Пристрасті, які супроводжують її, справді віддалено нагадують Майдан за своєю напругою, але аж ніяк не за чистотою помислів: на відміну від справжньої Революції, нинішні події спрямовуються вмілими ляльководами-політтехнологами, причому, на жаль, не тільки (а можливо, і не стільки) вітчизняними, а й ворожими. Хоч як прикро, усі три сторони по-своєму зацікавлені в тому, щоб за завісою пристрастей, які доходять до істерики, виборці та експерти втратили орієнтири та спроможність об'єктивно оцінювати обстановку. Тому особливо важливо подивитися на неї з висоти доступних на сьогодні знань про політико-економічні процеси, що відбуваються в суспільствах на тому етапі, на якому нині перебуває Україна, у контексті нашої країни та її специфічної ситуації. Звичайно, це не єдиний можливий підхід: про соціально-психологічні аспекти вже писав на сторінках DT.UA Олег Покальчук ("Похмільний синдром", №17 від 13 травня 2019 р.), геополітичні висвітлював Володимир Горбулін і багато інших шановних колег.
Отже, п'ять із половиною років тому в Україні розпочалася Революція Гідності. Креативний клас, який вимагав європейських цінностей, у союзі зі стурбованими загрозою українській національній ідентичності консерваторами, за підтримки різних незадоволених хижістю та жадібністю режиму Януковича груп (у т.ч. олігархів) і не готових лягати під колишню імперію розпочали відкриту боротьбу з "бандою". Але революція - це не одномоментний акт, а процес, що займає як мінімум кілька років. Відразу після успішного повалення невдалого кремлівського намісника тим самим силам довелося вступити в пряме протистояння вже із самим його хазяїном. Він, міряючи по собі, очікував, що слабка держава не зможе протистояти агресії, при цьому російськомовні жителі "Новоросії" - "малороси", як їх презирливо називають консерватори, із задоволенням приймуть неоімперський план, особливо під враженням від насильства "фашистів" на Майдані.
Однак Путін і його почет не оцінили найголовнішого: революція в нас справжня! Першим сюрпризом виявилося породжене нею громадянське суспільство (див. "Путін та Україна: коса на ртуть?", DT.UA №16 від 16 травня 2014 р.), яке тимчасово успішно замінило справді тоді гранично слабку державу у відбитті агресії. Другим - народження повноцінної політичної нації, об'єднаної не архаїчною етнокультурою та релігійною спільністю (на якій продовжують будувати свій імперський проект російські спецслужби), а сучасними ідеалами свободи, демократії, гідності та інших європейських цінностей.
Хоч як намагалася ворожа пропаганда малювати українських добровольців "правосеками" та "нациками", але за фактом проти агресора разом із націоналістами не менш доблесно воювали й воюють ті самі російськомовні "малороси", а також грузини, чеченці і навіть ортодоксальні іудеї. При цьому всі вони з гордістю називають себе українцями. Оплотом опору став цілком російськомовний, імперський за походженням і, здавалося б, гранично зрадянщений Дніпропетровськ; знамениту пісню про Путіна придумали стовідсотково російськомовні харківські фани; а капітан замкненого ворогом у Донузлаві корвета "Тернопіль" Максим Ємельяненко (росіянин за національністю, як він сам визнав) гордо та чисто російською мовою відповідав агресорам: "Русские не сдаются!". Тобто за фактом той розкол України за етнокультурною ознакою, якому було присвячено стільки наукових праць і на який так сподівався ворог, що начитався їх, не спрацював: у результаті революції лінії протистоянь у суспільстві змістилися.
Як зафіксувала у своєму маніфесті Несторівська група, суспільний договір "корупційного консенсусу" ("ми" прощаємо "їм" корупцію, а "вони" "нам" - різні дрібні порушення) відіграв свою історичну роль, забезпечивши соціальний мир на період становлення політичної нації. Янукович порушив його усталеність тим, що спробував закручувати гайки внизу, одночасно розгортаючи небачену корупцію вгорі. Але руйнування соціального договору - це революція, яка у нашому випадку, на щастя, ознаменувала собою одночасно й становлення нації, - це завдання можна вважати виконаним. Відповідно, найголовніший розкол усередині України проходить тепер не Дніпром і не кордоном лісостепу, а усередині цієї нації: між "рєшаловом" (воно ж - "глибинна держава", воно ж - "олігархічний клас" бенефіціарів соціального порядку "обмеженого доступу") і креативним класом, що прагне до самореалізації.
