У нещодавній публікації DT.UA "Київ і МВФ: місія (не)умовлена" міститься твердження, що моя позиція, викладена в блозі "Рецепт порятунку економіки України", розходиться з концепцією інфляційного таргетування НБУ, яку підтримує МВФ.
Дозволю собі зауважити, що це далеко не так, хоча дійсно вважаю, що нам треба почати більш критично ставитися до окремих порад, що їх дають з-за кордону, покінчивши з домінуванням у нашій економічній політиці ідей неолібералізму та звернувшись до ідей неокейнсіанства. І використати там, де це доречно, планові методи в економіці й інструменти стимулювання нашого промислового зростання, в рамках промислової протекціоністської політики. Оскільки цю позицію неоднозначно сприяли в експертному і журналістському середовищі, мабуть, потрібно ще раз, але більш розгорнуто викласти її суть.
Вважаю принципово важливим виходити з того, що у нинішньому надскладному світі дуже важко знайти ефективні рішення в рамках якоїсь однієї макроекономічної ортодоксії, і реальна економічна політика завжди являє собою певне поєднання різних методів, які не спростовують, а доповнюють один одного. Як казав великий фізик Нільс Бор, одна велика істина не завжди спростовує іншу велику істину, а частіше доповнює її. Це судження Бора ми знаємо як принцип додатковості.
Засновник монетарної школи Мілтон Фрідман інтуїтивно це розумів, коли казав, що "ми тепер усі неокейнсіанці". Після світової кризи 1929 р. і Великої депресії, яка настала за нею, британський економіст Джон М. Кейнс запропонував цілком нові для того часу методи по виходу з економічної депресії. І вже до 1960–1970-х років усім стало зрозуміло (і Фрідману в тому числі), що жодний уряд у сучасну епоху не зважиться не підтримувати економіки в стилі кейнсіанських (або неокейнсіанських) методів. Особливо у разі настання схожих на Велику депресію явищ - оскільки нікому не потрібні голод і безробіття у 20% від працездатного населення. Таку підтримку національної економіки ми побачили, наприклад, у США. Зіштовхнувшись з імовірністю загрози повторення Великої депресії, Бен Бернанке та Хенк Полсон щосили почали застосовувати неокейнсіанські методи (прошу звернути увагу, що Сполучені Штати є головним донором МВФ і в досить значному ступені визначають його політику, причому насамперед у силу одного цього факту). І США не єдиний, але найяскравіший приклад.
Чи правильно це було? Вважаю, що так, і так вважає більшість спостерігачів світової макроекономіки. За винятком представників "австрійської" школи економіки, звичайно. Але в нинішньому керівництві МВФ і НБУ, наскільки мені відомо, немає "австрійців", а якщо і є, то вони безумовні опортуністи, тому що "австрійська" школа абсолютно проти будь-якого зовнішнього втручання в економіку та критикує за це навіть монетаризм Фрідмана. Тож МВФ за визначенням не може керуватися теорією "австрійської" економічної школи.
До речі, зазначу, що ніколи не виступав і не виступаю проти співробітництва з МВФ. Це свого роду наш страховий поліс і гарантія для подальшого налагоджування зв'язків з іншими міжнародними фінансовими організаціями. Я знайомий і підтримую зв'язки з багатьма колишніми і нинішніми керівниками МВФ. Але я завжди говорив про те, що треба мати свою думку, бачити і розуміти свою країну, її протиріччя та проблеми, історичні й інституціональні особливості, уклад, що формувався не лише в радянський і пострадянський час. У чому ж можна побачити мою нібито розбіжність із політикою МВФ, якщо я порекомендував нашому уряду більш сміливо використовувати методи, запропоновані індійським економістом неокейнсіанцем Рагхурамом Раджаном (який запропонував їх, до речі, коли працював головним економістом МВФ, і там його зовсім не вважали відступником)? Наш уряд розуміє доцільність застосування таких методів. Інакше як можна пояснити заплановане з 1 січня 2017 р. підвищення розміру мінімальної заробітної плати до 3200 грн, якщо не як рішення з набору метакейнсіанських методів підтримки економіки під час кризових і застійних явищ? Додам, що, звичайно ж, це було зроблено в тому числі і з гуманістичних міркувань - для поліпшення життя простих українців.
