Саме Мін’юст і ніхто більше відповідає згідно із законом за експертне забезпечення правосуддя. Але саме експертна складова в справі «Роттердам+» — найслабкіша та не дає змоги поставити крапку в цій справі, хоча мала б. Якраз значна кількість різних експертиз із суперечливими результатами забезпечила можливість прокуратурі закрити справу та умити руки, уміло переклавши відповідальність за якість доказів на суд. І нині у Вищому антикорупційному суді в розпалі слухання про поновлення справи «Роттердам+», і тема експертиз на них — основна. Але інструмент, який мав би внести ясність у процес, навпаки, його обтяжує.
У справі «Роттердам+» було кілька експертиз: одні експерти вважають, що питання збитків у справі має вирішувати суд; інші — що збитки встановити неможливо; треті — «не підтверджують» висновків і перших, і других, хоча взагалі не мають перейматися такими запитаннями; четверті — визнали та пояснили збитки, але прокурор закрив справу ще до закінчення експертизи, бо вважав, що пошук нових доказів у справі неможливий, оскільки попередні експерти в думках не зійшлися. І ні, проблема не в цьому конкретному кейсі, вона інституціональна та має бути вирішена, якщо ми справді хочемо забезпечення правосуддя, а не ігор на користь тієї або іншої сторони процесу.
Той масив ринкових відносин, які зачіпає справа «Роттердам+», претендує, відповідно, на цілу низку експертних компетенцій. Принаймні в постановці розслідувачів. Причому це стосується й специфічної сфери ціноутворення на організованих/регульованих ринках, і теми збитків, яка торкається поки що мало вивченої судовими експертами площини макроекономічного впливу та наслідків. Окрема історія — це наявність інструментальних можливостей проведення досліджень і зведення всього цього масиву інформації в процесуальний формат. На жаль, зазіхати на осмислення такої кількості макроекономічних питань нинішні судові експерти не можуть. А детективи змушені шукати товари-субститути, «підпирати» висновки експертів думками фахівців, щоб забезпечити хоч якісь релевантні докази. Зрозуміло, ходи розслідувачів із відтворенням у кримінальному процесі «фахівцями» картини завдання можливих збитків і були б хороші, ну, скажемо так, для середини 1990-х, але не нині. Сьогодні потрібні більш, так би мовити, креативні рішення.
Загалом судова економічна експертиза в Україні охоплює багато напрямів: від підрахунку зарплати до нестачі цибулі та петрушки на овочевих базах. Але час відверто визнати, що в епоху розвитку технологій, коли підходи до методики проведення експертиз регулярно та іноді безнадійно застарівають, діюча система експертного забезпечення не справляється із завданнями. Економічні реалії також змінюються зі швидкістю, яка перевищує найбільш оптимістичні/песимістичні сценарії вчорашніх прогнозів.
Інститут проведення судових експертиз в Україні створений так, що за всього бажання виконавців (якого, звичайно, немає) не встигає реагувати на ці процеси.
Економічна ж експертиза будь-яких пов’язаних з організованими ринками відносин і зовсім є суто специфічним експертним дослідженням. Ну, мала би бути. Найчастіше, точніше навіть, як правило, таке дослідження має проводитися з використанням відповідного програмного забезпечення.
Методологія роботи з об’єктом дослідження повинна враховувати специфіку досліджуваних відносин. Не можна на основі зареєстрованої 20 років тому методики, яка йде коріннями та ментально в постсовкову економіку, обґрунтовувати будь-які судження, що стосуються ціноутворення, пов’язаного з роботою організованих/регульованих ринків, макроекономічних викладок, скинутих в одну купу з уже мікроекономічними категоріями попиту та пропозиції. Насправді й такої методики немає, тому що питання надто специфічне.
Методологічне забезпечення економічної експертизи в Україні сьогодні — це спроба будувати ринкову економіку за завітами Карла Маркса. Це та сама інструкція з управління діючим реактором Чорнобильської АЕС, що не містить регламенту на позаштатний випадок, наявності якого просто не передбачив академік Александров.
Економіка ж — це наука, яка перебуває в постійному та динамічному розвитку, інструментарій і методологічна й теоретична база якої удосконалюються. Судова експертиза не може цього не враховувати у своєму інструментарії. Судова ж експертиза в Україні — це в принципі зведення доісторичних, з минулого століття, іноді просто маразматичних інструкцій, найчастіше надрукованих на друкарській машинці, а можливо, відредагованих з новими датами.
Тепер уявімо, яке завдання стоїть перед будь-яким судовим експертом, залученим хоч захистом, хоч обвинуваченням. Ці експерти зобов’язані діяти відповідно до інструкції (Інструкція про призначення та проведення судових експертиз і експертних досліджень, затверджена наказом Мін’юсту від 08.10.1998 №53/5 у редакції наказу Мін’юсту №1950/5 від 26.12.2012). Інструкція ж пропонує застосовувати відповідні методи та в тому числі використовувати чинні республіканські стандарти колишньої УРСР і державні класифікатори, галузеві стандарти та технічні умови колишнього СРСР. Уже смішно, чи не так?