Саме останньому притаманне відчуття власної гідності, на відміну від "рєшалова", де взаємини будуються на персональній залежності. І саме він - найбільш небезпечний і послідовний ворог імперії, до якого найважче підібрати ключики. Консерватори, за всієї їхньої доблесті та ненависті до московітства, - дуже зручні для неї вороги, оскільки їх легко прорахувати, використати як корисних ідіотів, пугала, а декого - і підкупити, як свідчить історія. Дехто з них узагалі духовні брати своїх північно-східних однодумців, а ще частину цілком влаштовує можливість писати "партія веде", аби українською мовою. Олігархи, звичайно, воліють, щоб "Техас грабували техасці". Але, з одного боку, у силу свого пострадянського походження вони, як і раніше, дуже сильно залежать від "братів"-Каїнів, а, з іншого, як уже доводилося писати, - саме їх "глибинна держава" побудована на тих самих принципах, що й ворожа, тому легко піддається зовнішньому контролю. Який, природно, буде використано для створення хаосу як головної передумови підпорядкування.
Отому єдиний шанс для України вирватися з-під такого контролю - це рвонути "за прапорці" (див. "За прапорці!", DT.UA №1 від 16 січня 2015 р.), ще раз зробивши сюрприз ворогу. А саме: завершити революцію, спираючись на креативний клас у союзі з адекватною частиною консерваторів і тією частиною олігархічного класу, який почувається досить упевнено, щоб перейти до "відкритого доступу". Саме це набагато надійніше за будь-який мовний бар'єр зможе відгородити наших співгромадян від ворожої пропаганди, створити солідну економічну базу для потужної армії, забезпечити міцні зв'язки з Заходом, не кажучи вже про свободу, демократію та добробут, які стали б магнітом і прикладом для інших пострадянських країн, включаючи й РФ. Чи варто говорити, що саме це - найкошмарніший сон Путіна... Утім, допоки йому справдитися не судилося.
Чому програв Порошенко
Прибічники вже колишнього президента звинувачують у принизливій поразці "поганий народ", постраждалих олігархів (вочевидь, на чолі із самим потерпілим), багаторічну пропаганду Кремля тощо. Тактично це, звичайно, почасти справедливо. Але, як переконливо показала свого часу Помаранчева революція, у війні політтехнологій виграє не стільки той, хто вклав більше ресурсів, а той, хто зумів правильно намацати та осідлати реальні, об'єктивні процеси. Того ж, хто стає на їхньому шляху, потік Історії неминуче знесе, попри ресурси, заслуги, особисті достоїнства або наявність/відсутність гідних наступників. Історія сліпа: просто знесе та все, а проблеми доведеться вирішувати сучасникам.
Порошенко, слід віддати йому належне, був найкращим з усіх президентів України. Він справді дуже багато зробив як талановитий переговорник, дипломат за освітою та людина видатних здібностей. Однак він був і залишився представником свого (олігархічного) класу, відповідно, усі претензії щодо корупції, кумівства, відвертого саботажу критично важливих реформ, таких як верховенство права та інші, зводяться до одного: він не зміг (чи не захотів) вийти "за прапорці". Адже там - інші правила, за якими він не вміє вигравати; інші способи управління, якими він не вміє користуватися; інші люди, з якими він не знаходить спільної мови... У цілому, по-людськи його можна зрозуміти, як і, наприклад, Михайла Горбачова, теж, напевно, найпрогресивнішого з усіх генсеків. Але Історія, нагадаємо, не прощає. Про цю та іншу проблеми теж було відомо давно (див. "Реформи чи інклюзивність: дилема Петра Олексійовича", DT.UA №19 від 30 травня 2014 р.), багато хто, у тому числі й автор, очікували, що через них ПОП узагалі не досидить свого терміну, - на щастя, усе (поки що) закінчилося мирно.