Навряд чи вітчизняні економічні експерти та журналісти виступають проти цього неокейнсіанського рішення уряду, якщо, звичайно, їх цікавить суть справи, а не суто теоретичні дискусії. Адже вони не хочуть, напевно, торжества якихось абстрактних принципів таргетування інфляції в нашій країні, при тому, що на тлі цього торжества в нас не знижуватиметься безробіття, а багато хто перебуватиме за межею бідності - проти чого я рішуче виступаю, пропонуючи методи вирішення цих економічних проблем так, як я їх розумію, у своїх статтях. Тим паче, що у вищевказаній статті я взагалі не торкався питань таргетування інфляції, просто запропонувавши доповнити політику нашого уряду ще й іншими методами, прийнятими в розвиненому цивілізованому світі.
У теорії інфляційне таргетування - комплекс монетарних заходів, прийнятих державними органами влади з метою контролю над рівнем інфляції в країні. Але, по-перше, як я зауважив, сам винахідник монетаризму Мілтон Фрідман не був проти кейнсіанських методів і створив теорію, яка сучасними західними урядами застосовується сьогодні разом із неокейнсіанськими методами або чергується з ними. А по-друге, інфляційне таргетування не може бути самоціллю економічної політики, адже стримування інфляції є тільки одним із методів поліпшення життя населення країни там, де воно здійснюється. І це завжди треба мати на увазі будь-якому аналітику, даючи оцінку правильності економічної політики уряду й Нацбанку чи оцінюючи діяльність і судження того або іншого вченого.
Відомо, що МВФ воліє надавати країнам-позичальникам кредити в обмін на гарантії здійснення антиінфляційної політики. Тому зрозумілі наміри Нацбанку проводити політику таргетування інфляції. Як, напевно, і багато інших фахівців-практиків, я не є прихильником точки зору Мілтона Фрідмана щодо того, що причини інфляції лежать виключно в монетарній політиці, тобто що, відповідно до його думки, єдиною причиною зростання цін є збільшення пропозиції грошей, що випереджає зростання пропозиції товарів і послуг. Дехто вважає, що інфляція в Україні має суто монетарний характер. У реальності інфляція - явище багатофакторне. Однак недооцінювати вплив монетарних факторів на зростання вартості товарів і послуг було б необґрунтовано. Тому Нацбанк у силу тих завдань, які стоять перед ним та обумовлені Конституцією й профільним законом, а також у рамках наявних повноважень й інструментів для їхньої реалізації, здійснює політику стримування зростання цін. І проводить її загалом успішно - за десять місяців поточного року індекс інфляції становив 9,39%.
До речі, окремі вимоги МВФ ускладнюють Нацбанку завдання стримування інфляції - приведення тарифів на тепло й газ до ринкового рівня, а це рекомендує МВФ, впливає на рівень цін в Україні. Але з іншого боку, якщо наша країна має потребу в кредитах МВФ, то доводиться виконувати рекомендації Фонду. Або ж запропонувати інші шляхи.
Вважаю, що наш уряд сьогодні в цілому на правильному шляху, а моя роль як вченого-економіста полягає в тому, щоб давати йому ідеї, якими він може скористатися, а може, й не скористатися. Хай там як, я маю право на свою думку незалежно від того, подобається вона комусь чи ні. Оскільки переконаний, що будь-який розвиток закінчується саме тоді, коли всі єдині в думках. У будь-якій здоровій та успішно функціонуючій установі обов'язково має бути конструктивна дискусія (як вона є і в науці, тому наука й розвивається). Я радий, що вона є і в НБУ, раду якого я маю честь очолювати. Буде вона, сподіваюся, й надалі, тому що в цьому і є запорука того, що уряд і НБУ впораються зі своїми завданнями з оздоровлення української економіки на шляхах виходу її з кризи.
Співробітництво необхідне
Тепер хочу детально зупинитися на проблемах і перспективах відносин нашої країни та Міжнародного валютного фонду, який уже багато років є найбільшим кредитором України. До речі, я позитивно оцінюю той факт, що в суспільстві та експертному середовищі ініційовано дискусію про доцільність залучення нашою країною кредитів від МВФ (особливо радітиму, якщо нам удасться підвищити градус професіоналізму цієї дискусії).
Попри неоднозначне ставлення до деяких із вимог, запропонованих Фондом нашій країні, вважаю, та ще раз повторю, - Україна в нинішній ситуації не може відмовитися від співробітництва з МВФ.
