Ітиметься про актуальні й донині наслідки аварії на Чорнобильській АЕС 1986 року.
Над 4-м енергоблоком насунули «арку», або «Новий безпечний конфайнмент. 1-ша черга» (далі — НБК). Пафосно «насунули». До заданої дати, попри те, що планових робіт усередині «арки» не було завершено, й потім персонал був змушений й надалі працювати вже в безпосередній близькості із 4-м енергоблоком, під дозовими навантаженнями. Але на той час терміни виконання робіт зросли в кілька разів, як і їхня вартість, а також «втома» міжнародних донорів. І хоча громадськість «арка» заспокоїла, приводи для тривог, принаймні в експертному середовищі, залишилися.
На момент аварії в 4-му енергоблоці повна маса завантаженого в активну зону ядерного палива становила 190,2 тонни, більша частина якого являла собою касети першого завантаження з вигорянням 11–15 МВт∙доба/кг урану. Маса урану в кожній касеті становить 0,1147 тонни.
Нині паливо в об'єкті «Укриття» перебуває у вигляді таких модифікацій:
- фрагменти активної зони, більшу частину яких, як припускають, викинуло при вибуху на верхні поверхи блоку;
- застиглі лавоподібні паливовмісні матеріали (ЛПВМ), які утворювалися під час активної стадії аварії (26 квітня — 6 травня 1986 року) при високотемпературній взаємодії палива з конструкціями блоку та поширилися підреакторними приміщеннями;
- 1990 року було виявлено, що у воді, яка знаходиться в низці нижніх приміщень об'єкта, містяться розчинені форми урану, плутонію, америцію.
За вкрай консервативною оцінкою експертів, нині у приміщеннях об'єкта «Укриття» виявлено не більш як 125 тонн палива зі зруйнованого реактора, 5,5 тонн свіжого й близько 15 тонн опроміненого. Як бачимо, значної кількості палива ще не виявлено.
Протягом усієї активної стадії Чорнобильської аварії основна частина радіонуклідів викидалася з активної зони зруйнованого реактора в складі часток, що містили дисперговане паливо.
В установленому процесі утворення лави (Т близько 2000°С) леткі речовини — галогени, лужні метали, група телуру — могли виходити з палива незалежно.
За іншим даними, кількість високоактивного матеріалу, що його солдатики-смертники збирали лопатами на даху машинного залу і скидали вниз, мала досить значний обсяг. Не секрет, що дистанційно керовані роботи, копії яких нині можна побачити в музеї в Чорнобилі, а оригінали, які неможливо дезактивувати, — на пункті захоронення радіоактивних відходів (ПЗРВ) «Буряківка», виходили з ладу від замежного рівня радіації. І це було не всередині реактора, що вибухнув, а на прилеглих дахах і території.
Поблизу 4-го енергоблоку було організовано кілька могильників. Могильник із самими радіоактивними речовинами займав площу в 5,4 га, називався «Північний» і в подальшому не міг там залишатися. Прийняли рішення про будівництво ПЗРВ «Підлісний» (поверхневого типу) і ПЗРВ «Буряківка» (траншейного типу). Про жодні захищені капітальні об'єкти тоді не йшлося. Роботи виконувалися силами особового складу в/ч 61753. Поблизу ЧАЕС могильник «Північний» було ліквідовано, а його вміст перевезли на ПЗРВ «Підлісний» (див. рис.) і ПЗРВ «Буряківка».
По ПЗРВ «Підлісний» (див. документ 1) залишаються актуальними на сьогодні такі проблеми:
- проєкт сховища не відповідає міжнародним вимогам і рекомендаціям із тривалого зберігання таких відходів;
- згідно з наявними даними, у модуль А-1 було завантажено 2650 куб. м твердих високоактивних відходів, у модуль Б-1 — близько 1310 куб. м (частково в контейнерах). Крім того, у кожен модуль поверх бетону було залито близько 650 куб. м «брудної» суміші піску й гравію при погодинній дозі близько 100 мкЗв/год;
- с урахуванням суміші бетону, піску й гравію, а також покритих радіоактивних відходів загальний обсяг радіоактивного матеріалу ПЗРВ «Підлісний» становить майже 11 000 куб. м;
- дані про радіаційні характеристики відходів у ПЗРВ «Підлісний» невизначені, оскільки немає жодних детальних відомостей про методи оцінок, що використовувалися для їхнього одержання. Найбільш реалістична оцінка, заснована на результатах дослідження, вказує на 2,6·1015 Бк;
- немає повної інформації про стан радіоактивних відходів і конструкції сховища;
- не прийнято рішення про подальші роботи із забезпечення безпеки зберігання таких відходів;
- фактично немає активного й пасивного обладнання системи фізичного захисту об'єкта, яке значиться по документах.