Ну, а якщо "деолігархізація" звелася до розбірок між окремими олігархами, то й усе інше було визначено. Напівзруйнований і не потрібний більше "корупційний консенсус", який тепер із засобу підтримки соціального миру став, навпаки, головним подразником, потрібно було планомірно розбирати, причому суворо згори вниз, не повторюючи помилок попередника. Однак це потребувало реформ, непопулярних у вузьких, зате дуже впливових колах "своїх". Такі реформи теж здійснювалися до певного ступеня, однак в основному там, де на момент зміни влади годувалася "Сім'я", - і то не всюди. Провести, наприклад, реформу теплокомуненерго та інших природних монополій постмайданний уряд не наважився, а це могло б дозволити зробити неминуче підвищення тарифів на опалення на 25–30% м'якшим. Аналогічно "майданчики" з оготівковування, що належали Сім'ї, переважно закрили, але нічого не було зроблено для протидії наступній найбільшій зі схем ухилення від податків - виведенню в офшори. А горезвісна боротьба з контрабандою поки що звелася до переділу "чорного" ринку, причому з постійними спробами зайти, знову ж, знизу, аби тільки не чіпати "верхи".
Найгірше, що коли ребром постало питання про те, що потрібно буде переобиратися, і тому треба якось вирішувати проблеми бідних, то Порошенко і його союзник Гройсман пішли шляхом вирішення проблем бідних за рахунок середнього класу: "мир палацам - війна котеджам". Підвищення мінімальних зарплат, терор трудових інспекцій, мафоборство, категоричне небажання відмовитися від заборонних акцизів та інших обмежень на ввезення старих автомобілів (що породило феномен "євроблях") і багато іншого було розцінено середнім класом як зрадництво. Особливо постраждав "нижній середній клас", який виніс усю вагу підвищення комунальних тарифів, - адже субсидії цій категорії не призначалися, водночас комуналка для неї не дрібниця, на відміну від багатших співгромадян. І водночас середньому класу та бідним показали жирну дулю замість "відновлення справедливості" стосовно високопоставлених корупціонерів, та ще й запровадили знущальні е-декларації для антикорупційних активістів.
Тут потрібно уточнити, що боротьба з корупцією та боротьба з корупціонерами - це різні речі, й підміна першого другим так само небезпечна, як сама корупція. Понад те, посадки високопоставлених чиновників і депутатів можуть тільки зміцнювати корупційну систему, як це має місце, наприклад, у Росії. Ефективний спосіб боротьби - не намагатися залякати всю корумповану рать (це лише згуртовує її), а послідовно скорочувати можливості для корупції (якщо скоро усіх-усіх-усіх покарати нереально, - докладніше про це та багато іншого в опублікованому Chatham House нашому з Джоном Лаф аналізі антикорупційних реформ в Україні). Однак правда в тому, що ніде та ніколи поширення законності не розпочиналося знизу: еліта зобов'язана заслужити право наводити порядок і ніяк інакше. Точніше, інакше - революція. Ну, або, як у нашому випадку, її м'який варіант - перемога на виборах кандидата, який протиставляє себе такій еліті.
У Петра Олексійовича була теоретична можливість вискочити "за прапорці", обпертися на креативний клас (і не тільки на нього) і прославити на століття своє ім'я. На жаль, він вважав за краще обпертися на консерваторів, зруйнувавши попутно їхній союз із лібералами, креативним класом, оскільки перші не вимагали від нього зраджувати інтереси свого класу: "армію-мову-віру" можна просувати як завгодно брудними руками та методами. Але фанатів цього гасла недостатньо для перемоги, і вони погано поєднуються з іншими категоріями, оскільки своєю радикальністю відштовхують (а то й прямо ображають) інших співгромадян. Опираючись на них, можна перемогти хіба що відверто проімперського кандидата, якого й намагалися для цього вивести в другий тур, але не вийшло: очікування розчарованих виборців (дуже різні, часто протилежні) виплеснулися на "телевізійного президента", якого ще півроку тому мало хто (у тому числі й автор) сприймав усерйоз. У підсумку деяка частина середнього класу, особливо "білого" (яппі) і старшого покоління, все-таки знехотя проголосувала за чинного президента просто з природного страху перед невідомістю, справедливо побоюючись кричущої неготовності його опонента. Ще до частини креативного класу політтехнологам, на жаль, удалося підібрати ключики, щоб "хакнути" їхні мізки, та й це не допомогло перемогти.
