Від редакції:
Суспільні очікування щодо презентації вже на перших засіданнях новообраної ВР стратегічних засад розвитку суспільства і економіки виявилися нереалізованими. З урахуванням нинішнього розподілу політичних сил президент має взяти на себе розробку відповідних узагальнень та їхню презентацію Верховній Раді та суспільству в цілому. Очевидним є й те, що задекларована програма діяльності уряду має стосуватися головним чином механізмів реалізації відповідних передбачень. Суспільством підтримується ідея публічного обговорення відповідної проблеми, залучення до її обґрунтування широкого наукового загалу, інституцій громадянського суспільства. Ми пропонуємо виклад основних засад ліберальної модифікації суспільства, економіки і держави, розроблених автором книги "Лібералізм: уроки для України", колишнім радником президента Л.Кучми, директором Національного інституту стратегічних досліджень, головою Ради НБУ, проф. А.Гальчинським. І запрошуємо наших читачів до дискусії.
Сімдесят три відсотки голосів за несистемного кандидата визначають кінець не лише пострадянського політичного класу, а й пострадянського перехідного періоду.
Разом із журналістом Ю.Сколотяним ми спробували обґрунтувати цей висновок одразу після виборів ("Ми маємо будувати в Україні Україну" DT.UA № 21 від 8 червня ц.р.). Парламентські вибори підтвердили його коректність. Кінець перехідного періоду - це насамперед кінець механізмів первісного нагромадження капіталу, коли беруться до уваги масштаби, а не методи нагромадження. Це водночас і кінець адміністративного ринку з домінантністю політичних преференцій, принципу "свій-чужий". Це й кінець діючої системи подолання корупції, суб'єктом реалізації якої виступають ті ж самі корупціонери. Це, врешті-решт, кінець епохи державного патерналізму, епохи "малого українця", який потребує повсякденної державної опіки.
Невідворотність системної перебудови діючої моделі суспільних відносин базується на цих реаліях. Сформована ще в перші роки нашої незалежності, вона за всіма ознаками повністю вичерпала свій конструктивний ресурс і не піддається ремонту. У запропонованому матеріалі як одна з альтернативних перспектив розглядається розбудова в Україні повноформатного відкритого ліберально-демократичного суспільства.
Протягом попередніх років ми намагалися реалізувати політику "вмонтованого лібералізму" - імплементації його окремих механізмів у діючу модель суспільного розвитку. Не лише у нас, а й у інших країнах ця політика не дала очікуваних результатів. Економічні реформи Л.Кучми були стовідсотково реформами ліберального змісту. Їхня результативність відома: найвищі в Європі темпи економічної динаміки в 2000–2004 рр. - 8,6% у середньорічному вимірі. Водночас уже тоді було зрозуміло, що без взаємодії із системними перетвореннями суспільства і держави відповідні реформи не зможуть забезпечити сталі темпи зростання.
Ліберальні реформи другого циклу, що пропонуються, мають подолати відповідні колізії. Йдеться про системну лібералізацію суспільства, економіки та держави у їх взаємодії. В представлених трактатах зазначена проблема аналізується на рівні не прикладних, а концептуальних характеристик, філософсько-методологічних узагальнень.
Як альтернатива запропонованій концепції може розглядатися соціал-демократична парадигма стратегічних перетворень. Суспільство має визначитися в цьому.
Пропонуючи відповідну концепцію, ми враховували насамперед гуманістичну спрямованість лібералізму. На відміну від соціал-демократичної парадигми, системоутворюючою клітиною лібералізму є не узагальнююче "ми", а "я" - окрема особистість, чим зумовлюється його природна кореляція з високими достоїнствами християнської етики і моралі. Знаковою є і специфіка ліберальних реформ. На відміну від реформ адміністративного змісту, що запроваджуються згори, ліберальні реформи у своїй основі йдуть знизу - вони ініціюються, як правило, громадянськими інституціями і в цьому сенсі більш предметно відображають інтереси і прагнення окремої особи, суспільства загалом.