Наведу одну тривіальну, але від цього не менш важливу причину. Уявімо гірший сценарій: Україна не одержує запланованого четвертого траншу кредиту МВФ, який має становити 1,3 млрд дол. До речі, якщо це станеться, то країна може не одержати й 0,6 млрд євро макрофінансової допомоги від ЄС (так, формально це не взаємозалежні питання, однак виділення або невиділення кредитів від МВФ є своєрідним маркером для інших кредиторів). У такому разі міжнародні резерви залишаться на рівні 15,5 млрд дол., що не покриває й чотирьох місяців імпорту України. Сподіваюся, не треба нагадувати, що в осінньо-зимовий період здійснюється оплата імпортного природного газу. Крім того, наступного року наша країна повинна погасити 1,5 млрд дол. за зовнішніми запозиченнями і повернути 1 млрд дол. раніше залучених кредитів МВФ. Тільки невиправний оптиміст може вважати, що неотримання кредиту Фонду не позначиться на ситуації з валютним курсом і споживчими цінами, які певною мірою залежать від курсової ситуації. Гадаю, що лише цього аргументу (хоча він не єдиний) достатньо для того, щоб стверджувати: Україна на цей момент не має можливості відмовитися від кредитного співробітництва з МВФ.
Стратегія й тактика
Загалом питання співробітництва з МВФ можна розділити на стратегічні та тактичні. До перших слід віднести концептуальні проблеми, що випливають із основних документів, на яких базуються принципи діяльності Фонду, до других - виконання критеріїв програм і меморандумів про співробітництво з Фондом.
Проблеми стратегічного характеру, пов'язані зі співробітництвом України та МВФ, виникають із деяких базових принципів, якими керується Фонд, зокрема з так званого Вашингтонського консенсусу. Він в основному є тим типом економічної політики, який МВФ (а також Світовий банк) рекомендують до застосування країнам, що зазнають економічних і фінансових труднощів.
Не претендуючи на істину, спробую сформулювати кілька міркувань, що стосуються того, як деякі постулати Вашингтонського консенсусу інтерпретуються для країн, що розвиваються, до яких належить і Україна, і спробую обґрунтувати доцільність корекції таких підходів у випадку з нашою країною.
По-перше, складно погодитися з тим, що країни, які розвиваються, повинні перейти до повної вільної торгівлі до створення та становлення сильного національного промислового сектора. Прикладів, коли саме зворотна поведінка приносила успіх, в історії достатньо. Кілька століть тому Велика Британія активно застосовувала фритредерство тоді, коли її продукція була конкурентною, але без найменших зволікань переходила до політики протекціонізму, якщо ті або інші сектори її національної промисловості потребували захисту. Великий класик А.Сміт, якого люблять цитувати адепти вільної торгівлі, визнавав, що протекціонізм сприяє розвитку тих галузей, які, наприклад, захищені митами (це, до речі, наштовхує на міркування про те, що не всі погляди А.Сміта були такими, якими їх нині намагаються подати затяті прихильники економічного лібералізму). Про аналогічне свідчать і відносно нещодавні приклади: Японія, Південна Корея та Китай насамперед створили якісну сучасну промисловість і лише після цього зменшили або скасували мита й лібералізували обмежувальні заходи нетарифного характеру (до речі, розвинені країни вміло використовують саме нетарифні заходи захисту національних виробників, і нам тут є чого повчитися). Понад те, кризові явища в економіці приводять до посилення протекціоністських заходів відносно національних виробників. Це логічно - хто ж, перебуваючи в здоровому глузді, побажає, щоб іноземний виробник виживав за рахунок свого, національного? Переконаний, що й ми не маємо сприяти тому, щоб український виробник був принесений у жертву виробнику іноземному.
Наголошу: саме розвиток промисловості приводить до збільшення виробленої в державі доданої вартості, сприяє зростанню її багатства. А без розвиненої сучасної промисловості нація приречена на бідність і масове безробіття. За останні два роки я писав про це, напевно, не менше сотні разів і продовжую дотримуватися такої точки зору. Сучасна промисловість може бути створена лише за такої обов'язкової умови - здійснення державою відповідної протекціоністської політики. Тоді як вільна торгівля не тільки не сприяє створенню промислових підприємств, що відповідають актуальному у світі технологічному укладу, а навпаки, призводить до руйнування існуючої промисловості.
По-друге, принципи Вашингтонського консенсусу не передбачають формування в країнах, що розвиваються, інститутів сприяння технологічному лідерству, тоді як такі інститути існують та успішно працюють у розвинених країнах. Успішно реалізовані стратегії досягнення лідерства у світі в останні кілька століть завжди були щільно пронизані нитками прагнення до технологічної переваги. Ігнорувати це Україна не може.
