Фінансова криза, в якій опинилася єврозона з початком боргової кризи в Греції, триває з травня 2010 року. Однак, попри численні спроби, державам Європейського Союзу так досі й не вдалося опанувати ситуацією і захистити фондові ринки від згубного впливу кризових явищ. У результаті на горизонті виразно замаячила перспектива неконтрольованого обвалу єдиної європейської валюти, а дехто навіть заговорив про загрозу розпаду і самого Євросоюзу.
Сьогодні, коли єврозона зіткнулася з реальною загрозою другої хвилі рецесії, керівники країн Євросоюзу зустрілися в Брюсселі (8-9 грудня), щоб у черговий раз спробувати знайти «ліки» для оздоровлення фінансових ринків.
Вони чудово розуміють: якщо й цього разу їм не вдасться переконати інвесторів у своїй рішучості запобігти подальшому поглибленню і розвитку кризи, це обернеться справжньою катастрофою для економік країн не тільки Європи, а й Америки, що матиме найсумніші наслідки для всієї світової економіки в цілому.
Про високу ймовірність такого розвитку подій у своєму останньому економічному прогнозі від 28 листопада повідомила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), котра виступає в ролі офіційного експертно-аналітичного центру провідних економік світу.
Говорячи про перспективи єврозони, ОЕСР попереджає, що загроза розширення масштабів боргової кризи в Європі цілком реальна, причому це стосується навіть тих країн єврозони, які на сьогодні не мають особливих проблем зі своїми бюджетами. Це, на думку експертів ОЕСР, «може серйозно дестабілізувати світову економіку, і можна не сумніватися в тому, що будь-яка масштабна негативна подія в зоні євро спровокує економічний спад і в решті всіх розвинених країн на континенті, що, у свою чергу, приведе до суттєвого спаду ділової активності в США та Японії».
Про те, що загроза рецесії стоїть навіть перед найбільш кредитоспроможними державами, нагадало цього тижня агентство Standard & Poor’s, котре входить до трійки провідних світових рейтингових агентств з оцінювання кредитоспроможності. П’ятого грудня агенція повідомила про свій намір переглянути у бік зниження кредитні рейтинги 15 країн єврозони, зокрема Німеччини та Франції, котрі нині мають найвищий рейтинг ААА. Мотивуючи таке рішення, агентство посилається на «поглиблення політичних, фінансових і монетарних проблем усередині європейської економічної і фінансової спільноти», а також «структурну слабкість процесу ухвалення рішень».
У зв’язку з цим виникає запитання, а що ще могли б зробити уряди країн Європейського Союзу і єврозони для виходу з кризи?
Виступаючи на засіданні Європарламенту 1 грудня, президент Європейського центрального банку Маріо Драгі коротко позначив напрями, яким, на його думку, необхідно приділити особливу увагу під час запланованого на цей тиждень саміту.
Президент Європейського центробанку пояснив, що, перш за все він має на увазі необхідність досягнення прогресу з питання вироблення нового «бюджетного договору» в частині, що стосується довгострокового реформування системи управління економікою. При цьому він зазначив, що ЄС вже зробив кілька важливих кроків у цьому напрямі, ухваливши пакет нормативних актів загальноєвропейського рівня, затверджених на зустрічі міністрів фінансів 28 листопада. При цьому він дав зрозуміти, що цього абсолютно недостатньо.
Важливо й те, що, на думку пана Драгі, досягнення такого прогресу розчистить шлях до ухвалення рішення, якого настійно вимагають інтереси не тільки фінансових ринків, а й уряду США. А саме - стосовно подальших кроків із боку самого ЄЦБ, спрямованих на відновлення довіри до ринку цінних паперів. Зокрема, це може бути активніша участь ЄЦБ у купівлі державних облігацій Іспанії та Італії для стабілізації їхньої вартості, а також вироблення нових ініціатив зі стимулювання банків до активнішого кредитування підприємств.
