сплеску цін на продовольство у 2007–2008 рр. Здавалося, після повернення цін до помірного рівня інтерес до землі мав би впасти. Але ж ні, бо "виставлені лоти" чималі. За оцінками, близько 445 млн га придатної для сільського господарства землі в світі не обробляється, з яких 201 млн га - у країнах Африки на південь від Сахари, 123 млн - у Латинській Америці і 52 млн га - у Східній Європі.
От і очільник Міністерства аграрної політики та продовольства України, закликаючи партнерів-інвесторів, на інвестиційному форумі Україна-США презентував "український лот": "Більш як 4 млн га продуктивних сільськогосподарських земель досі простоює".
Дослідники характеризують нинішню ситуацію як нову хвилю із швидкими темпами і глобальним поширенням придбань чи довгострокової оренди землі. Тоді як Африка залишається, безумовно, гарячою точкою, відповідні процеси відбуваються практично скрізь, у тому числі і на території колишньої радянської Євразії. Дехто стверджує, що під прицілом захоплень перебувають і землі Західної Європи. Європейський координаційний центр із захисту прав фермерів б'є на сполох з приводу небезпечного підвищення рівня концентрації власності на землю у руках невеликої частини земельних власників (за результатами дослідження "Концентрація та захоплення земель і боротьба людей в Європі").
Особливість нової хвилі захоплень земель - інвестори тепер звертають увагу на ті країни, де земля "недовикористовується" на повну силу, тоді як раніше йшлося про купівлю великих ділянок необроблюваних земель, які можуть бути введені в сільськогосподарський обробіток. Бо значно більші вигоди можна одержати за рахунок інвестицій у підвищення продуктивності землі, замість того, щоб займатися високовартісним освоєнням необроблюваних земель. Тепер країни з низькими врожаями і потенціалом для їх збільшення є особливо привабливими об'єктами для скупки землі.
Охочих до українських чорноземів вистачає
Українські чорноземи - ласий шматок для багатих, продовольчо- та імпортозалежних країн.
Німецькі політики, виявивши стурбованість стосовно того, "що відбувається з українською землею", у запиті до уряду Німеччини поставили 32 запитання і підозрюють масове захоплення родючих земель України іноземними компаніями.
Ланками цього ж ланцюга можна вважати масштабне кредитування певних компаній. Так, у ЗМІ наводяться факти надання кредитів компаніям, які займаються трансгенними технологіями (Monsanto і DuPont), для здійснення діяльності в Україні. Компанії Alfred C.Toepfer International Європейський банк реконструкції та розвитку у 2012 р. надав кредит у розмірі 50 млн дол. США для реалізації глобальної програми із впровадження продовольчої безпеки на українському ринку зерна. За результатами 2013/2014 маркетингового року компанія входила до десятки найбільших експортерів зернових із України. Агротрейдер і "продовольча безпека на українському ринку" - чи не суперечить це одне одному? Тоді вже більш правильним буде мету кредиту визначати як "глобальна продовольча безпека".
Очевидним є інтерес Китаю до аграрного сектора України, озвучено наміри орендувати та обробляти 5% українських сільськогосподарських угідь для поставок продовольства власному населенню. У 2013 р. у рамках інвестпроекту на Чернігівщині створено китайсько-українську аграрну компанію "Фанда". У 2014 р. підписано інвестиційну угоду про реалізацію проекту з розвитку рослинництва і тваринництва на загальну суму 58 млн дол. Це найбільша китайська інвестиція, тоді як за роки незалежності в Україну надійшло 20 млн дол. прямих інвестицій з цієї країни.
Незважаючи на проблеми із забезпеченням населення продовольством, а промисловості - сировиною, у Китаї зменшується площа ріллі: за період 1990–2012 рр. на 17 млн га, або на 16% до нинішньої площі. У будь якому випадку, чи це консервування деградованих і малопродуктивних земель, чи виважене їх резервування, така стратегія виглядає виправданою з огляду на турботу про власне населення, зважаючи на нинішнє зростання цінності продовольства.
Ще у 2009 р. повідомлялося із подачі тодішнього міністра аграрної політики, що Україна готова надати лівійським компаніям 100 тис. га земель на правах оренди для спільного виробництва сільськогосподарської продукції. При цьому зазначалося, що передача землі в оренду була вимогою лівійської сторони, бо вони хотіли гарантій.
А що у цих угодах вимагала Україна - раціонального використання української землі, чи спрямування певної частини виробленої продукції на внутрішній ринок, або ж забезпечення зайнятості селян, - не повідомлялося. Виглядає так, що дешево "торгувала" землею за очікувані нафту та газ, будівництво елеваторів, інвестиції у відродження вітчизняного сільгоспмашинобудування тощо.
Варто виважено, враховуючи національні інтереси, поставитися також до закликів щодо активної участі України у забезпеченні світу їжею на кшталт "Україна нагодує світ", "ФАО покладає на Україну великі надії щодо продовольства". Уже підраховується, скільки ж "можемо видати на-гора" - 80 чи 100 і більше мільйонів тонн зерна?