По-третє, передбачувана Вашингтонським консенсусом повна лібералізація валютного й фінансового ринків у вітчизняних реаліях, цілком імовірно, здатна призвести до їхнього розбалансування з можливим наступним колапсом, чого допустити не можна. До речі, хочу звернути увагу на те, що після світової фінансово-економічної кризи 2007–2009 рр. провідні країни не тільки переконалися в необхідності посилення регулювання національних фінансових ринків, а й активно реалізовують це на практиці. А якщо подивитися на дії фінансової влади Японії і Китаю, то можна переконатися в тому, що в питаннях лібералізації фінансових ринків вони поводилися вкрай обережно. Причому ці процеси в них поєднувалися з промисловою політикою (не стверджую, що спочатку свідомо поєднувалися, але ретроспективно цей взаємозв'язок чітко простежується) - лише в міру становлення національних промислових секторів, що виробляють сучасну конкурентну продукцію з високою часткою доданої вартості, і переходу до експорту капіталу ці країни бралися до поступової лібералізації фінансового й валютного ринків. Тобто лібералізація валютного і фінансового ринків доцільна, але здійснювати її треба не поспішаючи й вчасно, а найголовніше - у правильній комбінації із заходами промислової політики. Вважаю, що у нас час лібералізації фінансового й валютного ринків ще не настав.
Перейду до тактичних питань взаємодії України та МВФ. Якщо говорити про основні пункти укладеного цього року Меморандуму про фінансову й економічну політику, то треба зазначити, що вони в цілому спрямовані на сприяння реформуванню й інституціональному розвитку нашої країни.
Вважаю, не варто обговорювати необхідність подальшої активізації боротьби з корупцією - переконаний, що суспільного консенсусу з цього питання давно досягнуто, і від дискусій час переходити до ще більш рішучих та ефективних дій.
Тема доцільності продажу земель сільськогосподарського призначення, проведення чого МВФ рекомендує нам розпочати, є соціально гострою. Однак якщо ми маємо намір формувати капіталістичну економіку, то бажано подолати гальмування введення в цивільний оборот землі. Хоч би як чутливо до цього ставилися так звані групи впливу та значна частина населення, страхи якого активно підігріваються деякими політиками. Причому цих політиків заборона продажу землі цікавить у другу чергу, а головна їхня мета в тому, щоб на цій гострій темі, що глибоко сягає корінням в основу душі українського народу, заробити побільше "електоральних дивідендів". Звісно, не йдеться про якийсь безумовний продаж - вважаю за доцільне встановлення зобов'язань щодо цільового використання земельної ділянки, запровадження заборони на застосування технологій або здійснення дій, які можуть призвести до погіршення якості ґрунту, потрібно запровадити також обмеження граничного терміну невикористання ділянки (думаю, помірковано жорстке -
2–3 роки, не більше). Мораторій на продаж землі унеможливлює повноцінний розвиток сільськогосподарського сектора та використання землі як застави для одержання кредитів. Нехай ті, хто вважає інакше, наведуть аргументи на користь своєї точки зору.
Питання пенсійної реформи, якому МВФ приділяє серйозну увагу, не менш, а навіть більш складне, ніж реформа земельна. І, напевно, ще чутливіше для мільйонів наших громадян. Тому його теж намагаються використовувати у своїх цілях окремі політики. Дуже легко звертатися до почуттів пенсіонерів, які рахують кожну гривню, і в такий спосіб заробляти симпатії електорату. Але значно важче вирішувати питання з дефіцитом Пенсійного фонду України, який сформувався значною мірою тому, що попередні керівники країни воліли відкладати непопулярні рішення "на потім". Чим забезпечували собі приріст електоральної бази, але заганяли ситуацію в той глухий кут, у якому вона нині перебуває.
До речі, підвищення мінімальної заробітної плати до 3200 грн, згідно з розрахунками профільного міністерства, здатне скоротити дефіцит Пенсійного фонду на 17 млрд грн. Кардинально це не вирішить проблеми, але певний позитивний внесок зробить. Принагідно зауважу, що проблема підвищення пенсійного віку, за що стосовно України виступає МВФ, дуже гостро стоїть в усьому світі. Інша справа, що в Україні вона значно обтяжена тим, що кілька десятиліть керівники країни воліли утримуватися від непопулярних дій, "мудро" перекладаючи вирішення питання підвищення віку виходу на пенсію на плечі наступників у владі. Але хоч би як зараз було важко, проект державного бюджету на 2017 р. передбачає підвищення розміру пенсій, що кореспондується зі зростанням розміру прожиткового мінімуму, - Пенсійному фонду планується виділити наступного року на 16 млрд грн більше, ніж 2016-го.