Українська рулетка
У результаті Україна на п'ятий рік війни одержала зовсім "свіжого" президента, який до того бував у політиці, хіба що граючи політичних персонажів. Цей вибір знову розділив країну: навіть якщо не брати крайніх груп, охоплених роздутими з допомогою брудних технологій ейфорією або істерикою відповідно, то одні радіють новому шансу, тоді як інші резонно порівнюють цей шанс з вітчизняним варіантом російської рулетки з п'ятьма патронами з шести. Втім, справедливості заради, якщо розвити цю аналогію, то вбивчих куль там десь штуки зо три, ще два-три гнізда порожні, а в одному - справді теоретично може лежати чарівна куля щасливого шансу. Але умови для його реалізації виглядають навіть менш реально, ніж один до шести.
Якщо раптом Україні вдалося витягнути щасливий квиток у лотереї, то в "нового обличчя" є цілком реальна можливість зробити те, чого не зміг або не схотів робити його попередник, - замінити тіньові механізми управління публічними. Адже, на відміну від "папєрєдніков", Зеленський не ріс у цій системі, він чужий для неї. Використовувати її ефективно він не вміє, до того ж неминучий саботаж, тому президент залежатиме від тих, хто в цьому досягнув успіхів і має зв'язки. Причому такі досвідчені товариші зможуть його контролювати, а він їх ні. Тому в його інтересах - побудувати прозорі структури управління, що базуються на писаному законі, а не на компроматі та зв'язках. У цьому йому охоче допоможуть реформатори з громадянського суспільства й Захід, котрі давно мріють про таку систему, яка була б прозорою і зрозумілою для них. Не кажучи вже про популярність, яку принесли б такі реформи. Такими системами російські спецслужби, звичайно, теж уміють певною мірою маніпулювати, але зі значно меншим успіхом, ніж зі звичними для них неформальними структурами.
Чую сміх великодосвідчених практиків: "Ха-ха-ха, отак Коломойський і стане покладатися на прозорі структури!". Так, цей чинник треба брати до уваги, але якщо ІВК може впливати на свою "маріонетку" якось інакше, ніж великими інтерв'ю, то прийти до вершини влади як людина такого-то - теж не вирок. Насправді термін "захоплена держава" - неправильний по суті, бо державу як монополіста на насильство може захопити лише інша, сильніша, держава. Будь-який олігарх завжди слабкіший за людину з рушницею: останній не треба чекати, поки олігарх розщедриться її підкупити, вона може просто взяти своє силою. Тим більше, що монополіст - від слова "моно", тобто один, а олігарх від слова "оліго" - кілька. Тому в "природних державах", як назвали їх Норт, Вайнгаст і Волліс, бізнес або нероздільно пов'язаний із владою (це "західна" модель), або повністю від неї залежить ("східна деспотія").
В Україні діє проміжна модель "арбітр-клієнти", докладніше описана в статті "Цугцванг Януковича" (DT.UA №38 від 26 жовтня 2012 р.): на вищому рівні президент грає роль арбітра олігархів національного масштабу й локальних лідерів, кожен з яких, своєю чергою, грає ту ж роль на своєму рівні. Баланс зберігається за рахунок того, що президент сильніший за кожного з олігархів окремо, але слабший, ніж вони всі разом узяті. Причому навіть якщо президента привів один із гравців у надії знищити решту (як Лазаренко - Кучму), то зі сказаного вище випливає, що в інтересах першої особи стати справжнім арбітром над безліччю гравців, а не залишатися наодинці з одним із них. Що Леонід Данилович із успіхом і зробив.
