15 вересня 2016 р. виповнюється 20 років із дня впровадження однієї з ключових реформ за роки незалежності України - повернення до життя національної валюти гривні. У різні історичні періоди гривня зазнавала забуття і відродження, ревальвації та девальвації. І навіть у новітній історії та в наші дні вона пережила чималі потрясіння, стикаючись із проблемами та непевністю перспективи. Та чи винна в цьому сама гривня?
Запровадження національної грошової одиниці від самого початку розглядалось як утвердження одного з атрибутів державності. Але грошову реформу не можна було зводити лише до цього: вона була потрібна як інструмент мотивації перебудови на ринкові засади економіки і насамперед системи грошових відносин. Цю позицію було зафіксовано ще влітку 1990 р. у "Декларації про державний суверенітет України", а також у Законі України "Про економічну самостійність".
Однак реалізувати таку модель реформи вдалося не одразу. Усе, на що влада спромоглася на старті реформи, це запровадження в готівковий обіг із січня 1992 р. купонокарбованця. Це був виправданий, але половинчастий крок, бо це не забезпечувало виходу України із рублевої зони. Безготівковий обіг і надалі обслуговувався рублевою масою. В результаті виникла вкрай вразлива система, коли готівковий і безготівковий обіги були механічно розірвані, оскільки обслуговувалися різними грошовими одиницями, політику яких визначали уряди і центробанки різних країн. Унаслідок цього з'явилася чудова можливість для фінансових зловживань і спекуляцій. Цю спотворену ситуацію використовувала на свою користь Росія, яка контролювала міждержавні платежі України і рублеву зону загалом. Це зробило українську економіку надзвичайно вразливою від російської політики. І лише у листопаді 1992 р. за наполяганням прем'єр-міністра Л.Кучми купонокарбованець було впроваджено у сферу безготівкового обігу.
Так завершився перший етап грошової реформи. Але зроблено це було надто пізно. Реальні економічні втрати, яких зазнала від цього Україна, важко підрахувати. Деякі фахівці вважають, що вони перевищили ВВП країни. Росія висунула проти України досить сумнівний позов щодо держборгу на суму 2,5 млрд дол., який офіційний Київ був змушений визнати, оскільки НБУ не контролював міждержавних розрахунків. Ніхто не знає також, скільки за той час українського капіталу втекло в Росію. Водночас Київ нічого не отримав від Москви з належної йому частини золотовалютного запасу СРСР, а це близько 200–250 т золота. Росією також були мобілізовані всі грошові вклади українського населення на рахунках Ощадбанку СРСР на суму близько 150 млрд дол.
Гальмування грошової реформи було зумовлено значною кількістю її противників, у тому числі у вищих ешелонах влади. Вони свідомо чи несвідомо вважали, що спасіння України - в рублевій зоні. Звичайно, Росія теж протидіяла грошовій реформі в нашій країні. Навіть керівництво МВФ намагалося переконати офіційний Київ не виходити з рублевої зони. В результаті ми останніми серед пострадянських країн запровадили національну грошову одиницю (гривню).
Зумовлена розпадом СРСР глибока фінансова криза в Росії стала детонатором економічної депресії, яка охопила всі країни СНД і найбільше вдарила по нашій країні. Досить нагадати, що у 1990 р. Україна була однією з небагатьох республік, яка мала додатне сальдо державного бюджету. За свідченням професора А.Гальчинського, на кінець 1991-го дефіцит бюджету Росії сягнув майже 20% ВВП. Для його подолання Москва вдалася до політики цінової лібералізації та перекладення частини своїх фінансових проблем на країни СНД. І це робилося досить просто. Інфляційні процеси країни, яка контролювала грошовий обіг, легко покривалися за рахунок партнерів по рублевій зоні і переносилися на них. Так, у 1992 р. ціни на енергоносії в Росії порівняно з 1990-м зросли більш як у 100 разів. Усе це через рублеву зону перейшло до нас, до того ж з мультиплікативним ефектом.
Україна тоді перебувала у подвійній залежності від Росії: по поставках енергоносіїв, ціни на які постійно зростали, та по безготівкових платежах у рублевій зоні з постійною девальвацією рубля. До речі, країни Балтії, які рішуче вийшли з рублевої зони, захистили свої "фінансові кордони" і не зазнали таких втрат, як Україна. Про наслідки такої експансії Росії на наш внутрішній ринок переконливо свідчать статистичні дані. Так, у 1991– 1995 рр. наші середньорічна інфляція та девальвація були втричі вищими, ніж у росіян. Тільки коли в Україні було запроваджено гривню і перекрито "фінансові кордони" з Росією, ситуація радикально змінилася (рис. 1).
Після обрання у липні 1994 р. президентом України Л.Кучми грошову реформу було значно активізовано. Вже у жовтні 1994-го був виданий указ про створення Державної комісії з проведення грошової реформи, головою якої був призначений прем'єр-міністр Є.Марчук, а заступником - голова НБУ В.Ющенко. У липні 1995-го президентським розпорядженням було створено робочу групу з підготовки реформи, яку очолив професор А.Гальчинський. Група підготувала все необхідне до проведення реформи у жовтні 1995 р. Однак керівництво уряду та НБУ зайняло вичікувальну позицію. До речі, на той час уже всі пострадянські країни запровадили національні валюти, хоч перед цим кроком економічна чи інфляційна ситуація у них була не кращою, ніж у нас. Зрештою 25 серпня 1996 р. було підписано указ президента "Про грошову реформу в Україні".