Втім, звісно, цей пласт питань у переломленні їх через відносини з МВФ є одним із тих, щодо яких треба продовжувати активно роз'яснювати представникам Фонду точку зору української влади і причини, що її формують. І, звичайно ж, намагатися знайти компроміс, тому що негайне й безумовне виконання всіх вимог Фонду відносно пенсійної реформи, особливо на тлі приведення до ринкового рівня тарифів на енергоносії, погіршить і без того складну соціальну ситуацію в нашій країні. Не думаю, що це відповідає інтересам МВФ.
Серед інших питань соціальної спрямованості, що містяться в Меморандумі, відзначу вимогу МВФ про здійснення верифікації одержувачів пенсій і соціальних виплат. Не бачу в цьому нічого поганого - порядок у цьому питанні треба наводити. Також Меморандум передбачає необхідність переходу до адресної системи соціальної допомоги, що, вважаю, не суперечить інтересам громадян України.
За всієї гостроті й складності завдань, виконати які наша країна повинна в рамках підписаного Меморандуму, концептуально, з погляду економічної логіки, позиція МВФ не викликає відторгнення - фінансування соціальних статей держбюджету не може надмірно виходити за рамки можливостей економіки України (як це часто відбувалося раніше).
Питання приватизації, напевно, викликають не менше суперечок, ніж продаж землі й пенсійна реформа. МВФ наполягає на активізації приватизаційних процесів - у Меморандумі зазначено конкретні підприємства й строки, в які слід провести їх роздержавлення. Багато фахівців небезпідставно стверджують, що зараз цінність українських активів невелика, тому проводити приватизацію недоцільно. Я парирую це припущення тим, що у близькому майбутньому навряд чи з'являться перспективи бурхливого зростання їхньої вартості. А з роками залізо теж зношується й купа металу стає всього лиш металобрухтом.
Діалог і пошук компромісів
Хоч би яким складним було виконання вимог МВФ - а треба визнати, що кредитор має право висувати вимоги до позичальника, - ми не можемо їх просто взяти й відкинути. Обнадіює той факт, що представники Фонду й нашої країни перебувають у процесі постійного продуктивного діалогу, спрямованого на пошук компромісів. Уже на посаді голови ради НБУ я зустрічався з місією МВФ, яка перебувала в Україні. Мені імпонує готовність співробітників місії МВФ до діалогу, вміння вислуховувати аргументи і, як мені здалося, готовність до певної корекції деяких рекомендацій стосовно України, прийняття яких на етапі узгодження документів було умовою надання кредиту. Адже очевидно, що дії за шаблонами і лекалами не завжди приводять до позитивного результату. Необхідно враховувати особливості сучасної економіки нашої країни та її нинішній стан, соціальну спрямованість державного бюджету протягом усіх років незалежності України.
З іншого боку, не варто погоджуватися з тими, хто говорить, що на Україну внаслідок продовження співробітництва з МВФ очікує "шокова терапія". Позиція нашої влади спрямована на відстоювання інтересів країни й демпфірування шоків. Причому ця позиція базується в тому числі на тому, що держави, які успішно коригували спочатку встановлені Фондом догмати й шаблони (за узгодженням з керівництвом Фонду, звичайно), мали успіхи у здійсненні економічних реформ.
У зв'язку з цим наголошу: необхідно зрозуміти, що без застосування неокейнсіанських методів і без промислової політики за проактивної участі держави вихід на траєкторію стійкого економічного зростання в Україні малоймовірний. Так само треба знати, що збільшення кількості грошей, які перебувають в обігу, не обов'язково призводить до зростання цін. Тому що гроші, які знову з'явилися в обігу, не обов'язково перетікають на товарні ринки або ринки послуг. І саме тут точкові неокейнсіанські методи, при правильному їх застосуванні, та ще й за злагодженої роботи уряду і НБУ (маю на увазі, наприклад, проведення продуктивної емісії), цілком здатні створити передумови для економічного зростання, яке не супроводжуватиметься помітним збільшенням рівня інфляції.