На другий план відходять доводи про те, що важливо забезпечити передусім власне населення різноманітною, якісною сільськогосподарською продукцією, а промисловість - сировиною, не допустити згортання сфери зайнятості населення, розвиваючи лише інтенсивне, орієнтоване на експорт рослинництво, і не виснажити поки ще багаті українські чорноземи.
Які перспективи обіцяють і що маємо фактично
Прихильникимасштабних інвестицій у земельні ресурси стверджують, що відновлення інтересу до придбання великих землеволодінь є можливістю для країн, що розвиваються:
- подолати низькі інвестиції в аграрний сектор цих країн;
- забезпечити зайнятість;
- розширити передачу технологій.
Противники ж доводять неправдивість обіцяних ефектів і говорять про неоколоніалізм. Придбання сільгоспугідь саме по собі і навіть використання їх для сільськогосподарського виробництва без подальших інвестицій у придбану землю не уособлює збільшення сільськогосподарського капіталу країни. Інвестори не беруть на себе всього тягаря таких вкладень, а вимагають підтримки уряду для облаштування інфраструктури, інститутів тощо.
Тепер ведуть мову про більш толерантні моделі партнерства, недискримінаційний характер інвестиційних проектів щодо придбання/оренди землі. У чому ж їх толерантність?
Виявляється, з одного боку, будуть великі, ефективно керуючі компанії, а з іншого - фермери-підрядники, які за схемами підряду на контрактній основі вироблятимуть і продаватимуть продукцію головному підприємству і реінвестуватимуть заробітки у власні господарства. Дослідники ж МВФ і Світового банку у цих схемах уже й фермерів "не бачать" і зазначають, що в таких країнах, як Аргентина, успішні керуючі компанії можуть орендувати землю у фермерів за вищою ціною порівняно з тією, яку вони можуть отримати, самостійно обробляючи свою землю.
Таким чином, очевидно, що у схемах глобального придбання/оренди земель компаніями фермери мають перспективи стати або підрядниками і найманими працівниками, або рантьє, що отримуватимуть лише ренту зі зданих в оренду земель. То чи влаштують такі перспективи нині самостійно господарюючих суб'єктів сільського господарства?
Відкритих питань залишається багато
Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), спираючись на досвід ряду країн, показує, що за значних інвестицій обіцяні нові робочі місця часто створювалися замість попередніх, до того ж не завжди роботу отримували місцеві жителі. Перехід же на нові технології і вищі стандарти відбувався лише у тих випадках, коли метою інвестицій були експортні ринки.
Заявлені гіпотези щодо позитивів масштабних інвестицій перевіримо на прикладі діяльності вітчизняних великих за земельним банком сільгосппідприємств. Ряд із них входять у структури агрохолдингового типу і фактично є внутрішніми інвесторами. Маючи вищі економічні можливості, вони, по аналогії з великомасштабними інвестиційними проектами, повинні були б краще вирішувати соціальні аспекти щодо зайнятості, зарплати працівників, екології. Однак…
Щодо зайнятості. З даних наведеної таблиці видно, що у великих сільгосппідприємствах працівників на 1 тис. га припадає найменше - на рівні 20 осіб. Тоді як у порівняно невеликих підприємствах - у більш як два рази більше працівників. В окремих агрохолдингах цей показник становить 4–7 осіб.
Щодо заробітної плати. Великі сільгосппідприємства з площею землекористування понад 3 тис. га сплачували своїм працівників заробітну плату у 2014 р. у розмірі 1315 грн, що майже порівнянно із зарплатою у значно менших підприємствах. Цей рівень лише на 8% перевищував встановлений державою базовий соціальний стандарт - мінімальну зарплату (1218 грн), що дорівнювало прожитковому мінімуму.
Щодо орендної плати. Великі сільгосппідприємства сплатили селянам орендну плату за 1 га орендованих сільгоспугідь меншу (на рівні 721 грн), ніж відносно малі за площею землекористування підприємства першої групи (901 грн).
А отже, стосовно вищої зайнятості і доходів працівників та орендодавців земельних ділянок, що їх обіцяють при інвестиційних проектах у землю, - як кажуть, не вірю. Сподіватися на створення робочих місць за подальшої концентрації землі у великих підприємствах не доводиться. Вони, як правило, ведуть інтенсивне, монокультурне виробництво високоприбуткових культур (як видно з таблиці, три культури займають понад 70% посівів) і відмовляються від трудомісткого, але недостатньо прибуткового тваринництва. Чимало підприємств узагалі не ведуть тваринництва.
Чому Україна вразлива до захоплення земель і які очевидні загрози?
По-перше, сформувалося загальне визнання надлишку і недовикористання землі сільськогосподарського призначення в Україні, яку за умови інвестицій можна використовувати ефективніше.