У рамках надання так званої міжнародної технічної допомоги зарубіжними фахівцями вже проводилися роботи з пошуку залишків післяаварійного ядерного палива. У звітах чорним по білому написано, що в ПЗРВ «Підлісний» розміщуються лавоподібні матеріали, аналогічні тим, що залишилися всередині 4-го енергоблоку в результаті аварії. І для визначення їхньої кількості та стану (наявності або відсутності реакцій розпаду ядерних матеріалів, температури тощо) слід здійснювати інвазивні дослідження.
Жодного проєкту «міжнародної технічної допомоги» в галузі радіоактивних відходів в Україні іноземці самі не здійснюють. Іноземні компанії дістають кошти від Єврокомісії, і після цього вони наймають виконавців, зокрема й серед співробітників підприємств у зоні відчуження. І двох таких співробітників, що проводили дослідження «Підлісного», мені вдалося встановити. Пізніше вони стали головними ідеологами й виконавцями при здійсненні інвазивного обстеження. На волонтерських засадах було зібрано групу фахівців із різних підприємств зони відчуження, зокрема від ЧАЕС — бригаду бурильників, яка виконувала роботи на об'єкті «Укриття», якщо простіше, яка свердлила бетон, щоб одержати доступ усередину приміщень 4-го енергоблоку. Це були фахівці з досвідом у багато десятиліть, які, побачивши щирий ентузіазм у пошуку післяаварійного ядерного палива за межами ЧАЕС, стали моїми відданими союзниками. Вони розробили Програму досліджень, підписали величезну купу регламентуючих інструкцій та інших документів. Ми навіть знайшли небюджетні гроші на покриття витрат на матеріали (бури тощо). Але Держінспекція ядерного регулювання навідріз відмовлялася навіть розглядати наш пакет документів. Не буду перелічувати, скільки разів оббивав пороги цього відомства. І одного разу якось навів там таке порівняння: уявіть, що у вас на задньому дворі будинку звалили нечистоти й іншу отруту. І прикрили газетками та присипали пісочком…
І цього разу допомогли фахівці з МАГАТЕ. Під час одного з формальних візитів я попросив про зустріч із функціонерами МАГАТЕ, що курирують Чорнобильську зону відчуження (ЧЗВ), без протоколу. На зустрічі було представлено як історичні документи, так і результати досліджень коштом Єврокомісії, а також наші пропозиції з технології подальшого обстеження «Підлісного». Усі ці аргументи, наполегливість і ентузіазм нашої сторони дали позитивний результат. Ми одержали гарантію підтримки з боку сильного й авторитетного партнера. Так, особливо чутливим було питання виконання Україною зобов'язань з обліку ядерних матеріалів. Ми обговорили й це. Наш аргумент: саме для виконання зазначеної норми ми проводимо ці дослідження. Мені поставили ще два запитання. По-перше, чому раніше ніхто в Україні не піднімав цієї теми? По-друге, що ми робитимемо після одержання результатів обстеження? Я уникнув прямої відповіді на перше запитання, нехай це залишиться за тим столом переговорів у Відні, а от відповідь на друге запитання заслуговує на увагу. По тону розмови після вивчення всіх матеріалів, а на зустрічі були як адміністративні керівники, так і технічні експерти МАГАТЕ, було зрозуміло, що в підтвердженні наявності ядерних матеріалів у «Підлісному» ніхто не сумнівається. І всіх цікавили відповіді на запитання, скільки їх там, які їхні маса, склад, активність.