Терпіння й праця
На жаль, нинішня ситуація в економіці України така складна, що не передбачає наявності безумовно позитивних рецептів і однозначно виграшних методів дії. Вихід на траєкторію стійкого економічного зростання можливий лише у разі комбінації в розумних пропорціях інституціональних і структурних реформ (на проведенні яких робить акцент Міжнародний валютний фонд) і сучасної промислової політики (до якої МВФ нейтральний, але до якої не маємо права бути байдужними ми). Інструментарій і методика промислової політики мають змінюватися в міру реалізації інституціональних і структурних реформ. Тут присутній специфічний взаємозв'язок, що ускладнює виконання завдань, які стоять перед нами. У випадку, якщо економіка перебуває в рецесії, це не сприяє швидкості здійснення інституціональних реформ (ймовірність їх успіху вища тоді, коли економіка перебуває у висхідному тренді). А поки що наша економіка не може похвалитися тим, що вийшла з кризи. Але слабкі інститути, у свою чергу, зменшують шанси на успіх промислової політики, тому що важливі державні рішення приймаються не в інтересах народу та держави, а в інтересах "груп впливу" і горезвісних олігархів. Одне з найголовніших завдань промислової політики нині полягає в створенні обстановки довіри і співробітництва між державою та бізнесом, що й здатне закласти основу для успішного проведення інституціональних перетворень.
Ми змушені одночасно рухатися у двох напрямах - інституціональні й структурні реформи, з одного боку, і сучасна промислова політика - з іншого (але це не взаємовиключні дії). Інакше шансів на успіх в України у динамічному мінливому світі не буде. І нам слід гідно оцінювати роль Міжнародного валютного фонду, який не тільки сприяє стабілізації ситуації в макроекономіці та фінансах України, а й створює своєрідний тиск з метою здійснення непопулярних, але необхідних структурних та інституціональних реформ.
Та водночас ми не повинні відмовлятися від своїх стратегічних інтересів, що полягають у реалізації заходів промислової політики, спрямованих на забезпечення технологічної переваги як єдиного способу досягнення успіху у світі, де на зміну третій промисловій революції вже приходить четверта. І немає іншого шляху, окрім активного аргументованого діалогу з МВФ щодо тих питань, з яких позиція Фонду не сприяє реалізації національної промислової політики, хоч би якими палкими й напруженими були ці дискусії.
Важлива роль у цьому діалозі приділяється Національному банку України. І якщо для досягнення якісного розвитку нашої країни буде потрібно настільки тривалий і напружений діалог із МВФ, то, значить, це слід зробити. І особисто я готовий докласти всі необхідні сили, знання й витратити весь необхідний час для досягнення макроекономічної та фінансової стабілізації та, одночасно з цим, для реалізації в Україні адекватної сучасним світовим вимогам промислової політики.
Упевнений, що до цього готові керівники НБУ й члени ради Нацбанку. Скажу відверто, я готовий перетягнути частину політичної дискусії на раду НБУ, щоб дати правлінню можливість працювати в спокійній атмосфері. Тому що всі ми розуміємо важливість комбінації сприяння зростанню української економіки з продовженням співробітництва з МВФ. І тому що знаємо - терпінням і працею всього здобудеш. А головне - я вірю, що в зазначених питаннях МВФ і Україна не лише зможуть знайти компроміс, а й будуть союзниками.
Закінчити статтю хочу словами відомого економіста Дені Родріка про роль учених-економістів у справі трансформації суспільств з досягнення економічного процвітання, з якими я абсолютно згодний: "Економічна наука пропонує безліч способів поліпшення становища й аналітичних інструментів для роботи з "великими" суспільно значущими питаннями нашого часу. Чого вона не дає, то це однозначних універсальних відповідей. Результати досліджень економістів необхідно поєднувати з цінностями, судженнями й оцінками етичного, політичного або практичного характеру".
Звичайно, нам в Україні треба навчитися сміливіше застосовувати різні моделі з арсеналу економічної науки. Нам потрібні як поради монетарного характеру від МВФ, так і розробки й рецепти українських і міжнародних економістів та практиків з впровадження відповідних моделей реіндустріалізації нашої країни, які при цьому, безумовно, мають враховувати особливості характеру українського народу - його цінності, соціокультурні особливості, трудову етику й релігійні переконання. Тому що успіх наших реформ залежатиме від того, приймуть українці запропоновані їм економічні моделі чи ні.