Стратегія післявоєнного відновлення країн Європи, яку ми знаємо під терміном «план Маршалла», увійшла в історію як надзвичайно успішний кейс економічної трансформації відразу низки країн. Але мало кому відомо, що він був не першим планом економічного відродження, до того ж ініціював його не економіст, а військовий. Хоча на момент запуску програми Джордж Маршалл обіймав посаду держсекретаря при Гаррі Трумені.
Наразі на західному горизонті не проглядається кандидатур, здатних пропонувати такий масштабний проєкт. Тож нам слід самим, не чекаючи появи сучасного Маршалла, запропонувати план післявоєнного відновлення, який базуватиметься на схожих принципах: капітальних інвестиціях, відновленні промислового потенціалу і забезпеченні зайнятості громадян. І важливо випадково не створити плану Моргентау — першої версії стратегії недопущення третьої світової війни в Європі, яка передувала плану Маршалла та мала на меті перетворити Німеччину на «картопляне поле», тобто зробити з неї аграрно-сировинну країну. Саме на заміну йому Маршалл запропонував свій план, який ми всі зараз згадуємо.
Трансформація, а не відновлення
Зрозуміло, що стратегія післявоєнного відновлення України не може бути лише планом фінансування видатків на відбудову зруйнованої інфраструктури. Та й узагалі, набагато більш релевантно використовувати замість терміна «відновлення» інший — «трансформація».
Адже підсумком виконання плану, хоч би чиє ім’я він носив, має стати перехід від сировинної моделі економіки до індустріальної та інноваційної держави. Було б дуже нерозумно скористатися можливістю, що дістається нам такою високою ціною, для простої відбудови зруйнованих будівель. Та ще й за рахунок імпортованих з інших країн техніки та матеріалів. Саме тому при розробці плану слід тримати на столі кілька важливих принципів.
Перший принцип — фокусування на зайнятості. Ми можемо збудувати мільйони квадратних метрів житла. Але якщо в людей не буде роботи, для них не буде сенсу повертатися додому.
Другий — розвиток переробної промисловості та виробництва товарів із високою доданою вартістю. В світі не винайшли іншого способу створити успішну економіку, так само не існує країн, принаймні порівнянних за розміром з Україною, які змогли б створити успішну сировинну економіку. Немає й країн, чия економіка базувалася б виключно на сфері послуг чи IT. Самими лише кав’ярнями та IT-бодішопами збудувати багату країну не вийде. Навіть у тих економіках, де частка таких сфер у ВВП значна, вони мають міцну базу у вигляді переробної промисловості. В жодному разі не протиставляючи ці галузі, маємо розуміти, що переробна промисловість — це фундамент і несучі стіни економіки, навколо якої розвиваються інші сфери і галузі.
Фокус на переробній промисловості важливий ще з однієї причини. У нас заблоковані порти. Складна і дорога логістика — серйозна проблема. Знизити її частку у вартості продукції можна за рахунок поглиблення переробки. Бо товари переробної промисловості — це більша вартість у меншому об’ємі. Як стверджували в одній рекламі, пляшка кетчупу містить півтора кілограми стиглих томатів.
Експортний ленд-ліз
Третій принцип — фокус на експорті, але не сировини, а товарів переробки. Це питання потребує серйозної комплексної роботи одразу за кількома напрямами.
По-перше, важливо забезпечити доступ до ринків. Зараз ми отримали його, але строком лише на один рік. Завдання нашої торговельної дипломатії — домогтися зрозумілих і прийнятних умов на майбутнє. І робити це потрібно вже зараз.
По-друге, нам необхідна дієва програма стимулювання експорту. Ніде в світі товари з високою доданою вартістю не експортуються самі по собі. Так працює лише із сировиною. Що саме робити? Держава повинна озброїти національних виробників усім арсеналом експортно-економічної зброї. Якщо виробник трамваїв виходить на новий ринок, у нього має бути можливість запропонувати потенційному покупцеві не тільки товар, а й кредит на нього або програму відстрочки платежу чи інший інструмент.
Нарешті, після запровадження достатнього набору стимулів нам треба буде говорити про експортну дисципліну. Це підхід, за яким держава стимулює, а іноді навіть примушує виробників експортувати, — за прикладом Південної Кореї і Японії. Коли в часи післявоєнної відбудови тамтешні внутрішні виробники зміцніли після 5–10 років політики стимулювання, там запровадили підхід «підтримка за умови експорту». Хочеш і надалі її мати — демонструй зростання експорту.
Ми не маємо права будувати та розвивати абсурдну економічну модель, за якої державні програми підтримки стимулюють імпорт. Не хочу зайвий раз критикувати програму «5–7–9», адже це справді правильний з багатьох поглядів проєкт, але слід визнати, що відчутна частина цієї державної підтримки пішла на стимулювання імпорту, а не на зростання виробництва в Україні. Так не має бути. Здорова економічна політика повинна ґрунтуватися на стимулюванні внутрішнього виробництва й експорту, а ніяк не імпорту.
І ще одне. В нас мають бути зуби та кігті сказати, що те, що постачали Росія та Білорусь до нас і західних країн, відтепер постачатимемо ми. Зрозуміло, не все ми можемо замістити на зовнішніх ринках. У нас, наприклад, немає стільки нафти, нікелю чи платини. Але за категоріями, де ми були прямими конкурентами, просто мусимо замістити їхні товари українськими.
Більше статей Дмитра Кисилевського читайте за посиланням.