Світоглядні прерогативи
Стратегія системної лібералізації українського суспільства не нав'язується кимось ззовні. Визначаючи її однозначну пріоритетність, ми не можемо не враховувати, що саме лібералізм формує фундамент світоглядних засад європейської цивілізації. Його цінності притаманні й українській нації, нашій етнопсихології, духовності і моралі, принципам акцентованого індивідуалізму, свободи вибору й вільного розвитку. Російська ментальність розбудовується на протилежних принципах, що зумовлює домінантність авторитарних тенденцій у розвитку суспільства, які скоріш за все поглиблюватимуться й у перспективі.
Особливо значущими для нас є світоглядні аспекти проблеми, що розглядається. Ми й далі долатимемо з неймовірними труднощами кожен крок у розвитку суспільства, якщо не спробуємо заповнити конструктивними ідеями небезпечний вакуум, що утворився у зв'язку з крахом комунізму. Лібералізм у його сучасних модифікаціях формує світоглядну платформу вирішення зазначеної проблеми, виступає у цьому як "масштаб моральних оцінок", "регуляторна ідея" (Ф.Гаєк) і в цьому сенсі визначає межі можливого і неможливого у здійснюваних перетвореннях.
У цьому разі ми виходимо перш за все з людиностверджуючої функції лібералізму. Його найвищі цінності - віра у достоїнства кожної особи, у визначальні цінності свободи, демократії та громадянського суспільства, у непорушне право приватної власності, у те, що економіці, як і суспільству в цілому, притаманний принцип саморозвитку, що держава у своїх оптимальних параметрах має слугувати, а не панувати. Стратегія системної лібералізації створює найбільш сприятливі передумови реалізації євроатлантичного та євроінтеграційного курсу нашої держави. Маємо враховувати і глобальноцивілізаційні аспекти, - зростаюча самодостатність і мобільність особи, її планетаризація не девальвують, а навпаки, поглиблюють загальносвітові преференції лібералізму: сучасна епоха набуває ознак епохи глобального лібералізму. Очевидним є і те, що структурна криза, яку переживає нині ЄС, долатиметься шляхом поглиблення не централізації, а скоріш за все, різноаспектної лібералізації відносин між країнами - членами Співтовариства.
Принципово значущою для нас є і багатоформатність лібералізму, його гнучкість та адаптивність, кореляція з функціональними засадами соціал-демократизму, інших світоглядних течій. Лібералізм ніколи не розглядався як монополія окремих політичних партій, зокрема тих, що іменують себе ліберальними. Йдеться по суті про ті світоглядні основи конструктивізму, політичного діалогу та злагоди, що несуть у собі найпотужніший об'єднувальний потенціал, який так необхідний нашому суспільству у цю чи не найскладнішу годину нашої незалежності. Стратегія системної лібералізації може перебрати на себе відповідну функцію.
Розбудова ліберального суспільства
За своїм змістом і цільовою функцією здійснювані впродовж наступного періоду системні перетворення мають акцентуватися на розбудові в Україні повноформатного, відкритого, соціально орієнтованого ліберально-демократичного суспільства. Як засвідчує світовий досвід, ліберальне суспільство є можливим лише тоді, коли воно утверджується на власній основі, спирається на національну ідентичність, духовні та культурні цінності свого народу, реалізує основний принцип - бути самим собою.