Вже одна ця заява пана Драгі дала можливість дещо ослабити тиск на держави, котрі опинилися в лещатах боргової кризи. Адже до вівторка 6 грудня, коли почали з’являтися ознаки того, що країни єврозони готові піти на пропоновані Драгі реформи, відсоткова ставка по десятирічних облігаціях італійського уряду впала до рівня 5,81 відсотка. Хоча ще 9 листопада, на тлі зростаючих побоювань із приводу того, що в зоні боргової «турбулентності» може опинитися й Італія, рівень доходності десятирічних облігацій сягнув історичного максимуму - 7,5%.
Однією з ознак прогресу, про який каже пан Драгі, можна вважати зустріч президента Франції Ніколя Саркозі і канцлера Німеччини Ангели Меркель, котра відбулася минулого понеділка в Парижі. Лідери обох країн обговорили план довгострокового реформування системи управління економікою в єврозоні. Однак про результативність цієї зустрічі судити зарано. Поки не зовсім зрозуміло, про що ж, власне, домовилися два лідери і наскільки важливою є досягнута ними домовленість.
З оприлюдненого в середу спільного листа керівників обох держав виходить, що є два шляхи для реалізації всіх необхідних, на їхню думку, реформ у сфері економічного управління. Це або перегляд вже існуючого Договору про створення Європейського Союзу, на чому наполягає пані Меркель, або підписання нової угоди між державами єврозони, до чого більше схиляється президент Франції. Така різниця в підходах може свідчити про рівень бажання і готовності політичного керівництва обох країн до пошуку шляхів виходу з кризи.
Цілком імовірно, що в текст європейського Пакту про стабільність і економічний розвиток буде внесено зміни, котрі виходять за рамки вищевказаного пакету з шести нормативних актів. Можна припустити, що керівникам Франції та Німеччини вдалося досягти компромісу з ряду питань, які стосуються автоматичного введення санкцій проти країн, що порушують умови Пакту. Зокрема, дефіцит бюджету країни-учасниці Пакту має бути не вищим як 3% від її ВВП, а обсяг держборгу в перспективі не повинен перевищувати 60% ВВП відповідної країни.
Окрім того, лідери Німеччини і Франції домовилися про те, що всі держави, котрі входять у зону євро, мають ухвалити законодавчі акти, котрі встановлюють так звані золоті правила. Відповідно до них, річні бюджети держав єврозони мають бути збалансованими, а уряди мусять вживати заходів із обмеження рівня державного боргу. Контроль за дотриманням цих «золотих правил» здійснюватиме Європейський суд.
Фінансові ринки пожвавилися і після досягнутої на паризькій зустрічі франко-німецької домовленості про те, що після розв’язання грецької кризи приватні утримувачі державних облігацій більше не зобов’язані будуть списувати частину вартості своїх інвестицій при викупі облігацій. Лідери двох країн також обговорили план дій на 2012 рік щодо створення постійно діючого органу з викупу держоблігацій країн єврозони, який отримає назву «Європейський механізм стабільності». Однак при цьому вони не повідомили, чи передбачає створення європейського механізму стабільності подальше функціонування вже існуючого тимчасового органу з викупу державних цінних паперів - Європейського фонду фінансової стабільності.
Керівник ЄЦБ наголосив, що, разом із середньостроковими реформами системи економічного управління на рівні єврозони, активніші й рішучіші дії повинні робити і уряди конкретних держав, особливо ті, що втратили довіру на ринках цінних паперів. Події минулого тижня свідчать про позитивні зміни і в цьому напрямі. Так, Ірландія і, що особливо важливо, Італія представили свої програми економічних реформ, котрі передбачають подальше урізання державних витрат або підвищення податків.
У понеділок новий прем’єр-міністр Італії Маріо Монті ознайомив парламент країни зі своїми пропозиціями щодо збільшення прибуткової частини бюджету на 30 млрд. євро за рахунок упровадження нових податків і урізання витрат, у тому числі і шляхом такої болючої реформи, як підвищення пенсійного віку. Таким чином, Монті почав реалізовувати очікування розробників плану з усунення від влади його попередника Сильвіо Берлусконі, який їм вдалося здійснити в листопаді.
