За інформацією Міністерства економічного розвитку і торгівлі, раніше оголошений перелік об'єктів, які підлягають приватизації цього року, невдовзі доповниться ще 40 підприємствами з числа тих, що не підлягали приватизації.
Уряд уже ініціював процес необхідних для цього законодавчих змін. Тож до списку, в якому і без того чимало ласих обленерго, міськгазів і портів, незабаром додадуться нові, не менш цікаві об'єкти. Незважаючи на шквал критики, влада налаштована рішуче і відступати від намічених планів не має наміру. І хоча часу для якісного проведення приватизаційних процесів цього року вже не вистачить, і реальних інвесторів, які бажають придбати українські активи, вдень зі свічкою не знайдеш, а відсутність конкуренції вкупі із жалюгідним станом держкомпаній, що виставляються на продаж, гарантує держбюджету мінімальний дохід, процес запущено.
Ще б пак, адже рейтинги недовіри до влади зростають так, що вона (влада) може дуже швидко вислизнути з-під ніг, а її ще треба встигнути конвертувати в капітал, поки все те, що відбувається, ще вдається приховувати за ширмою псевдореформ, війни за країну і співробітництва з МВФ. Жадібність бере гору над страхом - приватизаційний адреналін хвилює й спонукає до дій топ-політиків і чиновників. Особливо незважаючи навіть на те, що вже два екс-керівники ФДМ вочевидь передчасно розпрощалися з життям за досить дивних обставин.
Попередні хвилі приватизації також проходили в найбільш неблагополучний для цього час. Були відсутні фондовий ринок, достатня правова база охорони прав власності, механізми її прозорого та ефективного перерозподілу. А той темп, з яким здійснювалися приватизаційні процеси, не дав змоги створити раціональну і систематичну стратегію реформи. На момент першої хвилі приватизації (в 90-х роках минулого століття) спостерігалася критично низька питома вага легкої промисловості, сфери послуг на тлі гіпертрофовано розвинених сировинних галузей і галузей первинної переробки сировини, а також мізерного за обсягами і роллю сектора малого підприємництва. Чи змінилася ситуація принципово за минулі двадцять років?
"Ландшафт", звісно, зазнав неабияких змін, але точно не став від цього кращим. Хоч якихось відчутних вигід від попередніх приватизацій (для тієї ж держскарбниці або у вигляді нових робочих місць) ніхто так і не побачив. Переважна більшість приватизованих підприємств так і не перетворилися на квітучі оазиси або локомотиви української економіки: багато які з них у результаті просто були доведені до банкрутства й розпиляні на металобрухт, інші довгі роки повільно застарівали і вмирали, наповнюючи замість держбюджету тільки офшорні рахунки їхніх злодійкуватих власників.
Плеяда "червоних директорів" - фактичних розпорядників суспільно-державною власністю на зорі першої хвилі приватизації - змінилася ФПГешно-олігархічною поросллю та бюрократично-адміністраторською цвіллю, от вам і весь значущий підсумок усіх процесів.
Модель господарських відносин теж змінилася в основному тільки в гірший бік. Якщо в совковій моделі керівники хоч і далеко не найкращим чином, але хоч якось відповідали і за робочі місця, і за житлові умови, побут, відпочинок та "окультурення" своїх працівників, то нові ринкові власники цими питаннями не переймалися навіть для проформи. А от тих самих довгоочікуваних ефективних власників, на яких нібито будувався розрахунок, так у переважній масі ніхто й не дочекався…
Вочевидь невдалий досвід розтягнувся вже на десятиліття, однак висновків, які відповідають державним інтересам, так ніхто й не зробив. І от уже чергова нова хвиля мародерів "воєнного часу" у владі рветься до залишків держмайна, як мантру, повторюючи твердження, що держава не може бути ефективним власником. І тому все, що там у неї ще "завалялося", має бути терміново передане в приватні руки. Держава, яку представляють "відкотчики"-казнокради, дійсно не в змозі бути ефективним власником. І тому, до речі, у діючій програмі МВФ прописано цілий розділ, що передбачає впровадження нової моделі управління держмайном. Моделі, побудованої на принципах прозорості, корпоративного управління і подібних "заморочок", про які люблять багато говорити, але ніяк не робити вітчизняні політики й бюрократи. І от уже намір налагодити ефективне управління обертається черговим банальним розпродажем з як мінімум 90-відсотковими знижками. Це через "переїзд магазину" чи "прикриття лавочки" така "шара" для обраних?
