Останні місяці українське суспільство активно (в тому числі у формі пікетів, багатолюдних мітингів, демонстрацій, маршів тощо) реагує на заяви представників влади і законодавчі ініціативи, метою яких є скасування мораторію на продаж сільськогосподарських земель і запровадження практично нерегульованого їх ринкового обігу.
Громадяни вбачають у цьому загрозу обезземелення селян, послаблення продовольчого суверенітету, прискорення деградації сіл, зрештою, втрати території та життєвого простору держави. Інформаційний простір переповнений обговоренням аргументів "за" і "проти" реалізації згаданих заяв та ініціатив. Автори цієї публікації, інші представники академічної громадськості та інститутів громадянського суспільства також беруть у цьому участь. Тож ми хочемо стисло викласти свою позицію і закликаємо всіх, хто братиме участь в остаточному прийнятті рішень, узяти її до уваги.
Законодавче поле для запровадження ринкового обігу сільгоспземель має формуватися на визнанні первинного та основного значення землі як суспільного блага, а не просто товару, функції якого визначає ринок. Маючи ознаки товару, земля не є товаром у його класичному значенні, оскільки не відтворювана, не може бути замінена ніякими іншими засобами виробництва, без неї не може здійснюватися забезпечення людини продовольством. Вона просторово обмежена, що в економічному сенсі означає недостатність територій, які характеризуються поєднанням певних властивостей і природних умов, найбільш сприятливих для виробництва продовольства. Просторова обмеженість землі з погляду вільного обігу означає, що її пропозиція не може бути збільшеною навіть в умовах значного зростання цін на землю. Тому ринковий обіг сільгоспземель базується на пріоритеті суспільної функції земельної власності, а саме:
- забезпечення реалізації фундаментальних прав людини на безпечне продовольство та достатню кількість продуктів харчування національного виробництва для гарантування продовольчого суверенітету;
- забезпечення реалізації права селян на гідні засоби для існування за місцем проживання як фундаментального права людини.
Зазначене зумовлює високий рівень регламентації всіх аспектів земельних відносин. Тому законодавче регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення слід здійснювати не шляхом внесення змін і доповнень до існуючих нормативно-правових актів (як це пропонується, зокрема, урядовим законопроєктом №2178 від 25 вересня 2019 р. і низкою інших законопроєктів), а через прийняття окремого Закону України "Про обіг земель сільськогосподарського призначення", що підтверджується вимогами чинного ЗУ N490-V "Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів" від 19 грудня 2006 р.
Щодо запропонованих різними законопроєктами положень законодавчого врегулювання запровадження ринкового обігу земель сільгосппризначення, які нібито мали б забезпечити умови для швидкого економічного зростання і соціального розвитку в Україні, абсолютно неприйнятним є надання права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення юридичним особам і всім без винятку громадянам України. Це створить умови для надмірної концентрації земельної власності, посилення поляризації суспільства за цією ознакою, спекуляції земельними ділянками тощо. Натомість у законі про обіг сільгоспземель, враховуючи світову практику регулювання ринку землі та напрацювання вітчизняної науки, необхідно відобразити таке:
1. Набувати право власності на земельні ділянки сільгосппризначення можуть:
а) громадяни України, які проживають на території розміщення цих ділянок або недалеко від них, працюють безпосередньо у сільському господарстві, мають сільськогосподарську/фахову освіту та/або термін професійного стажу не менш як п'ять років;
б) територіальні громади;
в) держава в особі спеціально створеної з цією метою інституції - Державної земельної фундації.
Вітчизняних та іноземних юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і форм власності необхідно вилучити з переліку покупців сільгоспугідь. Натомість преференції у придбанні земельних ділянок слід забезпечити виробникам агропродукції сімейного типу, які розширюють сферу докладання праці для сільського населення.
2. Придбана фізичною особою у власність земельна ділянка сільгосппризначення не може перевищувати 300 га сільгоспугідь. Сукупна площа сільгоспділянок, складених фізичними особами з метою спільного господарювання, не має перевищувати 15-кратного розміру земельної ділянки, визначеної для фізичної особи. Таку ж площу спільно господарюючі суб'єкти (у тому числі корпорації) можуть додатково орендувати.
