Питання надійного функціонування банківської системи завжди було сферою відповідальності монетарної влади, але якщо раніше акцент робився на мікропруденційних аспектах, то після кризи 2007–2008 років більшість центральних банків і де-юре, і де-факто запровадили забезпечення фінансової стабільності як другу важливу функцію разом із забезпеченням цінової стабільності. Для досягнення цієї мети регулятори здійснюють макропруденційну політику та застосовують набір макропруденційних інструментів і регуляцій. Тому макропруденційну політику, тобто політику, спрямовану на забезпечення фінансової стабільності, можна визначити як створення та вчасне й ефективне застосування макропруденційного інструментарію для обмеження системних ризиків і протидії негативним шокам. Макропруденційна політика запобігає накопиченню та реалізації системних ризиків у фінансовому секторі, щоб не допустити перебоїв у його функціонуванні. Кінцевою метою макропруденційної політики є забезпечення фінансової стабільності, тобто стану фінансової системи, за якого вона здатна належно виконувати основні функції — фінансове посередництво та здійснення платежів, і успішно протистоїть кризовим явищам.
Чи не найбільшим викликом для нової архітектури фінансової стабільності стала криза, спричинена пандемією COVID-19. Така архітектура створювалася центральними банками з метою запобігти фінансовим дисбалансам шляхом запровадження комплексу інструментів, які могли б краще запобігати фінансовій нестабільності, ніж інструменти монетарної політики чи нормативи та регуляції традиційного банківського нагляду. Однак поточна криза продемонструвала, що, незважаючи на природу шоку, пов’язаного з епідемією, національні регулятори відреагували послабленням макропруденційних вимог, доповнивши цим більш конвенціональне зниження ставок.
Інструменти капіталу найбільшою мірою прийняли на себе навантаження зі створення стимулів для кредитування. Послаблення буферів капіталу (контрциклічного, системної важливості, консервації капіталу тощо) мало місце в 25 країнах (IMFPolicyTracker). Вивільнення додаткової ліквідності завдяки розформуванню буферів чи відкладанню в часі їх формування передбачало, що банки повинні більш еластично відреагувати на потреби в розширенні кредитування. Інструменти ліквідності (liquidity coverage ratio, LCR), адресовані банкам, та інструменти, адресовані позичальникам (наприклад, loan-to-value ratio, LTV), також здебільшого послаблювались. У найзагальнішій формі макропруденційні акції регуляторів можна охарактеризувати як такі, що були адресовані запобіганню сильному і раптовому проциклічному делівереджингу (https://www.bis.org/speeches/sp200929.htm; https://www.bis.org/speeches/sp200630a.htm).
Однак загалом глобальна економіка перед кризою не досягла максимальних рівнів запобіжних фінансових буферів, а глобальний кредитний цикл не досягнув максимальної експансії. Тому точка, з якої регулятори послаблювали вимоги, також не була розташована високо. Недостатню еластичність макропруденційних інструментів капіталу регулятори доповнювали мікропруденційними інструментами, здебільшого адресованими секторам чи групам позичальників, які найбільше постраждали від запроваджених обмежень. В умовах, коли має місце шок на боці пропозиції, що переходить у шок попиту, банки стикаються із проблемою зміни попиту на кредит, викликаного різкою зміною очікувань щодо ділової активності в майбутньому та впевненості домогосподарств щодо майбутніх доходів. Невизначеність і негативні очікування стають фундаментальними факторами падіння попиту на кредит безвідносно до рівня ставок. А зрушити пропозицію кредиту в таких умовах інструментами капіталу практично неможливо. Послаблення ж вимог щодо буферів капіталу відкриває можливість для збільшення пропозиції кредиту, але не гарантує її ефективної реалізації. Невипадково, що запобігти значному зменшенню кредитування вдалося там, де поєднувалися фіскальні стимули до взяття позик із вчасною макро- та мікропруденційною реакцією та широке коло позичальників із прийнятною якістю балансів.
В Україні мандат на формування та здійснення макропруденційної політики закріплений за НБУ. З метою мінімізації негативних наслідків кризи, зниження ризиків погіршення якості кредитного портфеля та підтримання здатності банків продовжувати кредитування економіки Національний банк:
- рекомендував банкам запровадити «кредитні канікули» та реструктуризувати кредити позичальникам, що постраждали від обмежень у зв’язку з карантином. Для того щоб подібні кроки з боку банків не впливали на капітал, Національний банк також пом’якшив вимоги до оцінки кредитного ризику за реструктуризованими внаслідок карантинних обмежень кредитами;
- у березні 2020 року тимчасово зупинив запровадження вимог щодо формування буфера консервації капіталу та буфера системної важливості. Відтермінування часу активації цих буферів капіталу дало змогу банкам спрямувати створений запас капіталу на поглинання збитків і підтримку кредитування економіки;
- відтермінував проведення стрес-тестування банків і виїзні перевірки банків та інших фінансових установ. Також на період надзвичайних заходів банкам було запропоновано тимчасово утриматися від розподілу прибутків через виплату дивідендів, аби установи мали додатковий запас міцності.