А що залишилося? На сьогодні у власності держави перебуває близько 3 тис. підприємств, працюють з них майже 1900, прибуткових - десятки. Позбувшись 350 компаній, поліпшити ситуацію принципово не вийде, і аргумент, що держава лише витрачає кошти на підтримку життєдіяльності ДП, не бачачи ні податків, ні дивідендів, актуальності не втратить.
Однак в уряді налаштовані рішуче. "Приватизація завжди буде непопулярна. Але потрібно розуміти, що значна частина компаній, якими зараз володіє держава - неефективні, насамперед через масштаби корупції. І в першу чергу слід підготувати до продажу ті неефективні підприємства, які здійснюють виключно комерційну діяльність, не є стратегічними і не забезпечують виконання державних функцій і соціальних послуг. З одного боку, їх продаж не зачепить державні інтереси, з іншого, вони є привабливими для інвесторів, - розповів DT.UA Адомас Аудіцкас, старший радник Міністра економічного розвитку і торгівлі України, керівник цільової команди реформи управління державною власністю. - До вже оголошених 350 компаній, буде додано ще близько 40 підприємств. Для цього нам необхідно внести зміни в закон про підприємства, які не підлягають приватизації. Насправді, зараз є особи, які мають вплив на такі компанії і фактично замість держави отримують прибуток, їм поточна ситуація вигідна, оскільки вони впевнені в тому, що ці підприємства залишаться у власності держави, і їх ніхто не потривожить".
Логіка карколомна: ми вибрали найбільш невідповідний час для продажу активів, тому ми продамо підприємства прибуткові, бажано ті, які не підлягають приватизації, тому що інші покупцям будуть нецікаві.
Ефективний власник
в Україні -
це поки що майже міф
Приватизація - це не реформа, а збереження поточного стану речей, +/- 350 компаній. Фактична відмова від вирішення проблем, що накопичилися за останні 20 років. Але з незрозумілої причини нинішня влада бачить тільки один вихід, відмітаючи так, триваліші, так, такі, що потребують великих зусиль, але водночас вигідніші для країни варіанти.
Ідея про те, що роль держави в економіці країни має бути мінімальною, стала визначальною. Твердження про те, що держава взагалі не повинна і не може ефективно управляти капіталом, вважається беззаперечним. У дійсності ринку байдуже, хто є власником - приватна особа чи держава. Успішність визначається результатами діяльності, які залежать не від статусу кінцевого вигодоодержувача, а від його управлінських якостей. Хоч би як ми кивали у бік держави, у приватному секторі прикладів неефективного управління не менше. За 20 років з моменту першої хвилі приватизації підприємств, які успішно скористалися наданою їм можливістю, - десятки серед десятків тисяч тих, хто продовжив використовувати старе обладнання, старі схеми збуту, старі підходи у веденні госпдіяльності.
Так, форма власності змінилася, але методи залишилися колишніми, закостенілими і неефективними. Ми не змогли подолати шлях від сировинного суспільства до індустріального, поліпшити інфраструктуру, відкрити нові ринки, навчитися цінувати людську працю й ставитися до неї, як до капіталу. Галузі по черзі заглядають у кишеню держави, випрошуючи пільги й дотації, поперемінно в парламенті реєструються законопроекти, які дають привілеї одним "ефективним" приватним власникам над іншими. Більшість нинішніх кінцевих вигодоодержувачів займаються не стільки управлінням компаніями, що належать їм, впровадженням інновацій, виведенням нових продуктів, пошуком інвестицій, скільки перерозподілом власності, контролем над грошовими потоками і виведенням надлишку з країни. За минулий рік Україна "інвестувала" в економіку Кіпру 12,4 млрд євро при тому, що річний ВВП цієї острівної держави становив…
15 млрд євро.
