Тільки німий за ці дні не розказав бізнесові, як зараз важливо працювати. Та бізнес і сам усе розуміє, от тільки кількість викликів, із якими зіштовхнувся наш реальний сектор, навіть осягнути важко. Окремі сфери на кшталт послуг, туризму чи перевезень лежать трупом і мрійливо згадують ковідні обмеження, які колись їх так лякали. Дехто фізично не може працювати, бо це небезпечно. У когось немає електрики чи газу, у когось перебої з поставками сировини, зникли контрагенти, не вистачає робочих рук чи обігових коштів. І навіть на відносно спокійному заході України чимало підприємств навіть якщо і працюють, то у пів сили через купу проблем, зокрема логістичних.
Наша експортоорієнтована сировинна економіка, і це нам урок на майбутнє, миттєво скукожилася зі стиглого персика до крихітної родзинки. Металургія, що роками приносила нам значну частку прибутків, зупинилася через бої. Агросектор, який був другим стовпом нашої економіки, почувається краще і ще має шанси показати хоч якийсь результат, але про пристойні заробітки, через об’єктивні обмеження експорту, годі й мріяти. Сукупний попит, який зазвичай є нашим стимулом економічного зростання, скорочується до мінімально можливого, і навіть якщо підприємствам вдасться щось виробити, ще питання, чи зможуть вони це продати у звичних обсягах.
Однак, попри всю цю купу негативу, ми маємо принаймні чесно подивитися на нашу економіку та спробувати їй допомогти там, де це ще можливо.
Мікрорівень важливіший за макро
Давайте забудемо на час війни про ВВП. Можна по-різному ставитися до ідей і поглядів президента Київської школи економіки Тимофія Милованова, але тут він на 100% правий: ВВП — показник мирних часів. Виміряти його бодай якось точно під час активних бойових дій неможливо, спрогнозувати динаміку — й поготів. Толку, що за приголомшливим падінням ВВП під час війни слідуватиме таке ж приголомшливе зростання під час повоєнного відновлення? Про реальний стан речей в економіці і тим паче про добробут громадян ще тривалий час після останнього пострілу ВВП нічого не говоритиме.
Чому не за виконанням держбюджету? Бо, як і ВВП, цей показник наразі не є релевантним.
Можна, звісно, відзвітувати, що, попри військові дії та втрату близько 40% податкових надходжень, бюджет за доходами продовжує виконуватися. Це правда. Але виконується він наразі лише тому, що всі держбанки сплатили до нього дивіденди наперед, а великі корпорації свої податки — авансом. З одного боку, ані дивіденди, ані податкові аванси не сплачуватимуться щомісяця, й у річному вимірі податкова динаміка буде настільки деморалізуючою, що краще приберегти її аналіз на післявоєнний час. З іншого — напряму до держбюджету вже надійшло понад 3 млрд дол. (або 88,5 млрд грн) різноманітної допомоги від наших союзників, які допомагають принаймні зараз компенсувати податкові втрати.
Враховуючи, що уряд чітко усвідомлює, що наразі у держави залишилися лише п’ять видаткових статей: оборона, медицина, соцзахист, пенсії та освіта, а наші партнери свідомі того, що від наших видатків принаймні на оборону та медицину нині залежить безпека всього регіону, кричущих бюджетних проблем ми не чекаємо. Але це не означає, що наша економіка при цьому працюватиме.
Тож сьогодні значно важливішими для нас мають бути прості, але такі важливі показники, як кількість працюючих підприємств, виплата заробітної плати працюючим, достатність фінансових резервів і здатність держави підтримати бізнес на цьому непростому шляху. За цими показниками ми і будемо оцінювати поточний стан нашої економіки.
Хто і як працює
Європейська Бізнес Асоціація буквально днями провела опитування 254 генеральних директорів великих компаній і 156 представників малого і середнього бізнесу, на яке ми і спиратимемося, аналізуючи поточний стан реального сектору.
На жаль, лише 17% великих підприємств наразі працюють без будь-яких обмежень. Ще 30% змогли перейти на роботу в онлайн. Решта або не працюють узагалі, або призупинили діяльність якщо не до мирних, то принаймні до спокійніших часів. Багато хто навіть із працюючих змушений був закривати окремі офіси та обмежувати географію своєї присутності. Що тішить — закрився назавжди лише 1% підприємств, інші вірять у краще і чекають перемоги. Але чи зможуть чекати на неї довго?
Лише кожна шоста компанія має фінансові резерви, яких вистачить на рік і більше. Решті не так пощастило: 28% мають запасів на пів року, 40% — на кілька місяців, 6% компаній повідомили, що їхні фінансові резерви вже вичерпано.