Ми виходимо також і з того, що відповідні перетворення мають здійснюватися на основі застосування новітніх інформаційних технологій. Йдеться про розбудову мережевого за функціональними ознаками ліберального суспільства, яке розширює простір самоорганізації суспільних процесів, їх відкритість та інтегрованість у світовий комунікаційний простір і водночас суттєвим чином обмежує можливості чиновницького втручання в їх перебіг. Мережеве суспільство - це загальновизнана перспектива і для інших країн. Україна може перебрати на себе лідируючу функцію у розв'язанні цієї проблеми. Наші розрахунки на активну підтримку зазначених перетворень насамперед міжнародними інформаційними корпораціями, державами-партнерами та міжнародними фінансовими інституціями базуються на цьому. Першоосновою ліберального суспільства є всебічний розвиток особи. Її енергетика, креативний потенціал формують відповідні параметри розвитку суспільства і економіки. У цьому контексті чинний принцип "економіка-суспільство-особа" трансформується в свою протилежність "особа-суспільство-економіка". Це жодним чином не принижує значущості економічних перетворень. Навпаки, йдеться про те, що реформування економічних відносин, забезпечення їхньої стабільно збалансованої динаміки можливі лише на основі консолідації суспільства, його структурного осучаснення і водночас зростаючої креативності людського потенціалу. Іншого шляху системної модернізації економіки не існує. Функціональні структури ліберального суспільства мають розбудовуватися адекватним чином. Вони мають акцентуватися передусім на реалізації принципу свободи вибору. У світоглядній конструкції лібералізму свобода - це не дарунок людині, це природна даність особистості. Кожна людина народжується з природним правом свободи особистості. Саме з цих позицій поняття "свобода" у поєднанні з особистою відповідальністю людини за себе і свої дії визначається як "першодвигун" (Ф.Гаєк), домінуюче начало суспільного, в тому числі й економічного, прогресу. Конче значущим є усвідомлення креативної функції свободи. Енергетика ліберального суспільства, як і енергетика економіки, ринку зокрема, енергетика їхньої інноваційності забезпечується через механізми утвердження свободи вибору. Варто зазначити і те, що в теорії та практиці лібералізму йдеться про свободу вибору не статистично усередненої за принципом "усі як один", не особи загалом, а про всебічний розвиток кожної людини з її унікальною індивідуальністю, власною шкалою цінностей, власним баченням перспективи, з правом на власну позицію, правом бути почутою, отримати відповідь, з правом на справедливість. Хочу нагадати і те, що Конституція Пилипа Орлика (1710 р.) отримала у науковій літературі назву "Маніфест свободи". Це в свою чергу підтверджує в історичному контексті нашу адекватність ліберальним цінностям.
Ліберальне суспільство реалізує свою визначальну функцію - забезпечення на ділі прав і свобод громадян насамперед через багатоформатні механізми громадянського суспільства. Формуючи свої структури на основі принципу саморозвитку, громадянське суспільство по праву вважається інститутом самоорганізації ліберального суспільства, його динамічного розвитку. Події Помаранчевої революції та Революції Гідності, як і консолідовані результати останніх президентських і парламентських виборів підтверджують дієвість відповідних інституцій у нашій країні. Йдеться про їхню історичну зумовленість. В умовах багатовікової бездержавності функцію самоутвердження української нації перебрали на себе громадські організації. Нині Україна по праву вважається державою з найбільш дієздатними (в Європі) механізмами громадянського суспільства. Це відкриває можливості їх якісного вдосконалення. Йдеться перш за все про формування мережевих механізмів взаємної координації інститутів громадянського суспільства, формування інститутів прямої демократії, самоврядування, народного Віче та інше.
Ліберальна держава
Суспільство - це завжди поєднання двох складових: спонтанних механізмів саморозвитку і свідомої організації. З урахуванням цієї двоїстості формуються владні повноваження держави. Специфіка ліберальної держави полягає в тому, що вона керується принципом функціональної першості самоврядувальних засад розвитку, а відтак, не утискає, а навпаки, сприяє зміцненню спонтанного порядку в розв'язанні нагальних проблем суспільного розвитку. Йдеться про самообмеження владних повноважень ліберальної держави, аргументоване стиснення її функціональних параметрів. Це не означає, що держава має бути слабкою, недієздатною. Насправді лібералізм - послідовний прихильник сильної держави. Багато держави - це ознака її неефективності, функціональної недосконалості. "Щоб управляти краще, слід управляти менше" - таким є визначальний принцип лібералізму в цьому питанні.
Зазначене самообмеження дозволяє державі більш предметно займатися сферою своєї безпосередньої опіки - суспільним сегментом свідомої організації керованого життя, простір якого визначається параметрами спільних інтересів, безпеки суспільства, делегованих знизу повноважень та ін. Що ж стосується втручання держави в особисту сферу індивіда, то вона "має бути дозволена лише заради надання йому нових і більших можливостей" (Дж. Гобсон). Важливим є й те, що лібералізм виступає проти уніфікації інституційних форм державної влади. Вони мають бути гнучкими, найадекватнішим чином відображати специфічні риси не лише економічного і соціального розвитку, а й етнічні, морально-психологічні, культурні, релігійні цінності громадян в їх взаємодії.