Держава може бути ефективним власником, якщо перестане вставляти собі ж палиці в колеса і почне впроваджувати в діяльність елементи ринкового управління. Звичайно, на раптові зміни ринку держпідприємства не реагуватимуть так само швидко й гнучко, як приватні (втім, і приватні рік тому виявили нетямущість у цьому питанні), але в іншому держава програє лише тому, що виграти не хоче.
За словами Адомаса Аудицкаса, зараз в Мінекономрозвитку розробляється модель, що дозволяє зробити ефективним управління державними підприємствами. Компанії вже зобов'язали публікувати фінансову звітність, планують провести незалежний аудит їх діяльності і розділити всі держпідприємства на три групи в залежності від тих завдань, які перед ними ставить держава: отримання прибутку; отримання прибутку + виконання делегованих державою функцій; виключно виконання держфункцій. Такий поділ дозволить поставити менеджменту компаній реальні, вимірювані цілі їх роботи і контролювати ефективність їх діяльності. Експерти міністерства пропонують підвищити заробітні плати керівників держпідприємств до 1,5 тис. доларів, прив'язавши їх до результатів роботи компаній. Це дозволить утримати цінні кадри, знизити їхні спокуси у зловживанні державними коштами, та підвищити ефективність управління підприємствами.
У наявності суперечність. З одного боку, уряд вдається до дій для того, щоб стати ефективним власником, і навіть готовий на додаткові видатки (аудит усіх підприємств і підвищення зарплат обійдуться недешево). А з іншого - говорить, що грошей не вистачає катастрофічно, і активів держави треба позбуватися якомога швидше.
"Нині багато країн світу демонструють приклад ефективності держави як власника. У провідних країнах питома вага державного сектора становить приблизно 20–40%, - розповіла DT.UA Ірина Ратинська, експерт з приватизації Інституту суспільних досліджень. - Для ефективного управління держвласністю потрібна реформа, яка централізує функції держуправління і впроваджує сучасні інструменти й методи корпоративного управління та інших практик, використовуваних у приватному секторі. Нині в Україні діє децентралізована система управління об'єктами держвласності. Функції розпорошено між безліччю центральних і місцевих органів влади, що призводить до непрозорості й непідконтрольності державі управлінських процесів, до корупції та можливості застосовувати схеми свідомого доведення до банкрутства державних підприємств".
За словами експерта, одним з етапів переходу до державної політики ефективного управління може стати створення державної холдингової керуючої компанії. Така концепція не нова, її успішно використовують у таких країнах, як Швеція (SOED), Норвегія (DO), Сінгапур (Temasek), Малайзія (Khazanah Nasional), Канада (CIC). Застосовуючи інструменти корпоративного управління, держава відокремлює свої функції володіння від функцій управління, зберігаючи при цьому контроль над власністю. Уряд виступає як єдиний акціонер і засновник компанії, забезпечує прозорі процедури вибору незалежних директорів у наглядовій раді холдингу. Державне управління компанією відбувається винятково шляхом реалізації повноважень єдиного акціонера без втручання в оперативну діяльність холдингу.
Держава вмиває руки
Для нинішньої української дійсності це, звичайно, тільки теорія й дуже далека перспектива. Але чому зараз, усвідомлюючи, що продавати активи доведеться з очевидним дисконтом, уряд не говорить хоча б про інвестиційні зобов'язання для покупців? Обов'язкове виконання інвестором поставлених державою умов - модернізації виробництва, збільшення оподатковуваної бази й кількості робочих місць - хоча б частково могло компенсувати втрати та забезпечити мінімально позитивний ефект для економіки. У Мінекономрозвитку стверджують, що це зайве, мовляв, інвестор власний бізнес не скривдить, на брухт підприємства розпилювати не стане, і як йому вести справи, він ліпше знає. Але не треба плутати покупців і інвесторів.
Приватизація не є інвестицією в реальний сектор. Насправді це просто перехід активу від одного власника до іншого. Держава, крім справедливої початкової ціни, має встановити такі зобов'язання для покупця, які дали б змогу залучити необхідні для модернізації приватизованого підприємства інвестиції. Є безліч прикладів, коли підприємства купували для перепродажу, на брухт, для усунення конкурентів або щоб отримувати прибуток до повного зношення основних засобів, не вкладаючи ні копійки в модернізацію. Відрізнити добросовісного інвестора від несумлінного покупця насправді нескладно, якщо тільки це (а не передача в потрібні руки) справді є завданням чиновників.