Забороняється купівля земельних ділянок сільгосппризначення як спосіб збереження капіталу та спекулятивного збагачення, для чого запроваджується заборона на перепродаж придбаної ділянки упродовж перших десяти років використання. За недотримання встановленої норми і невикористання угідь за цільовим призначенням власник придбаної ділянки сплачує штраф у сумі, що становить 80% її ринкової вартості, або ця ділянка підлягає конфіскації на користь держави без будь-яких компенсаційних виплат.
3. Черговість придбання земельної ділянки сільськогосподарського призначення така: фізична особа, територіальна громада, держава в особі Державної земельної фундації.
Державна земельна фундація - орган спеціальної компетенції, що реалізовує положення ст. 13 Конституції України про землю як об'єкт права власності українського народу. Фундації надаються повноваження у сфері здійснення державної земельної політики та регулювання обігу сільгоспземель, зокрема:
- реалізації суспільної функції земельної власності;
- збереження сімейного типу господарювання у сільському господарстві;
- запобігання спекулятивним операціям на ринку сільгоспземель;
- викупу земельних ділянок для забезпечення потреби в землі прийдешніх поколінь, залучення молоді на село, розвитку сільських спільнот, громадських потреб, консервації деградованих земель тощо.
Фундація здійснює свою діяльність через регіональні відділення на засадах партнерства з місцевими територіальними громадами, організаціями громадянського суспільства, що представляють інтереси селян, та окремими громадянами.
4. Надати повноваження органам місцевого самоврядування стимулювати створення об'єднань власників земельних ділянок і місцевих жителів для їх реальної участі у регулюванні обігу сільгоспземель на місцевому рівні та розробити інструменти цієї участі.
5. Надати Українському державному фонду підтримки фермерських господарств статус структури з функціями довгострокового кредитування придбання земельних ділянок сільгосппризначення фізичними особами на пільгових засадах.
Фонд здійснює кредитування купівлі фізичними особами земельних ділянок для ведення сільськогосподарської діяльності через його районні відділення під контролем місцевих територіальних громад.
Узаконення ринкового обігу сільгоспземель без урахування вищевикладеного спричинить подальший їх перерозподіл на користь великих землекористувачів, концентрацію у власності обмеженого кола осіб і корпоративних структур та унеможливить доступ до них господарств сімейного типу, молоді та сільських громад. Відповідно, це призведе до негативних наслідків, головні з яких такі:
- загроза продовольчому самозабезпеченню країни внаслідок збільшення площ під експортними сировинними культурами. Це спричинить подальше зростання внутрішніх цін на продовольчі товари з випередженням платоспроможного попиту населення. Як наслідок, збільшуватиметься рівень бідності: в Україні витрати на харчування тривалий час перевищують 50% сукупних витрат домогосподарств;
- витіснення з вітчизняної сільськогосподарської системи дрібних виробників, що звужуватиме пропозицію локальних продуктів на внутрішньому ринку. Фермери та господарства населення забезпечують виробництво 50% валової продукції сільського господарства, у тому числі понад 90% картоплі, 85% овочів, плодів та ягід, понад 70% молока, майже 50% яєць, 36% м'яса усіх видів;
- звуження сфери зайнятості сільського населення, внаслідок чого посилиться його вимушена міграція. Великі землекористувачі відмовляються від вирощування трудомістких сільськогосподарських культур, ведення тваринництва, мінімізуючи потребу в трудових ресурсах. Збільшуючи розміри землекористування, вони блокуватимуть доступ до землі селянам, які займаються чи з часом могли б займатися трудомісткими видами сільгоспдіяльності. Із 2,9 млн осіб, зайнятих у сільському господарстві, великі землекористувачі-підприємства забезпечують роботою 18%, фермерські господарства та господарства населення - 82% (2,3 млн осіб);