Нагальна необхідність суттєвого стиснення існуючих параметрів держави декларується не лише лібералізмом. Це нині загальновизнана позиція. Особливо актуальною вона є і для нас. Україна належить до країн із найвищим рівнем державного споживання: видатки загального бюджету та Пенсійного фонду перевищують 50% ВВП. Це в 2–2,5 разу перевищує оптимальні параметри. Економіці не під силу утримувати державу таких масштабів. При збереженні відповідної ситуації будь-які прожекти стосовно суттєвого прискорення економічної динаміки лишатимуться порожніми побажаннями.
Цим визначається одне із першочергових і чи не найбільш складних завдань - відчутне (не менш як на третину) скорочення рівня державного споживання. У другій половині 1990-х років нам вдалося не лише уникнути дефолту (який мав місце в Росії), а й забезпечити в перспективі найвищі в Європі темпи економічного зростання значною мірою за рахунок відчутного скорочення (з 40,1% ВВП у 1994 р. до 30,1% у 1997 р. і 25,2% у 1999 р.) доходів зведеного бюджету. Цей досвід потрібно творчо використати. Йдеться не лише про відчутне зменшення податкового навантаження на економіку та максимальне скорочення управлінського апарату. Необхідні глибокі структурні зміни в сфері державного будівництва - удосконалення механізмів розподілу влади, суттєве розширення за рахунок використання сучасних інформаційних технологій простору самоврядування та ін.
Ліберальна економіка
Специфічною ознакою ліберальної економіки є те, що, реалізуючи свої функції, вона віддає перевагу ринковим саморегуляторам. У цьому разі ринок кваліфікується як живий функціональний організм, своєрідна нервова система економіки, осередок розуму. Розум ринку пов'язаний, з одного боку, з його мережевою структурою, з іншого - з його адаптивністю, здатністю до самоконтролю й самозахисту, з його спроможністю не лише накопичувати інформацію, а й адекватно реагувати на неї, відповідати на зовнішні подразнення, бути здатним до самовдосконалення. Дотримуючись цієї позиції, лібералізм виходить з того, що логіка ринкового саморегулювання завжди конструктивна, - стимулюючи передусім інновації, повноформатний конкурентний ринок виступає як основний чинник інноваційного розвитку економіки. Світовий досвід засвідчує й принципову значущість соціальної функції ринку - його здатність забезпечувати людині свободу вибору, бути верховним арбітром у сфері задоволення особистих економічних уподобань та ін. Конкурувати з ринком у цих питаннях держава неспроможна.
У зв'язку з цим хотів би попередити спекуляції щодо того, нібито лібералізм, ідеалізуючи переваги ринку, фактично заперечує економічно-регулюючу функцію держави. Насправді при визначенні меж і механізмів державного регулювання економіки лібералізм керується так званим принципом оптимальної достатності: ринок багато може, однак може далеко не все. Там, де ринок робить свою справу, йому не слід заважати. Там, де він не справляється зі своїми завданнями, йому слід допомагати, вдаватися до механізмів державного регулювання. Йдеться про політику неупередженого прагматизму, яка завжди і на всіх рівнях визначається лібералізмом як незаперечна домінанта економічних перетворень. Мається на увазі проведення насамперед політики структурних кореляцій - галузевої (в т.ч. промислової), інноваційно-стимулюючої та ін.