Крім того, будь-який іноземний інвестор перед участю в приватизації прораховує інвестиційні ризики: законодавчі умови інвестування, тенденції в економічному розвитку відповідного регіону, рівень соціальної напруженості, воєнні конфлікти, авторитетність влади, рівень корупції тощо. На сьогодні українські об'єкти держвласності навіть за безцінь можуть зацікавити тільки вузьке коло покупців, і більшість із них - не іноземці.
Безцінь + 10%
В ідеалі держава має зробити все, щоб підвищити початкову вартість держпідприємств, урахувавши при цьому світову ринкову кон'юнктуру, сприятливу для продажу об'єкта. Але наявна методика оцінки майна недосконала, початкова ціна об'єкта, виставленого на продаж, не враховує вартості інтелектуальної власності та інших нематеріальних активів держоб'єктів. Це особливо негативно позначиться на вартості підприємств із високотехнологічним виробництвом. При цьому ринкова ціна продажу формується під час торгів - якщо немає конкуренції, вона й не зростає. Якщо є тільки один покупець, додатково проводиться незалежна (експертна) оцінка вартості об'єктів державної власності.
"Як показує практика, в цьому разі перевищення ціни продажу над початковою вартістю становить не більш як 10%, що ставить під сумнів економічну доцільність такої приватизації, - пояснила Ірина Ратинська. - Виставляючи на продаж "блакитні фішки" української економіки, держава не забезпечує справедливої оцінки вартості своїх активів, не пропонує нових механізмів прозорого відчуження об'єктів, не враховує несприятливого моменту продажу та дуже високої ймовірності відсутності інвесторів. Тому в нинішніх обставинах ціна продажу стратегічних підприємств не буде справедливою апріорі".
Спроба обмежити коло покупців і відітнути представників країни-агресора - не більш ніж недотепний піар-крок. Юридичних механізмів, що дозволяють не допустити російських вигодоотримувачів до приватизації, немає. "У купівлі активів держпідприємств можуть брати участь компанії, які де-юре мають офшорну прописку, але кінцевими бенефіціарами яких можуть виступати представники будь-якої країни, зокрема й РФ. Використання офшорних інструментів дасть можливість легко уникнути обмежень, про які заявляють представники Кабінету міністрів України, - розповів DT.UA Роман Марченко, старший партнер юридичної фірми "Ілляшев і партнери". - Чиновники це прекрасно розуміють, тому як підстраховку вони планують використовувати механізм декларування всіма компаніями своїх кінцевих вигодоотримувачів. Але така ідея також утопічна й не дає жодних гарантій при використанні напрацьованих десятиліттями офшорних інструментів. За бажання завжди можна приховати кінцевих бенефіціарів від громадськості, наприклад, як і раніше, існують юрисдикції, де право власності на компанію оформлено акціями на пред'явника".
Юристи компанії вели справу про шахрайство на 6 млрд дол., у рамках якої було встановлено понад тисячу (!) компаній, що використовувалися в шахрайських схемах, реальним бенефіціаром яких була одна людина (!), а банкам (зокрема країн ЄС) і держорганам роками надавалися зовсім інші дані.
Зате обмеження кола покупців тільки "стратегічними інвесторами", як це передбачено діючою програмою приватизації, дозволяє ефективно відітнути всіх, крім "своїх" замовників. Війна дає можливість зробити це ще ефективніше, ніж раніше, оскільки реальні покупці в цих умовах - переважно ризикові інвестори, які надалі сподіваються перепродати куплене дорожче.
"Війна й загроза дефолту знецінили не лише активи, а й пасиви: державні зобов'язання України нині можна скупити з величезним дисконтом, власне, приблизно з таким само, як і активи. Тобто, якщо спрямовувати гроші від приватизації на зворотний викуп боргових зобов'язань, то держава як власник, що дуже заборгував, тільки виграє. Але, звичайно, за умови, що приватизація буде прозорою й висококонкурентною", - пояснив DT.UA Володимир Дубровський, старший економіст "CASE Україна".