- звуження економічної бази розвитку сільських територій унаслідок втрати надходжень сільських жителів від здавання в оренду земельних ділянок, заробітної плати звільнених працівників через ліквідацію великими землекористувачами трудомістких видів виробництва та виведення ними частини прибутку з сільськогосподарської галузі. Для покращення умов життєдіяльності сільських спільнот фермери і господарства населення спрямовують майже у 1,5–2 рази більший обсяг створеної доданої вартості, ніж агропідприємства та їх об'єднання;
- руйнування демографічного й економічного потенціалу розвитку сімейного фермерства. В Україні при 33 тис. офіційно зареєстрованих фермерських господарств приблизно 600 тис. сільських домогосподарств за розмірами землекористування і обсягами товарної продукції відповідають світовим критеріям віднесення до фермерських господарств. На них припадає 14% валової сільськогосподарської продукції, 13% посівних площ, 18% поголів'я корів, 28% чисельності зайнятих у сільськогосподарській галузі. За результатами опитування сільських домогосподарств, які виробляють товарну продукцію, проведеного в рамках проєкту ФАО для Мінагрополітики у 2017 р., майже 50% респондентів вважають, що в майбутньому виробництвом сільгосппродукції в їхньому домогосподарстві займатимуться діти/онуки. При знятті мораторію домогосподарства фермерського типу будуть наймеш конкурентоспроможними на ринку землі.
У 2018 р. ООН прийняла Декларацію про права селян та інших людей, що працюють у сільській місцевості, і проголосила наступні десять років Десятиліттям сімейного фермерства у світі. Головним правом селян у Декларації визнано право на землю як фундаментальне право людини, що забезпечує засоби існування і є підґрунтям для реалізації всіх інших прав селян, і його дотримання гарантується державою. Згідно з Декларацією селянин - це будь-яка особа, яка займається або має намір займатися одноосібно, спільно з іншими або у складі громади сільгоспвиробництвом для задоволення власних потреб і/або продажу продуктів на ринку і яка значною мірою, але не обов'язково цілком, покладається на трудовий внесок членів сім'ї та на інші форми безгрошової організації праці, особливо залежить від землі і підтримує з землею особливий зв'язок. Слід мати на увазі, що узаконення ринкового обігу сільгоспземель, з огляду на вищевикладені положення, може трактуватися як істотне порушення в Україні прав селян, закріплених Декларацією ООН.
Валерій ГЕЄЦЬ, академік НАН України, професор, доктор економічних наук, директор; Андрій ГРИЦЕНКО, член-кореспондент НАН України, професор, доктор економічних наук, заступник директора; Олена БОРОДІНА, член-кореспондент НАН України, професор, доктор економічних наук, завідувач відділу економіки і політики аграрних перетворень; Любов МОЛДАВАН, професор, доктор економічних наук, головний науковий співробітник; Т ОСТАШКО, член-кореспондент НААН України, доктор економічних наук, завідувач відділу секторальних прогнозів та кон'юнктури ринків; Ольга Попова, професор, доктор економічних наук, головний науковий співробітник; Ігор ПРОКОПА, член-кореспондент НААН України, професор, доктор економічних наук, головний науковий співробітник відділу економіки і політики аграрних перетворень; Володимир СІДЕНКО, член-кореспондент НАН України, доктор економічних наук, головний науковий співробітник відділу економічної теорії;Олена ШУБРАВСЬКА, професор, доктор економічних наук, завідувач відділу форм і методів господарювання в агропродовольчому комплексі (ДУ "Інститут економіки та прогнозування НАНУ"); Василь КРАВЦІВ, професор, доктор економічних наук, директор ДУ "Інститут Регіональних досліджень ім. М.І.Долішнього НАНУ"; Елла ЛІБАНОВА, академік НАН України, професор, доктор економічних наук, директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В.Птухи НАНУ; Михайло ХВЕСИК, академік НААН України, професор, доктор економічних наук, директор ДУ "Інститут економіки природокористування та сталого розвитку НАНУ"