Однак із виплатами зарплат ситуація досі непогана: на сьогодні зарплати в повному обсязі виплачують 63% компаній і більш як половина з них спромоглися видати зарплату працівникам на кілька місяців наперед, а третина — ще й відшкодувати переїзд співробітників у безпечні регіони. Лише 1% компаній або взагалі звільнили працівників, або відправили їх у неоплачувані відпустки.
У малого та середнього бізнесу все не так райдужно — от коли розмір дійсно має значення. Більш як 40% підприємців не працюють узагалі, 30% — призупинили роботу. Чверть МСБ в Україні вже вичерпала всі свої фінансові резерви, грошей бодай на пів року вистачить лише 10%, ще 50% — протримаються кілька місяців, не більше. Без обмежень працюють лише 13% дрібних підприємців.
Та навіть у секторі МСБ ситуація із виплатами зарплат найманим співробітникам не кричуща, ті, хто працює, зарплати платять, допомагають із переїздом і додатковими витратами, часто власним коштом, а не з грошей підприємства.
Що робить держава
Проте як великі, так і малі розраховують на державу. Половина великого бізнесу планує скористатися програмами державної підтримки, відтермінуванням податкових платежів і можливістю не сплачувати ЄСВ за мобілізованих працівників. Малий бізнес також зацікавлений у держпідтримці як ніколи. Найбільш нагальні питання — обігові кошти та логістика. І якщо з другим допомогти часом важко, а часом просто неможливо, то з обіговими коштами — цілком.
Програма доступних кредитів «5–7–9%» продовжується і була розширена. Тепер будь-який український бізнес (де кінцевими бенефіціарами з часткою понад 50% є українці) протягом дії воєнного стану та місяць після його завершення зможе отримати кредит під 0%. Потім же кредитна ставка становитиме лише 5%. Також було збільшено максимальну суму кредиту до 60 млн грн. На реалізацію інвестиційних проєктів і рефінансування заборгованості кредит надаватиметься на п’ять років, а на фінансування оборотного капіталу — на три роки. Ліквідності у банків достатньо. Але питання масштабу нікуди не зникло, більшим отримати пільгове кредитування буде простіше. Та й сфера діяльності матиме неабияке значення, компанії із гарантованими прибутками, наприклад із агросектору чи харчової промисловості, мають значно більше шансів на схвалення кредиту, завдяки стабільному попиту на свою продукцію.
Аби якось збалансувати ситуацію, уряд уже забезпечив можливість надати державні гарантії 17 банкам-кредиторам за кредитами для мікро-, малого та середнього бізнесу. Граничні розміри надання таких держгарантій становлять майже 19 млрд грн. Тож більшості охочих має вистачити.
Утім, на велику кількість питань досі не знаходиться відповідей. Стійкий попит зберігається лише на ліки та харчові продукти, та й то не на всі і не по всій Україні. Брак сировини, палива, транспорту та робочих рук у регіонах, близьких до бойових дій, зашкалює, але присутній навіть у найспокійніших областях. Строки поставок суттєво зросли через перевірки на блокпостах. Невизначеність панує і в розрахунках між контрагентами, там правила змінюються чи не щодня, а указ президента про розрахунок за поставки впродовж трьох днів часто ігнорується з банальної причини — грошей для розрахунку недостатньо. Тож домовляються підприємці між собою, не озираючись на триденну норму.
Аби забезпечити виробників сировиною, уряд уже скасував ввізні мита на імпорт. Суттєво лібералізував податкове законодавство. Намагається вирішити проблеми із постачанням палива.
На жаль, поки що цього замало, бо без рішення лишилися ще кілька основних проблем — розрив виробничих ланцюгів і брак робочих рук. Обидві можна розв’язати на рівні держави. Наприклад, доцільно було б створити комунікаційну платформу, на якій українські виробники та малі підприємці могли б знайти один одного, відновивши старі або створивши нові ланцюги постачання. Не зайвою була б і більш активна допомога Держцентру зайнятості із пошуку роботи, а можливо, й перекваліфікації для тих українців, які вимушено переїхали в інші області та залишилися без заробітків. Зараз як ніколи їхня мережа та інструментарій потрібні державі.
Загалом допомогти тим, хто може працювати, могли б державні замовлення та переорієнтація виробництв для потреб держави там, де це можливо. Все, що може вироблятися для нинішніх потреб України, має вироблятися тут. Програма із релокації виробництв у безпечні області має бути проаналізована та доопрацьована, аби на переїзд погоджувалося якомога більше підприємців.
Зрозуміло, що адаптуватися до нової реальності в такі короткі строки важко, але і в цій новій реальності надважливо, щоб економіка продовжувала працювати, хай і не на повну силу.
Більше статей Юлії Самаєвої читайте за посиланням.