Берлусконі виявився геть не готовим до впровадження життєво важливих економічних реформ, за відсутності яких третя за обсягом економіка єврозони була приречена на подальшу стагнацію і могла перетворитися на смертельну загрозу для стабільності єдиної європейської валюти.
Уряд Ірландії, у свою чергу, запропонував план із подальшого реформування власної економіки і суттєвішого урізання витрат. Відповідно до нього, державні витрати в період до 2014 року мають скоротитися ще на 10%, причому найбільшою мірою ці заходи економії торкнуться сфер освіти та охорони здоров’я. Не відстає від своїх колег з Ірландії й Італії і новий уряд Греції під керівництвом Лукаса Пападемоса, котрий домігся схвалення парламенту на здійснення запропонованого ним пакета економічних реформ.
Заходи, вжиті державами-позичальниками, котрі опинилися в борговій ямі, кожним окремо і разом узятими, збільшують імовірність того, що ефективна стратегія з виходу єврозони з бюджетної кризи сприятиме стабілізації економіки на всій території єдиної європейської валюти.
Проте, як свідчить історичний досвід, боротьба з епідемією боргової кризи, подібною до тієї, що охопила сьогодні зону євро, винятково складний і довгий процес, й абсолютно очевидно, що Європа зіткнулася з найважчою і найнебезпечнішою кризою в сучасній історії. Її можливі наслідки будуть серйознішими, аніж наслідки боргової кризи, що вирувала в країнах Латинської Америки в середині 80-х років минулого століття.
У центрі цієї кризи опинилися не тільки країни, обтяжені величезним державним боргом, а й крихкий європейський банківський сектор, вже й без того ослаблений вибухом 2007-го іпотечної кризи в США. Надаючи великі кредити слабким урядам, банки сприяють формуванню порочного кола економічних проблем з «негативним зворотним зв’язком» і, таким чином, підривають зусилля з відновлення економіки всієї єврозони.
Лакмусовим папірцем проблем банківського сектору стали події 30 листопада цього року, коли національні банки шести найбільших економік світу - Федеральний резервний банк США, Європейський центральний банк, Банк Японії, Англійський банк (центральний банк Великобританії), Швейцарський національний банк і Канадський банк - виступили зі спільною заявою про необхідність об’єднання зусиль із метою забезпечення ліквідності світової фінансової системи.
З одного боку, такий крок можна вважати за позитивний, оскільки він свідчить про високий рівень міжнародної співпраці, необхідний для заборони і подолання боргової кризи єврозони. Але, з другого, - він свідчить про те, що навіть за умови масованих інтервенцій Європейського центробанку, спрямованих на підтримання ліквідності європейських банків, цього заходу все одно буде недостатньо для стабілізації банківської системи, котра працює на глобальному, а не просто на регіональному рівні.
Цього тижня до Європи прибув міністр фінансів США Тім Гайтнер. Це свідчить, наскільки Білий дім занепокоєний нерішучістю дій Європи в боротьбі з кризою і відновленням довіри з боку інвесторів.
Разом із тим цілком можливо, що візит Гайтнера пов’язаний і з якимись додатковими планами. Зокрема, це може бути ініціатива з посилення антикризової ролі Міжнародного валютного фонду, котрий розташований у Вашингтоні і виступає в ролі державної організації з надання фінансової допомоги країнам, котрі потребують її. Так, МВФ уже бере участь у фінансуванні і підтримці програм економічних реформ у Греції, Ірландії та Португалії, і здійснює моніторинг стану італійської економіки.
