Заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття — ці п’ять стадій примирення з неминучим ілюструють еволюцію ставлення наших міжнародних партнерів і українських лібералів до законопроєкту про локалізацію.
Він передбачає вимогу місцевої складової в товарах при держзакупівлях продукції машинобудування — залізничної техніки, міського транспорту, комунальної техніки, енергетичного машинобудування й аероспейсу. Хочеш продати трамвай, турбіну або локомотив українській державі? Відкрий виробництво в Україні, купи комплектуючі в українських підприємств, створи спільне підприємство. Плати тут податки, створюй робочі місця, у будь-який зручний спосіб забезпеч бодай часткову локалізацію.
Подібна практика держзакупівель діє в усіх розвинених країнах, зокрема в ЄС і США. Внаслідок такої політики частка проникнення імпорту в держзакупівлі там становить 5–8%. В Україні — майже 40%. Це означає, що з 600 млрд грн держзакупівель ми близько 250 млрд грн витрачаємо на стимулювання зайнятості й економічного зростання в інших країнах.
Навіть при обмеженому переліку товарів ефект від законопроєкту для української економіки суттєвий, бо це товари з високою доданою вартістю й великим мультиплікатором на інші галузі. Протягом п’яти років — близько 4% зростання ВВП, збереження 200 тисяч наявних і створення 60 тисяч нових робочих місць, збільшення податкових відрахувань на 8%.
Очевидно, що норми цього законопроєкту вигідні для України не тільки з погляду розвитку окремих галузей, таких як машинобудування, а й заради імплементації досвіду успішних країн у побудові сильних несировинних економік.
І якщо позицію іноземців «проти» зрозуміти можна, — вони захищають свої економічні інтереси в нашій економіці, то позиція українських економістів —противників локалізації викликає здивування.
Однак процес прийняття суспільством законопроєкту про локалізацію триває вже понад рік. І навіть цілком незгодні починають погоджуватися з тим, що локалізація — це нормально.
Перша стадія — заперечення — розпочалася одночасно в кількох площинах одразу після реєстрації та прийняття законопроєкту в першому читанні. Українські ліберальні економісти оголосили локалізацію однією з червоних ліній, побачивши в ній загрозу вільному доступу іноземних товарів у держзакупівлі. Антикорупціонери кинулися шукати корупцію. Ліберальні політики подали близько двох тисяч поправок. Представник ЄС написав листа голові українського парламенту із суворими застереженнями.
Тим часом Київ продовжив купувати МАЗи, Харків — турецькі автобуси. «Укрзалізниця» оголосила тендер обсягом 31 млрд грн на пасажирські поїзди без письмової вимоги локалізації. Компанія «Штадлер» із заводом у Білорусі бореться за трамваї для Кривого Рогу й Дніпра, де на «Південмаші» виробляють свої трамваї «Татра-Південь».
Разюча єдність у боротьбі за захист інтересів інших країн. А за нею зі смутком спостерігають сотні тисяч українських робітників і інженерів — співробітників машинобудівних підприємств.
Дивно, але до українських експертів чомусь не прислухався президент США Джозеф Байден. Лише через тиждень після обрання він підписав наказ, що посилює вимоги законодавства Buy American. А недавно підписав великий інфраструктурний закон із фінансуванням на 1,2 трлн дол., який передбачає локалізацію.
Та і Євросоюз не відстає. Нині там ведеться дискусія про те, чи не багато імпорту в держзакупівлях. І це, нагадаю, при 8% проникнення імпорту. Для цього навіть почали використовувати такий термін, як «відкрита стратегічна автономія», хоч би що цей оксюморон означав.
Правий був норвезький економіст Ерік Райнерт, сказавши, що бідні країни мають дотримуватися не порад багатих країн, а вивчати дії, яких ті вживали для того, аби стати успішними.
Гнів. Цю емоцію, яку в піксарівськом мультику зображено колоритною червоною істотою, продемонстрував посол ЄС в Україні Матті Маасікас. В інтерв’ю РБК від 23 вересня 2020 року він заявив, що «Україна має забути про законопроєкт про локалізацію».
Як дипломатично сказав один з українських топ-чиновників, ці слова принесли більше проблем, ніж користі. Ну, а я скажу пряміше. Подібні висловлювання, ймовірно, міг собі дозволити 200 років тому представник метрополії на адресу колонії, але навряд чи вони допустимі для посла ЄС у XXI столітті. Серед парламентаріїв ця заява викликала гостру відразу.
Проте, крім заяв, партнери задіяли широкий арсенал засобів для блокування цієї ініціативи промислового розвитку України.
Торг був після гніву. Представники ЄС визнали, що в України є право застосовувати локалізацію навіть до них — у межах лімітів. І це, мабуть, найбільш повчальний момент із погляду того, як слід будувати діалог з іноземними партнерами. І от чому.
Усвідомивши, що ніхто не соромиться в методах блокування нашої ініціативи, ми звернулися до того, на що вони так посилено напирали у своїх аргументах. На текст Угоди про асоціацію, яку ми нібито порушуємо. У ньому знайшлися статті 148 і 149, в яких чорним по білому написано, що в України є зобов’язання перед ЄС у рамках певних лімітів. Тобто в України є право застосовувати обмеження у держзакупівлях навіть до ЄС, але нижче певних сум.
І коли українська сторона повідомила європейську про ці статті, у ЄС без зайвих сентиментів сказали щось на кшталт: ну добре, у вас справді є таке право, ми просто чекали, поки ви самі його там знайдете. Іншими словами, не застосовуйте до нас вимог понад ліміти й будете юридично правими.
Мораль цього етапу — треба уважно читати документи. Навіть у невигідних для України угодах, якою без сумніву є економічна частина Угоди про асоціацію, можна знайти потрібні зачіпки.
Депресія відчувається в циклі статей про кризу у відносинах з Євросоюзом, яка загрожує нам. Та це не заперечує згоди з тим, що купівля містами білоруських автобусів — не так уже й добре, як здавалося на перший погляд.
Нині ми тут.
Чи настане в противників промислового розвитку України після депресії прийняття, не можу судити. Але прийняття законопроєкту про локалізацію відбудеться.
Нам давно час зрозуміти, що букетно-цукерковий період у відносинах з ЄС закінчився. Здоровий прагматизм, у якому кожна сторона захищає свої інтереси, буде більш зрозумілим і європейцям, і українцям, ніж поїздки українських чиновників у ЄС заради звітів про виконану роботу й одержання нових завдань.
І в цьому спільному житті нам важливо доносити до наших партнерів, що їхнім стратегічним інтересам відповідає сильна багата Україна, здатна забезпечити й захистити себе, а заодно і ЄС на його східних кордонах. А бідна проблемна Україна — це проблема для Євросоюзу.
Шлях до економічної незалежності важкий. На ньому є багато перешкод, частина з яких — зовнішні, частина — внутрішні. Але, крім нас самих, захищати наші економічні інтереси ніхто не буде.
Більше статей Дмитра Кисилевського читайте за посиланням.