З урахуванням цих узагальнень виокремлюється першочергове за своїм значенням завдання якісної перебудови сформованого в умовах перехідної економіки адміністративного ринку на сучасну інноваційно акцентовану функціонально збалансовану систему ринкових відносин. Основою відповідних багатоаспектних за своїм змістом перетворень мають стати деполітизація ринку, запровадження дієвих інструментів захисту приватної власності, поглиблення конкуренції, утвердження на всіх функціональних рівнях принципів лібералізму, реальної свободи вибору та особистої відповідальності суб'єктів ринку за свої дії. Маємо враховувати й те, що основною передумовою самореалізації ринкових домінантів є макроекономічна стабілізація, здійснення жорсткої монетарної політики, попередження будь-яких форм емісійного накопичення кредитних ресурсів, штучного заниження їхньої вартості. "Домовитися з НБУ" - мультиплікатор інфляції, рецидив sovietico. Хочу у зв'язку з цим нагадати політикам, що дочасні не лише парламентські, а й президентські вибори 1994 р. були викликані гіперінфляцію, спровокованою насамперед надмірними масштабами кредитної емісії.
Положення про жорстку монетарну політику в період президентства Л.Кучми було прописане не лише у відповідних документах НБУ, а й у президентській п'ятирічній програмі "Шляхом радикальних економічних реформ". Довіра до нашої держави з боку МВФ і СБ, як і іноземних інвесторів базувалася в першу чергу на цій основі.
Одним із ключових завдань економічної політики є запровадження повноформатного конкурентного ринку землі. Розпочата за ініціативи президента Л.Кучми у 1994 р. земельна реформа передбачала паювання земель сільськогосподарського призначення за участі не лише працівників сільськогосподарського виробництва (тих, хто землю обробляє), а й усіх жителів села. З урахуванням цього виникала проблема утвердження ефективного власника, вирішення якої покладалося на ринок землі. На ринок землі покладалась і проблема капіталізації галузі, інноваційного оновлення, залучення зовнішніх інвестицій. Враховувалося й те, що за відсутності конкурентного ринку, який визначає ціну на землю, деформуються орендні відносини. Перспективи АПК пов'язуються і з урізноманітненням організаційних форм галузі - всебічним розвитком не лише фермерських господарств (відповідна точка зору є помилковою), а й інших - малих, середніх і великих підприємств. Не виключається використання в окремих регіонах і великомасштабного землекористування. Вирішення цих та інших актуальних завдань стримується відсутністю ринка землі. Цю ситуацію потрібно змінювати. Конкурентоспроможність вітчизняного АПК на світовому ринку значною мірою визначається кваліфікованим розв'язанням зазначеної проблеми.
Визнаючи логіку системної перебудови національного ринку, його глибокої лібералізації, потрібно обов'язково враховувати чинники, які в умовах інтенсивного розвитку інформаційної революції не лише суттєво ускладнюють, а в окремих випадках і девальвують чинні механізми ринкових саморегуляторів. Очевидним конкурентом ринку в накопиченні та поширенні інформації стають мережеві структури. Водночас розширюється простір оснащеного сучасними інформаційними технологіями державного регулювання. Потрібно враховувати і принципові корективи у суб'єктності ринкових відносин, - не лише юридичних, а й фізичних осіб, зокрема вихід за межі homo economics (уніфікованої особи) і визнання пріоритету персоніфікованої особистості - homo sociologicus. У цьому форматі індивіди як суб'єкти ринкових трансакцій не протистоять один одному як недиференційовані одиниці, вони взаємодіють між собою в олюдненому форматі як носії не суто економічних, а й соціальних, політичних, духовних, релігійних та інших позаекономічних преференцій.
Принципово значущим є й процес дематеріалізації економічних відносин - перетворення знань і інформації не лише на основний виробничий ресурс, а й на визначальну форму багатства. Йдеться також про істотне зниження матеріальних потреб у структурі споживання, про суттєве розширення зони творчої праці, яка детермінується головним чином духовними чинниками. Особливо значущим у цьому є перетворення живого капіталу, заснованого на довірі соціального капіталу, на визначальний інвестиційний ресурс, та ін.
У цих новаціях відображається процес формування принципово нової соціоцентристської парадигми економічних відносин - становлення соціоекономіки, де соціальні чинники перебирають на себе у повному обсязі функцію системоутворюючого начала.
Ці та інші такого ж класу процеси не вписуються в класичні схеми ринкових відносин. Це очевидно. Однак і у цьому разі ринок не заперечується загалом. Він суттєвим чином модифікується, що ми і спостерігаємо в нинішніх реаліях. Зрозуміло, що, розбудовуючи нову конструкцію національного ринку, ми маємо максимальним чином враховувати і ці реалії.