Теоретично Володимир Зеленський міг би, у будь-якому разі згодом, повторити цей досвід, не обов'язково, втім, виганяючи свого можливого політичного деміурга в екзил. А потім зробити олігархам пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитися, - на кшталт того, що згаданий уже Кучма зробив двадцять років тому, але радикальніше: прийняти програму завершення переходу до "відкритого доступу", за якого всі гратимуть за загальними правилами. Звичайно, вони при цьому втратять частину своїх можливостей (як було з бартером і взаємозаліками 1999-го), зате виграють у рази за рахунок зростання капіталізації країни. Тобто стануть з олігархів просто нормальним великим бізнесом, якому жоден арбітр уже не потрібен, тим більше, що запрацюють інституції.
Та чи вдасться йому, і якщо навіть так, то чи стане він використовувати свою владу як арбітра саме на благо? Отут уже, на жаль, наука закінчується й починається суміш конспірології з ворожінням на кавовій гущі. Ми не знаємо, які засоби впливу, крім очевидного - каналу "1+1", є в Коломойського для тиску на його нібито протеже. Тим більше ніхто не знає справжніх намірів молодого, енергійного й честолюбного президента: хотілося б вірити, що вони благі, але це поки що нічим не доведено. Ба більше, з першого дня він продемонстрував гру на межі фолу, якщо не істинно більшовицьку неповагу до права. А призначення найближчого друга головою горезвісного економічного управління СБУ демонструє, що принаймні на згаданому етапі Зе-президент аж ніяк не збирається відмовлятися від неформальних методів управління, інакше він відповідним указом це управління просто скасував би.
Утім, якщо вже реалізовувати цей сценарій, то було б неправильно починати з відмови від старих методів - на першому етапі без них не обійтися. Але "нове обличчя", нагадаємо, навряд чи зможе їх уміло й ефективно використати, а "старі" зроблять усе від них залежне, щоб йому це не вдалося, у будь-якому разі не вдалося застосувати їх на благо. І для того, щоб старі вовки визнали новачка (який міг ще зовсім недавно виступати в них на корпоративах) арбітром хоча б на перехідний період, йому слід зробити щось надзвичайне: адже Кучма був "батьком" як за віком, так і за своїм становищем… Та і свій єдиний актив - популярність - новообраний президент може розгубити дуже швидко, тим більше, що вона тримається на авансах, та ще й суперечливих. Є в декого, звичайно, надія, що молода креативна команда щось несподіване придумає, але це саме надія, не більше.
З іншого боку, поки що новообраний президент не спростував найгірших побоювань - у капітулянтстві. Олії у вогонь підлив новопризначений голова АП із заявою про референдум. Слова про "мир із Росією" насторожують усіх, хто розуміє, що за нинішнього розкладу сил цей мир може бути лише на умовах ворога. Жодного альтернативного варіанта, який виключав би неприйнятне - втрату територій і "моторол у Раді", не запропоновано. Та й навряд чи він існує взагалі - навіщо Росії такий мир? Як уже доводилося писати, цей сценарій катастрофічний, скоріш за все, веде до перевороту й окупації.
Реалістичніше виглядає припущення, що у відповідь на різкі рухи нового президента політична еліта почне-таки будувати й зміцнювати публічні механізми стримувань і противаг (див. "Для тих, хто "у танку"-2: між Сциллою і Харибдою", DT.UA №13 від 6 квітня 2019 р.). Перспектива занадто великої концентрації влади в одних руках завжди лякає українців, це закладено на рівні політичної культури. Тим більше в умовах, коли влада ця належить "чужинцеві", від якого невідомо чого можна чекати, а обидва описані вище сценарії нинішню еліту не влаштовують. Тому інстинкт самозбереження мав би змусити пожертвувати частиною неформальних повноважень і звичних механізмів заради збереження хоч якоїсь визначеності. Саме так історично будувалися інститути, і було б природно, якби Україна теж пішла цим шляхом. Однак поки що Рада не проголосувала ні за відкриті списки, ні за закон про імпічмент… Позачергові вибори - це крок у протилежному напрямку, але саме вони, на жаль, очевидно, неминучі, причому за старою системою, в якій президент одержує величезний бонус у вигляді мажоритарників…
"Чи буде долар по сто?"
