Заходять якось російський бізнесмен, міжнародний інвестор і ФОП у суд…
Це було би непоганим початком анекдоту, якби мова йшла не про Господарський суд Києва. Але, зважаючи, що наша судова система — світовий рекордсмен із прийняття упереджених та абсурдних рішень, історія наша веселою не буде. Втім, це все одно дуже цікава та важлива історія.
Почалася вона з бейл-іну — обміну зобов'язань Приватбанку у його акції під час націоналізації. О так, цій епопеї кінця нема… Власники євробондів «Привату» тоді замість облігацій отримали нові цінні папери банку, які потім за гривню були продані державі. Зрозуміло, що бондхолдери були невдоволені та пішли в Лондонський міжнародний арбітраж доводити незаконність бейл-іну. Не довели. Після того, як Банк Англії визнав український бейл-ін цілком собі законним, Лондонський арбітраж прийняв однозначне і остаточне рішення на користь банку. Крім іншого підтвердивши, що наразі банк не має жодних зобов'язань перед позивачами, тобто не винен їм ані копійки.
Важливо, що ані рішення Банку Англії про визнання обміну та його законність, ані рішення Лондонського арбітражу ніхто оспорювати навіть не намагався. Вони є остаточними та обов'язковими для всіх держателів відповідних випусків євробондів.
Тоді усі зітхнули із полегшенням, бо це була чи не єдина крапка в історії одержавлення Приватбанку. Що ж, і тут тепер крапка з комою, бо через шість років після націоналізації окремі кредитори вирішили, що все ще можна переграти.
Національний банк України свого часу подав запит про визнання бейл-іну до Банку Англії не тому, що шукав пророка по закордонах, а тому що це визнання власне й існує для міжнародного врегулювання спорів. Воно дозволяє рішенням, прийнятим в одній юрисдикції, мати силу в інших країнах. Навряд хтось тоді очікував, що саме Україна зрештою стане країною, де на визнання Банку Англії, як і на рішення Лондонського арбітражу, чхати хотіли. І ось тепер питання на сотні мільйонів доларів у руках суддів київської «господарки» — саме туди пішла шукати правди частина кредиторів.
Хочуть вони простого — оскаржити договір обміну зобов'язань на акції. Не зовсім логічно з огляду на те, що після рішення Банку Англії будь-які вимоги щодо цього обміну взагалі-то перестали існувати за англійським правом, тобто примусове стягнення за відповідними кредитними договорами неможливе, згідно з буквою закону.
Втім, позивачі стверджують, що обмін порушує їхні права, бо тепер вони не можуть вимагати від банку грошей за старими євробондами. Наче логічно, але... По-перше, чому вони осягнули це лише зараз, а не коли Банк Англії той обмін підтверджував чи коли міжнародний арбітраж визнавав його законність. Ще менш зрозуміло, чому вони взагалі оспорюють в українському суді саме договір №63/2016 (про той-таки обмін), адже жоден із позивачів не є стороною цієї угоди, і власне їхніх прав цей договір не порушує. На цьому тлі вже дрібничкою є той факт, що цей «пул кредиторів» звертається із позовом до банку напряму, а не через довірчого управителя, як то взагалі мало би бути.
Власне, це стислі відповіді на питання, чому не було оскаржень раніше і тим паче в міжнародних арбітражах, — із таким букетом абсурду та маячні тільки в наших судах і приймають. Та ще й виграти є шанси.
Що ж то за кредитори?
Пул ображених кредиторів нагадує, радше, збіговисько. Тут тобі такі світові імена та інвестиційні акули, як J.P. Morgan Securities plc та UBS AG, тут же нічим не примітна Shakoor Capital Limited, а поруч «офшорка» Pala Assets Holdings Limited, контрольована російським недоолігархом Владіміром Йоріхом. Ну і фізична особа-підприємець Дмитро Сазонов.
Немає і не може бути жодного притомного аргументу на користь J.P. Morgan чи UBS у цій історії. Бо хто-хто, а вони так точно розуміють, що після рішення міжнародного арбітражу іти з цією справою у Київський господарський, намагаючись обійти норми англійського права, незаконно. А в компанії пана Сазонова — ще й непристойно.
Сазонов — багаторічний менеджер численних компаній підприємця Владислава Дрегера. Не пам'ятаєте, хто це? Це той дядько, який спочатку роздавав активи Зуєвського електромеханічного заводу суддям та їхнім водіям, а потім, після трьох років у СІЗО, пішов назустріч слідству і записав «плівки Тупицького».
Сазонову той бейл-ін навіть умовно жодних збитків не завдав і прав не порушив. На момент націоналізації банку він навіть не був ФОПом, отже, облігації придбав уже після обміну, добре розуміючи, що це за цінні папери. Та, ймовірно, і купив їх не заради прибутку, а якраз заради участі у цьому процесі. Підсилив, так би мовити, собою пул кредиторів.
«Револьвер» влучив у…
На цьому зашквари не закінчуються, — вочевидь позивачі, ставши на слизьку стежку, вирішили котитися до самого низу, не гальмуючи. «Револьвер» — це таке поняття із адвокатського сленгу, що описує спосіб обійти систему автоматизованого розподілу справ між суддями. Подається кілька однаковісіньких позовів від різних позивачів із несуттєвими технічними помилками, автоматизована система розкидає їх між суддями, і як тільки хоч одна зі справ потрапляє до потрібного судді, «револьвер» стріляє й усі позивачі об’єднуються саме у цій справі. А інші позови? Так вони ж були завернуті для усунення технічних помилок, ну і не повернулися вже, буває…
У цій історії «вистрелив» позов від Shakoor Capital Limited, решта ж позивачів радо приєдналися до справи як треті особи із самостійними вимогами.
Влучив «револьвер» у суддю Дмитра Баранова. А він, до речі, людина непересічна. Зокрема славний тим, що у позові Нікопольського заводу феросплавів проти Приватбанку вивчив чотири тисячі сторінок справи за 37 хвилин і того ж дня написав текст рішення на 60 тисяч знаків! Рішення, зрозуміло, було на користь заводу, а точніше, на користь Ігоря Коломойського, який обов'язково використає вердикт пана Баранова, щоб захиститися у міжнародних судах, уникнути обвинувачень у шахрайстві та не повертати виведених із Приватбанку грошей. Ми про це вже писали.
У цій же справі пан Баранов поки що займається збором документів і з'ясуванням того, а чи є взагалі у поважних позивачів кошти на забезпечення судових витрат. Наступне засідання заплановане на середину січня, до розгляду по суті ще не приступали.
А що ж там по суті? Що буде, якщо позивачі таки доб'ються свого та визнають неправомірним договір про обмін, підтверджений і Банком Англії, і міжнародним арбітражем?
На переконання позивачів, позитивне рішення у цій справі дозволить їм оскаржити рішення Банку Англії, а в подальшому і рішення міжнародного арбітражу. Що поверне державу до перспективи повертати колишнім тримачам євробондів і основні суми боргів, і відсотки за ними, тобто більш як мільярд доларів США. А ще це вже буде друга спроба використати сумнівні рішення українських суддів (прям одного конкретного судді), щоб вплинути на суди інших юрисдикцій. Почерк Ігоря Коломойського упізнається миттєво. Що точно не додає нам іміджу країни із справедливим і неупередженим судочинством та нульовою толерантністю до корупції.
Відтак, ще один можливий наслідок виграшу позивачів — звернення до українських судів інших бондхолдерів, які також захочуть повернути свої кревні в обхід норм міжнародного, та й українського, права просто тому, що тут досі так можна.
Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.