Соціальні пріоритети
Коли йдеться про соціальні пріоритети лібералізму, то тут, як правило, домінує точка зору, що нібито лібералізм - це ідеологія багатих. Насправді лібералізм відстоює принципово іншу позицію. Його мета - добробут для всіх. Лібералізм послідовний у своїй політиці подолання бідноті. Людина, яка бідує, не може бути вільною.
Ключовою вимогою соціальної політики лібералізму є забезпечення громадянам "рівних шансів на старті". Проте це зовсім не означає рівності кінцевих результатів. Лібералізм виходить з того, що потрібно не елімінувати, а навпаки, підтримувати принцип змагальності у соціальній сфері, який змушує людину максимально мобілізовувати свої сили і здібності, творчу енергію, аби бути серед перших. Звідси актуальність здійснюваної державою політики доходів, яка має упереджувати надмірну соціальну стратифікацію. І тут спрацьовує принцип: що багатше суспільство, то нижча в ньому суспільна диференціація і водночас гнучкіша соціальна мобільність. Звідси основний принцип лібералізму: соціальна політика має не розподіляти, а передусім стимулювати хорошу роботу кожного.
Реалізація відповідних принципів соціальної політики радикальним чином змінює соціальну структуру суспільства: її основним суб'єктом стає середній клас. Зростання його прошарку - це водночас і найефективніший засіб зменшення частки бідного населення, як і основа репродукції багатих.
Лібералізм аж ніяк не принижує ролі у розвитку суспільства й економіки великого капіталу, який перебирає на себе насамперед функцію внутрішнього стратегічного інвестора, основного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності держави. Поле економічних інтересів малого і середнього бізнесу та великого капіталу не перетинається. У дійсності в сфері економічних перетворень вони є природними партнерами.
Опрацьовуючи в контексті поглибленої лібералізації принципи і механізми якісного удосконалення соціальної політики нашої держави, маємо передусім визначитися в її концептуальній спрямованості, - чи залишатиметься вона, як це фактично мало місце в усі попередні роки, політикою "розподілу", або ж і в цьому питанні відбудуться принципові зміни, і соціальна політика відповідно до принципів лібералізму акцентуватиметься передусім на "стимулюванні хорошої роботи кожного". Якщо ми дійсно хочемо вирватися із лещат злиденності, реалізувати не на словах, а на ділі достатньо вагомий економічний потенціал нашої держави, то мусимо переорієнтувати основні важелі соціальної політики на населення, що працює, на тих, хто своєю працею примножує суспільне багатство. Не послаблюючи піклування про малозабезпечених, соціальна політика повинна активно впливати перш за все на забезпечення оптимальної зайнятості, реального нарощування людського капіталу, осучаснення соціальної структури суспільства, зміцнення позицій середнього класу, на регулювання доходів, згладжування соціальної стратифікації.
У цьому сенсі особливої актуальності набуває формування дієздатних структур недержавного сегмента соціальної сфери, стимулювання державою (в т.ч. й фіскальними інструментами) соціальних інвестицій державних і приватних підприємств, функціонального капіталу загалом. Йдеться про їх спрямованість передусім на якісне удосконалення механізмів розширеного відтворення робочої сили, на гуманізацію виробничої сфери, формування партнерських відносин між працею і капіталом, про створення у кінцевому підсумку умов, що даватимуть можливість кожному працівникові підвищувати добробут своєї сім'ї за рахунок особистого трудового доробку, ефективного використання приватної власності, в тому числі й власності на землю, підприємництва та ділової активності й на цій основі примножувати власний внесок у загальносуспільну скарбницю підтримки малозахищених і знедолених.
Представлений підхід до визначення стратегії соціальної політики долає штучне розмежування економічної та соціальної сфер, якого ми припускаємося. Це завдає лише шкоди. Економіка і соціальна сфера - єдине ціле, нероздільний комплекс соціально-економічних відносин, основою якого є створення умов для вільного розвитку людини, реалізації її креативного потенціалу, особистого доробку у примноження національного багатства. Стратегія суспільного розвитку держави, у тому числі й соціальної політики, має розбудовуватися на відповідних засадах.