Логіка проста: якщо очільник відомчого міністерства стверджує, що "аграрний сектор України функціонує лише на 50% потужності, потрібні партнери і інвестиції", то це можна зрозуміти як зелене світло і можливість дешево придбати чи орендувати земельні ресурси.
З цього випливає, що за потреби інвестицій - масштабних і корпоративних у сільське господарство, з якими наразі сутужно в Україні, - вітаються іноземні інвестиції. Їх метою зазначається забезпечення високої конкурентоспроможності на світовому ринку чи ринках окремих країн-партнерів.
Не береться до уваги те, що саме фермери, вітчизняні сільгосппідприємства є найбільшими інвесторами в сільське господарство, і тому вони та їх інвестиційні рішення повинні перебувати в центрі стратегій щодо інвестицій в сільське господарство (з доповіді ФАО).
Сформовані структури агрохолдингового типу з великомасштабними банками орендованих земель в Україні (300–600 тис. га) є фактом високого рівня концентрації землекористування. Чи не може це стати зручним плацдармом переходу землі у руки зовнішніх інвесторів?
Активно функціонує ринок продажу і купівлі прав оренди без інформування власників зданих в оренду земельних ділянок. Чи не є це зневажанням правами власників земель? До того ж відсутні інститути, які захищали б їхні права. Права оренди становлять основу ціни (інколи до 80%) за агробізнес залежно від регіону, стану ґрунту, терміну оренди), але власнику землі з цього нічого не перепадає.
Як правило, великі структури агрохолдингового типу виникають тому, що завдяки ширшим можливостям вони успішніше долають недосконалості ринку і насамперед проблему доступу до фінансування. Разом з тим факт їх формування сигналізує про наявність ряду негативних факторів у країні, а саме - про неконкурентні і непрозорі умови, відсутність або неефективне забезпечення суспільних благ (інфраструктури, технологій) і недоліки в управлінні. Отже, в Україні має місце все те, що є благодатним підґрунтям для захоплення земель як внутрішніми, так і зовнішніми великомасштабними інвесторами.
Щоб протистояти захопленню земель, повинні бути добре захищеними права власності на землю, налагоджене належне управління земельними ресурсами, мають бути прозорими процеси забезпечення легітимності сільськогосподарських підприємств.
Країни із слабкою системою управління земельним сектором, як зазначають дослідники міжнародних інституцій, належать до числа найпривабливіших для інвестицій, пов'язаних із землею. Можливо, тому, що за цих умов землю легше отримати швидко і за низьку ціну.
Слабке управління земельними ресурсами в Україні - факт очевидний. Земельний кадастр не сформований. Державний реєстр прав на нерухоме майно - теж у процесі. На сьогодні Держгеокадастр як центральний орган, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, провів інвентаризацію земель лише на 11%. Наразі очільник цієї установи презентував пакет реформ, які спрямовані на детінізацію ринку землі, ліквідацію корупції, децентралізацію у сфері земельних відносин. Ото вже точно - у руслі вищесказаного!
Відповідні індикатори, що демонструють рівень управління, для України принизливі: індекс верховенства права - 70-те місце із 102, а сприйняття корупції - 142-ге із 175, що засвідчує її належність до тотально корумпованих країн.
Законодавчо обмежені також права сільських громад щодо розпорядження землями. Встановлено, що з 1 січня 2013 р. лише землі у межах населених пунктів є об'єктом комунальної власності територіальної громади. А отже, нині земельний ресурс у розпорядженні сільських громад обмежено тільки 12% земель у межах населених пунктів. "Розпорядники" ж поза межами населених пунктів, розбазарюючи землі у приватні руки, дохазяйнувалися до того, що залишили селян без громадських пасовищ, уже й худоби ніде пасти. Тепер будемо "посилювати роль громад в управлінні земельними ресурсами". І таки потрібно, бо свідомі громади стануть бар'єром для захоплення земель. Важливим є посилення можливостей місцевих організацій громадянського суспільства, спілок землевласників і фермерів, об'єднань сільгоспвиробників.
Деякі країни прийняли закони, які обмежують купівлю землі іноземцями (зокрема, Аргентина і Бразилія, в яких уже скуплено чимало землі). Це положення є актуальним і в Україні. Та якщо іноземцям вдається використовувати громадян країни як посередників, то цим не допоможеш розв'язати проблему. Дієвими заходами політики мають стати чітке визнання прав населення і громад, їх інформування про вартість землі, законні права і способи реалізації цих прав.
Попри глобальний масштаб явища захоплення земель, його зростаючий тренд і супутні загрози, зусилля ФАО та інших міжнародних організацій вилилися лише у схвалення Принципів відповідального інвестування коштів у сільське господарство, Добровільних керівних принципів відповідального управління землеволодінням. Однак це лише добрі наміри, тоді як протистояти глобальним захопленням мали б рішучі глобальні дії.