Звичайно, такої впевненості немає. Про прозорі механізми приватизації тільки говорять, ціна цим словам відома. Уряду все ще ввижаються іноземні інвестори, які вишиковуються в чергу скуповувати українські держактиви. Але найімовірнішим виявиться інший сценарій - держпідприємства скуплять місцеві олігархи при владі й наближені до неї. У них, на відміну від іноземних компаній, є й інтерес до представлених у списку об'єктів, і можливості прямо управляти процесом приватизації - тривалим, непрозорим і корумпованим. Досі в Україні практично не було великих стратегічних об'єктів, які було б приватизовано за прозорою процедурою. Такі угоди завжди відбувалися кулуарно, за участі верхівки влади, і всі учасники процесу розуміли, хто, що й за скільки отримає. Розділивши між наближеними ласі шматочки ефективних підприємств електроенергетичної, машинобудівної та гірничодобувної галузей, чинна влада залишить нащадкам баласт у вигляді тисяч підприємств, що перебувають на межі банкрутства, і ще менш привабливих державних недобудів.
Наступний
Точно під приватизацію головою Фонду держмайна став Ігор Білоус, який "пішов за власним бажанням" із ДФС у розпал внутрішнього розслідування за фактами його ж діяльності. Нинішнє призначення для нього - це величезний аванс, який доведеться відпрацювати, і, судячи з діяльності Білоуса на посаді глави податкової, він виправдає покладені на нього надії. Саме за Білоуса на керівні посади в ДФС поверталися люди часів Азарова і Ярошенка. Креатуру Білоуса неодноразово пов'язували і з Валерієм Хомутинником, і з колишнім "гаманцем Яценюка" Леонідом Юрушевим (останньому він навіть допомагав свого часу продавати сумно відомий банк "Форум"). Але найцікавішим є вплив на Білоуса генерала СБУ Андрія Таранова, нинішнього радника Петра Порошенка. Свого часу Білоус і Таранов займали керівні посади в "Ренесанс Капіталі". Саме Таранов, за чутками, лобіював скандальні призначення в ДФС і силовика Сергія Міщенка, правої руки екс-міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка, й Ігоря Бондаренка, сина поплічника Азарова Григорія Бондаренка.
Мабуть, "чесними й прозорими" приватизаційними процесами управлятимуть прямо з кабінету на Банковій. І насправді не так важливо, як саме розділять іменинний пиріг, важливо, що ділитимуть його так само, як і в усі попередні рази, - на шкоду національним інтересам. І поки МЕРТ міркує про майбутню ефективність держуправління, а Мінфін рахує, скільки він якщо не одержить, то хоча б не втратить після приватизації, ICU (що несподівано зацікавився енергоринком наприкінці минулого року) прицінюється, чим іще поповнити скарбничку президента Порошенка, а брати Суркіси, Коломойський і Григоришин уже ділять милі їм обленерго. Кожному своє.
Як уже заведено, будь-які непопулярні рішення виправдовують в Україні зобов'язаннями перед МВФ. Але в меморандумі, який Україна підписала з фондом, не йдеться саме про приватизацію. Там чітко написано: "створити стратегію реформування сектора держпідприємств, передбачити заходи, необхідні для посилення бюджетного нагляду, поліпшити корпоративне управління". Йдеться не про приватизацію, а про пошук варіантів поліпшення управління державними активами. Звичайно, експерти фонду не візьмуться зупиняти українську владу, що вийшла за межі домовленостей і підмінила реструктуризацію приватизацією.
Для представників цивілізованих країн перехід майна в "іконізовану" приватну власність - незаперечне благо, гарантія інвестицій, передумова для створення нових робочих місць і економічного зростання. Але український досвід свідчить про протилежне. І та спритність, з якою можновладці взялися реалізовувати приватизаційні процеси, бентежить ще більше. Адже стратегії реформування держсектора ще ніхто не бачив, заходів щодо посилення бюджетного нагляду теж поки що немає, а от для чи то остаточного розпродажу, чи то гуманітарної допомоги обраним від влади готове вже все. Невже це - все?