Ну добре, а якщо немає методики? Методику створює Науково-дослідний інститут судових експертиз і затверджує після апробації Мін’юст. Після апробації та рецензії її може бути зареєстровано в реєстрі, який веде Мін’юст. А може й не бути. Причому в цій маргиналізованій клоунаді зайняті інститути, наукові ради, координаційні ради та радники. Результат усе одно негативний. Вам же не підійде для кримінального суду випущена 2002 року Методика проведення судово-економічних експертиз при розгляді в господарських судах справ, пов’язаних з питаннями ціноутворення? А іншої там немає. До речі, у реєстрі тільки назви. Суть, як і водиться, у цифровізованій реальності держави в смартфоні, — «засекречені» методики лише на папері та в окремих кабінетних сейфах.
У кожному разі розробляти нову методику — це роки. Створено все для того, щоб ніколи експертиза не стала утилітарною та корисною. Зате все для того, щоб Мін’юст був зайнятий «роботою». Він створює ради, радників, акредитує та фінансує інститути, їх кошториси, навчає (чого?) експертів, роздає їм ліцензії, наглядає за всім цим.
Ну добре, припустимо, ми дочекалися цього щасливого моменту, і методика пройшла апробацію в науковій установі. Вирішальне слово за координаційною радою Мін’юсту. Та невже така координаційна рада — це мегамозок, який володіє всіма компетенціями за всіма експертними напрямами? На жаль, хоч як це смішно, але іноді так! А поки методику буде створено у такий безглуздий спосіб, строки досудового слідства закінчаться. Від початку до кінця — цілковита профанація. Припустимо, диво сталося, і методика виникла. Хто ті експерти (з тих, що володіють ліцензіями), які мають досвід проведення подібних експертиз? Такі взагалі є? І як можна засновувати експертизу спеціалізованого кейса white-collar crime на доісторичній методологічній базі, створеній совковим мисленням?
Сьогодні система експертного забезпечення в Україні є не просто закостенілим постсовковим мутантом, а абсолютним симулякром, який гальмує розвиток змагального судового процесу в Україні. Все-таки давайте хоча б приблизно зіставляти, де пишуться інструкції, а де Роттердамська біржа.
Система експертного забезпечення в Україні повністю ігнорує наявність фактичних знань, навичок і вмінь, досвіду та реальної спеціалізації експерта, його вузькопрофільність на противагу наявності ліцензії. Так, сьогодні навіть серед визначених Законом «Про судову експертизу» гарантій правильності експертного висновку ви не знайдете обов’язковість наявності підтверджених компетенцій експерта. А експертом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями (стаття 69 КПК України). Про компетенції — жодного слова. Але, вибачте, знання застарівають, а компетенція — це наявна в сьогоденні спроможність вирішувати певний клас завдань. Також найчастіше повністю ігнорується наявність спеціального інструментарію для здійснення умовиводів комплексного характеру з аналізом, синтезом і використанням кількісних даних. А слідуючи за логікою та приписами чинного законодавства, та й просто спираючись на здоровий глузд, будь-яка експертиза має ґрунтуватися виключно на релевантній методологічній базі. В Україні — яка ще й зареєстрована та пройшла апробацію.
Тепер уявімо, наскільки рідкісним є випадок, розглянутий сьогодні ВАКС? Хтось заперечить, мовляв, інститути ж науково-дослідні, от і досліджують конкретне питання! Ну добре, покажіть хоча б одне дослідження з цих інститутів, що стосується роботи ринків капіталів і організованих/регульованих товарних ринків? Підкажіть, будь ласка, якщо хтось чув і знає, скільки конкретно наукових праць, монографій, та хоч би публіцистичних текстів на цю спеціальну тему опубліковано експертами цих інститутів? Ліцензія не може вказувати на компетенцію, тому що екзаменаційні питання для експертів не містять вимог до цих вузьких компетенцій! З іншого боку, ті реальні, не «з ліцензіями», експерти, які насправді розуміють, про що йдеться, та які могли б проводити реальну, а не бутафорську експертизу, у принципі, інституціонально не можуть бути навіть допущені в процес як експерти.
Вихід, як завжди, є. Він, звичайно, суперечитиме логіці Мін’юсту та полягає в приведенні правил здійснення експертиз відповідно до смислу кримінального процесу. По-перше, Мін’юст повинен розблокувати процес акредитації методик проведення експертиз, подати законодавчі зміни для допуску в процес як експертів за принципом ad hoc осіб, які довели суду можливість бути експертом у конкретному питанні. По-друге, рівень і статус експерта в необхідних випадках законодавчо має визначатися тільки його досвідом у конкретному питанні та доводитися суду в кожному окремому випадку. Експертиза має здійснюватися на принципах змагальності, з обов’язковими перехресними допитами всіх експертів. І доказовою аргументацією висновків у суді. По-третє, потрібно законодавчо закріпити право експерта розробляти самостійно методику проведення експертизи під кожний конкретний випадок з урахуванням її особливостей. І в змагальному судовому процесі вона має бути захищена експертом так само, як і висновки самої експертизи.
Всі статті Олександра Кошового можна прочитати за посиланням.