У Європі захоронення ядерних матеріалів допускається тільки в глибоких геологічних формаціях у спеціальних геологічних сховищах. Але таких у Європі немає жодного. І всі країни змушені довгостроково зберігати ядерні матеріали в спеціальних умовах у спеціальних сховищах. Про те, як чиновники в Україні в'яло створюють видимість того, що займаються майбутнім проєктом такого сховища, — тема окремої статті. Але, на моє переконання, такого об'єкта в Україні не буде ніколи. Щоб зрозуміти масштаби й потрібний бюджет, досить один раз побувати в експериментальній лабораторії такого геологічного сховища у Франції, яка далі всіх просунулася в цьому питанні. І зрозуміло, чому: все-таки 56 діючих енергоблоків…
На переговорах такого рівня, як у МАГАТЕ, доводиться особливо ретельно підбирати слова та зважувати кожну думку. Але я відважився й сказав буквально таке: усім миром, зокрема й грошима України, будували Новий безпечний конфайнмент (по-простому, арку), витратили понад 2 млрд євро, щоб накрити сховані під багатометровим шаром бетону розплавлені графіт і ядерне паливо 4-го енергоблоку. І вирішили: якщо всім і скрізь повторювати, що більша частина палива нікуди не поділася, а знаходиться всередині реактора, що вибухнув, то це паливо якимсь дивом саме там матеріалізується. Спочатку потрібно максимально точно довідатися, в якій кількості та якої активності ядерні матеріали знаходяться в «Підлісному», потім ми маємо забезпечити фізичний захист об'єкта (там немає навіть цілої огорожі, свердловини спостереження за ґрунтовими водами потребують реконструкції, а до річки Прип'ять мінімум 300 метрів) відповідно до вимог як до ядерної установки, і ввести охорону об'єкта силами Нацгвардії, як це зроблено на ЧАЕС. І потім з усіма отриманими матеріалами й висновками провести зустріч у МАГАТЕ, де спільно прийняти рішення щодо подальшого поводження з цим об'єктом.
Після цієї зустрічі в МАГАТЕ Держінспекція ядерного регулювання погодила Програму досліджень (не відразу, звичайно, а з десятками зауважень). Але нам дозволили працювати тільки з блоком А-1. За історичними даними, туди звозили сипучі, тобто не контейнеровані відходи з могильника «Північний» (див. документи 2, 3), а от самі контейнери з високоактивним вмістом (25 із них, судячи з даних в історичному документі, мали активність від 300 до 500 Р/год, 16 — від 500 до 800 Р/год і 8 контейнерів — понад 800 Р/ч) — у модуль Б-1, до якого нам заборонили навіть підходити.
Не буду стомлювати подробицями, як відбувалися дослідження й скільки це зайняло часу, бо люди працювали за так званими дозиметричними нарядами, тобто в умовах можливого одержання підвищеної дози радіоактивного опромінення. Було дотримано всіх норм радіаційної безпеки, використано засоби індивідуального захисту, сеанси роботи було ретельно розраховано, контролювався аерозоль над місцем проведення робіт, керни розміщували на зберігання в окремому від персоналу приміщенні тощо. Для охочих ознайомитися з усіма деталями досліджень як наших колег з-за кордону, так і зведеної команди ЧЗВ, я готовий надати копії звітів. Там є й фотографії актуального стану об'єкта, і керни, й лавоподібний матеріал, і датчики нейтронів, і розрахунки. Все це наштовхує на одну метафору: нечистоти, накриті газеткою й присипані пісочком… Звіт із пропозиціями ми направили в Держінспекцію ядерного регулювання України, Держагентство з управління зоною відчуження, Мінприроди, МАГАТЕ й СБУ. Це було три роки тому. Відтоді об'єкта ніхто не торкався.
То що ж усе-таки не так із здійснюваною вже третій рік державною екологічною політикою? Може, це ми, звичайні громадяни України, занадто багато хочемо, наприклад, чистої води з крана, організованого поводження з побутовими відходами, ефективних заходів щодо зменшення викидів СО2 в атмосферу, гарантій безпеки з боку Чорнобильської зони відчуження, і щоб «мирний атом» так і залишався мирним? Гадаю, річ в іншому.
Більше статей Андрія Бургомістренка читайте за посиланням.