Та досягти під час саміту ЄС злагоди на політичному рівні - тільки частина справи. Значно важче узгодити і реалізувати складні з технічної і юридичної точок зору ініціативи, деякі з яких тільки перебувають на стадії вивчення і ще навіть не пропонувалися для розгляду. 17 держав єврозони, а можливо, й уряди, і парламенти всіх 27
країн Європейського Союзу повинні будуть обговорити і затвердити чимало з розглядуваних кроків. І своє вагоме слово в ухваленні цих рішень захоче сказати Європейський парламент, який бореться за вплив і повноваження з такими організаціями, як Європейська комісія і Рада ЄС.
Скептики вказують на те, що технічно і юридично забезпечити виконання вимог щодо збалансованості бюджету і рівня державного боргу дуже важко навіть у масштабах однієї окремо взятої країни, не кажучи вже про 17. До того ж вони сумніваються, що уряд будь-якої суверенної країни захоче піддавати себе таким суворим обмеженням, і вважають геть неспроможним уявлення про те, що незалежні держави погодяться із запровадженням проти них санкцій за дії в порушення або обхід встановлених правил.
Вони цілком справедливо зазначають: держави єврозони досі мають іноді діаметрально протилежні погляди не тільки на те, що конкретно кожному з них може принести скоординована економічна політика в межах зони євро, а й на економічну доцільність проваджуваних реформ. Так, наприклад, давно відомо, що Франція і Німеччина по-різному бачать цілі і завдання посилення європейських структур, що відповідають за реалізацію узгодженої економічної політики.
Звісно, не можна ігнорувати і побоювання експертів, котрі вважають, що стратегія боротьби з борговою кризою не повинна базуватися тільки на забезпеченні виконання вимог бюджетної дисципліни. На їхню думку, такий підхід призведе до того, що економіку країн Європи буде втягнуто у вир рецесії, а сама Європа зіткнеться з проблемою дефляції ще задовго до того, як почнуть приносити свої плоди структурні економічні реформи. Дехто з них стверджує, що фатальна помилка існуючого валютного союзу, яка вже сьогодні дається взнаки, полягає не в слабкій бюджетній дисципліні, а в дуже великих відмінностях у рівні економічного розвитку країн-членів валютного союзу і дисбалансі бюджетів, до яких такі відмінності призводять і призводитимуть і надалі.
Таким чином, те, що ми спостерігаємо сьогодні, це зовсім не створення союзу стабільності чи бюджетного союзу. Це перехідний етап на шляху до утворення абсолютно іншої єврозони - можливо, з меншою кількістю членів, з інтенсивним перетіканням фінансових ресурсів від багатших країн до бідніших або з вищим пороговим рівнем інфляції. Тобто союзу, з яким рішуче не погодяться такі країни, як, наприклад, Німеччина чи Голландія.
Сьогодні вже цілком очевидно, що, на превеликий жаль, уряди країн Євросоюзу реагують на доконану жорстоку реальність. Фондові ринки у черговий раз стали потужним інструментом дисциплінарної дії на їхню поведінку. Нині вже неможливо ігнорувати наслідки для внутрішньої економіки від зростаючої конкуренції з боку таких економічних гігантів, як Китай, котрий нестримно розвивається. І зараз вже очевидно, що Європа більше не може дозволити собі підтримувати той рівень соціального забезпечення і соціальних пільг, який вона мала можливість підтримувати протягом 40 останніх років відносного економічного благополуччя.
Неминучому переформатуванню економічного ландшафту Європейського Союзу сприяють і потужні внутрішні сили. Європа стане першим у історії континентом, якому судилося пережити довготривалий економічний спад. У поєднанні з такою проблемою, як старіння населення, він матиме найсерйозніші наслідки для її інноваційного потенціалу, а зрештою і для темпів економічного зростання в довгостроковій перспективі.
Тому боротьба з цими загрозами на тлі фінансової кризи і, можливо, тривалого періоду млявого розвитку, а то й зовсім економічної стагнації, стане серйозним випробуванням для системи, яку один із батьків-засновників єврозони професор Отмар Іссінг назвав «найуспішнішим проектом економічної інтеграції в історії людства».