Окремі конкретні запитання, які нині хвилюють усіх, вирішуватимуться залежно від того, який із коротко описаних вище сценаріїв реалізовуватиметься. Або ж з'явиться якийсь іще, непередбачений. У кожному разі, очевидно, не обійдеться без якоїсь форми компенсації Коломойському, раз уже його партнер, нехай навіть тільки по ТБ-бізнесу, вийшов у дамки. При цьому навряд чи Зеленський підставиться виплатою на користь ІВК бюджетних грошей, така компенсація може звестися просто до визнання статус-кво з відмовою від претензій на адресу колишніх власників Приватбанку і його вищого менеджменту. Або ж джерелом може стати стрижка якихось вітчизняних олігархів, передусім Ахметова, з яким у Коломойського давні рахунки.
У зв'язку з цим імовірну більшість у ВР буде використано, скоріш за все, для боротьби з Ахметовим. Через ті ж політичні інстинкти інших гравців не може не лякати, що один із них володіє третиною активів їх усіх разом узятих. І це тільки за оцінкою "Форбса", не беручи до уваги неформальний вплив за рахунок контролю життєво важливих інфраструктурних галузей. Скоріш за все, Рінат Леонідович уже готується захищати ДТЕК узагалі й "Роттердам+", зокрема. Тим більше, що політичної популярності президентові та його партії при цьому можуть додати навіть суто більшовицькі методи "розкуркулювання". Інша річ, що такий популізм може мати вкрай сумні довгострокові наслідки… Позитивний аспект цього полягає в тому, що якщо "Слуга народу" не зможе одержати більшості самостійно, то коаліцію треба буде створювати із якимись іще "новими силами", як і обіцяв Зеленський. Навряд чи хтось інший погодиться вплутуватися в таку війну (і вже точно не Опоблок).
Тим більше важко уявити, що розмови Коломойського про дефолт - це більше, ніж просте бажання потролити МВФ, який він вважає одним із винуватців націоналізації Приватбанку; виступити в ролі "злого поліцейського" або елементарно заробити на спекуляції українськими бондами й дефолтними свопами. По-перше, дефолт - це неминуча глибока, у кілька разів, девальвація, яка так само неминуче вб'є рейтинг і президента, і його партії. Навіть розмови про неї, м'яко кажучи, не допомагають молодій команді. У Греції ж в обігу євро, там цієї проблеми немає! По-друге, дефолт - це як персональне банкрутство, несмертельно, але дуже підриває шанси на майбутній підйом. І найголовніше, відмова платити по боргах, та ще й в умовах, коли нічого екстраординарного не відбувається, - це плювок в обличчя кредиторам, тобто Заходу, та й узагалі всім тим, хто грає за правилами. Україна, на відміну від Греції - члена НАТО або Аргентини, якій ніхто не загрожує, нині веде війну з багаторазово сильнішим сусідом. І вистояти вона може, тільки опираючись на допомогу Заходу, тож сваритися з ним - самогубство. Втім, звичайно, якщо вважати війну "громадянським конфліктом" і вдавати, що Росія тут ні при чому, тоді й дефолт - варіант…
Насправді Україні, звичайно, дуже не завадило б позбутися варантів ВВП - сумної спадщини реструктуризації ім. Яресько. Але це можна зробити, або викупивши їх (наприклад, за рахунок грошей Януковича, якщо вони справді є), або дочекавшись слушного моменту, що його може створити можлива загальносвітова криза (лихо не без добра!). Але поки вона не вибухнула, ліпше не робити різких рухів: макропоказники України свідчать про те, що країна цілком може дозволити собі розкіш пережити період бурхливих політичних змін без катастрофічних наслідків. Скучати ми будемо ще нескоро, а от чи буде це весело, як обіцяв професіонал веселих справ, побачимо. Дожити б до тих часів, коли Київ нарешті перетвориться на нудну європейську столицю…