Питання євроінтеграції
Розбудова ліберального суспільства - це той фундамент, спираючись на який, ми зможемо переконливо (без будь-яких застережень) порушувати питання про реалізацію нашої основної зовнішньополітичної мети - набуття повноправного членства в ЄС. Це також важливий чинник реалізації євроатлантичної стратегії нашої держави. Водночас необхідна принципова корекція маршруту євроінтеграції, який нині де-факто зводиться до штучної уніфікації за західними стандартами української економіки, суспільства загалом. Безсистемна імплементація принципів і механізмів західного зразка далеко не завжди супроводжується позитивними результатами. Залишаючись у багатьох випадках сторонніми (не адаптованими до наших реалій) структурами, відповідні нововведення посилюють структурну розбалансованість економіки і суспільства, не зміцнюють, а навпаки, девальвують їхній креативний потенціал.
Деградує і національна еліта. Прагнучи будь-що утвердити у власній країні чужі стандарти, вона денаціоналізується, стає космополітичною, віртуальною. У підсумку державотворчий процес набуває ознак не відтворення власної історії, духовних і моральних цінностей свого народу, а механічного втілення запозичених стандартів. Як писав Д.Донцов, нації, які прагнуть не створювати нове, а копіювати, які не здатні шукати власної ідеї, власного шляху, стають врешті-решт націями-сателітами. Маємо убезпечити себе від такої перспективи.
У сурогатній (зшитій з імплементованих шматочків) Україні не зацікавлена і Європа. Європа зацікавлена в інтеграції в свої структури України такою, як вона є, - з її природними цінностями та достоїнствами. Ера уніфікації залишається у минулому. Відповідно, у минулому має залишатися і політика штучної уніфікації. Різнобарв'я замість уніфікації - це не послаблення, а навпаки, зміцнення креативності європейського цивілізаційного простору. Звідси висновок: розбудова українського дому за власними лекалами і на цій основі реальне прискорення євроінтеграційного процесу - це не суб'єктивні побажання, такою є вимога нашого сьогодення. Представлена ВР у 2002 р. президентом Л.Кучмою комплексна програма євроінтеграції "Європейський вибір", яка постулюється формулою "В Європу - через політику національного відродження, дієздатну державу та конкурентну економіку", лишається і в наші дні чи не найбільш адекватною.
Водночас ми не маємо абсолютизувати відповідні процеси. У реалізації зовнішньополітичної стратегії конче значущим напрямом є наша інтеграція у світовий глобально-цивілізаційний простір. Ми не можемо залишатися осторонь радикальних змін, що нині відбуваються. Світ неухильно рухається у напрямі утвердження глобального суспільства - суспільства без географії, без територій. Мова йде про утвердження глобальної спільності людства у його системній цілісності. Утвердження механізмів лібералізації в їхньому глобальному вимірі пов'язане з цими процесами. Вони йдуть знизу, утверджуються на основі саморозвитку, і ми не можемо залишатися осторонь і цих реалій.
Реалізація запропонованого проєкту розбудови в Україні повноформатного соціально акцентованого ліберально-демократичного суспільства потребує глибокої консолідації політичних сил і суспільства загалом. Проєкт - це платформа консолідації, концептуальна основа конструктивного діалогу з цих питань. Цю ситуацію потрібно реалізувати.
Маргарет Тетчер, яку разом із Рональдом Рейганом по праву вважають фундатором неолібералізму, у своїй книжці "Мистецтво управляти державою" писала: "Для того, щоб прийшла свобода, необхідна критична маса людей, які дійсно прагнуть свободи". Спочатку вільні люди, а потім вільна держава. У нас такої проблеми не існує. Український народ у всіх ситуаціях своєї надскладної історії завжди прагнув свободи. У неволі, писала Леся Українка, ми опинялися тому, що занадто любили волю. Це найбільш природна основа відповідних перетворень.