У рамках імплементації Стратегії макропруденційної політики Національний банк також оприлюднив етапи впровадження оновлених регуляторних вимог до банків на 2021–2024 роки.
З 1 січня 2021 року — запровадження коефіцієнта чистого стабільного фінансування (NSFR). У четвертому кварталі 2020-го — першому кварталі 2021 року — визначення строків активації буфера консервації капіталу та буфера системної важливості. Друга половина 2021 року — підвищення ваг ризику для незабезпечених споживчих кредитів до 150% + початок імплементації вимог щодо запровадження процесів ICAAP/ILAAP. З 1 січня 2022 року планується запровадити мінімальні вимоги щодо покриття капіталом операційного та ринкового ризиків. З 2024 року заплановано приведення структури капіталу банків у відповідність до міжнародних стандартів.
Перспективи макропруденційного регулювання в Україні
НБУ затвердив Стратегію макропруденційної політики майже півтора роки тому, вже фактично сформувавши інституційний каркас для її реалізації. Ключові елементи «Базель ІІІ», моніторинг системних ризиків, моніторинг ринку нерухомості, посилений акцент на операціях з кредитування пов’язаних осіб і ризиках концентрації кредитування вже були рутиною щоденної роботи із забезпечення фінансової стабільності. Однак потенціал подальшого покращення макропруденційних практик залишається вагомим, зокрема щодо посилення компетенцій у технічних питаннях калібрування макропруденційних інструментів, визначення рівня та драйверів системного ризику, координації монетарної та макропруденційної політики.
Характерний приклад: визначення рівноважної (стійкої) траєкторії кредиту в економіці України може викликати серйозну дискусію щодо підстав до запровадження тих чи інших інструментів та їх величини. Макропруденційні рішення можуть впливати на характер монетарної трансмісії, а джерела системного ризику можуть змінюватися, тому їх відстеження та адекватна кількісна оцінка є питанням аналітичного плану, що впирається в якість людського капіталу.
Політичні ризики невчасного запровадження більш жорстких регуляцій також не менш актуальні. Досвід багатьох країн, де центробанки опиняються в багатозначній ситуації концентрації повноважень і політичного тиску, демонструє, що більш м’які пруденційні практики можуть виявитися компромісом у питаннях підтримання цінової стабільності. З цих міркувань кваліфіковане обґрунтування макропруденційних рішень у контексті загальної макроекономічної ситуації виходить на передній план ефективності реалізації мандата на забезпечення цінової та фінансової стабільності, закладаючи довгострокові основи формування довіри до центробанків.
Відтермінування запровадження окремих макропруденційних інструментів в Україні у відповідь на коронакризу не має сприйматись як слабкість НБУ. Тим більше що багато структурних вразливостей банківської системи ще досі не подолано. Пов’язане кредитування вже не вражає захмарними ризиками, але зберігається підозра щодо більш витончених технік обходу діючих регуляцій; ризики редоларизації не зникли, а в світлі зниження процентного диференціалу та девальваційних очікувань тільки посилюватимуться; оцінка кредитних ризиків із суто технічної проблеми перетворилася на питання протистояння НБУ і зацікавлених бізнес-груп; значна частка державних банків загрожує проблемою викривлення стимулів при посиленні конкуренції за позичальника в рамках одного чи кількох сегментів; споживче кредитування може виявитися проявом типової колективної помилки, спровокованої надмірним оптимізмом індивідуальних очікувань щодо підвищення реальних доходів тощо.
З нашого погляду, в Україні реалізується саме такий сценарій, який потребує посилених заходів макропруденційної політики, коли внутрішні структурні проблеми економіки посилилися світовою коронакризою. Головними ризиками для української економіки, зокрема щодо інфляції та економічного відновлення, залишаються:
— розвиток епідеміологічної ситуації в Україні та світі та, відповідно, запровадження карантинних заходів щодо обмеження економічної активності, — невизначеність з параметрами бюджету, які на даний момент несуть інфляційні ризики та можуть суттєво погіршити боргове навантаження для держави;
— також затримка у співробітництві України та МВФ у рамках діючої програми Stand-by.
Тому спільні та скоординовані дії всіх гілок влади в цих умовах можуть пом’якшити дію кризи.