Грошова реформа досить швидко дала позитивний результат. Істотно знизилась інфляція, стабілізувалася ситуація з платіжним балансом, бюджетом і валютним курсом гривні. Зросла монетизація економіки, знизилась облікова ставка НБУ, з'явилася позитивна динаміка депозитів і кредитів. Результативність грошової реформи великою мірою була досягнута завдяки здійсненню ефективної політики з подолання кризи та проведення реформ. У 1996–1998 рр. зміцненню гривні найбільше сприяли подолання інфляції, неплатежів, лібералізація торгівлі, підприємництва, руху капіталів, мала приватизація, погашення боргів за енергоносії. Але 1999-го під впливом світової фінансової кризи сталася перша девальвація гривні. А її зміцненню у 2000–2004 рр. найбільше сприялі погашення боргів по заробітній платі і пенсіях, ліквідація бартерних і давальницьких схем розрахунків, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, здійснення грошової приватизації, зростання виробництва в усіх галузях економіки, розширення торгівлі, досягнення додатного платіжного балансу, бездефіцитного бюджету та інше.
Однак найбільш промовисто про результативність реформи свідчить порівняння динаміки інфляції та девальвації в Україні та Росії. Так, у 1991–1995 рр. відповідні українські показники були в кілька раз вищими, ніж російські аналоги. Але після 1995-го, коли наша фінансова система була вже повністю відмежована грошовим обігом і захищена, ситуація змінилася на протилежну. І так було аж до 2004 р. (рис. 1).
І це при тому, що в ті роки Росія стала дедалі більше заробляти на експорті енергоносіїв, що сприяло стабілізації рубля, але було невигідно Україні як енергоімпортуючій країні. Але не тільки інфляція та девальвація, а й зростання наших золотовалютних резервів (ЗВР) і ВВП у ті роки було кращим, ніж у росіян (рис. 2).
Після 2004 р. досягнутий успіх грошової реформи в стабільності гривні пішов на спад. У 2005–2009 рр. інфляція в Україні виявилася у 2,5 разу вищою, ніж у 2001–2004-х. Між тим це були дуже різні за інфляційним потенціалом періоди. 2001–2004 рр. були періодом із високим потенціалом інфляційної інерції, а 2005–2009 рр. - навпаки, стабільності. Це закономірність інфляційних циклів, яка характерна для переважної більшості країн світу.
І тут не все варто скидати на кризу 2009 р. Так, у 2001–2004 рр. інфляція в Україні була у 2,5 разу нижча, ніж у Росії. Натомість у 2005–2009 рр. вона виявилася на чверть вищою, ніж у росіян, де теж була криза. Зазначена динаміка інфляції дзеркально відобразилася на девальвації. Якщо в 2001–2004 рр. девальвація в Україні була нижчою, ніж у Росії, то в 2005–2009 рр., навпаки, вищою.
Головна причина полягала в популістських рішеннях влади, які стали домінувати в економічній політиці, зумовивши сплеск інфляції та девальвації гривні. Для покриття наобіцяного в обіг було додатково випущено 44,7 млрд грн, що збільшило базу грошей майже на 47%. З січня 2008 р. НБУ почав стерилізацію грошової маси, що звелося до зменшення кредитних ресурсів. Згодом уряд призупинив бюджетні соціальні виплати.
Серйозною помилкою уряду і НБУ у 2005–2009 рр. була ревальвація гривні. Це означало стимулювання випереджаючого зростання імпорту над експортом і над вітчизняним виробництвом. Усього за три роки сальдо зовнішньої торгівлі змінилося з додатного
2004-го (6,9 млрд грн) на від'ємне 2008-го (-13,3 млрд). Аналогічний обвал стався по сальдо поточного рахунку платіжного балансу. При цьому зросла інфляція та різко впала динаміка ВВП (рис. 3).
У 2010–2013 рр. грошово-банківська політика знову змінилася. Цього разу замість політики кон'юнктури прийшла політика імітації стабільності, тобто її утримання "сьогодні" за рахунок накопичення потенціалу нестабільності на "завтра". Про це переконливо свідчить аналіз статистичних даних. Так, у 2010–2013 рр. середньорічна споживча інфляція в Україні була в чотири рази нижчою, ніж у попередні п'ять років, і майже удвічі нижчою, ніж у Росії.
Однак тоді виникає питання, чому виробнича інфляція в 2010–2013 рр. була значно вищою за споживчу і практично такою ж, як російський аналог. Очевидно, через штучне стримування споживчих цін - гру в стабілізацію. При цьому зворотна ситуація спостерігалася у валютній сфері. Тут навпаки - всі чотири роки курс гривні був практично стабільним. Чого не можна сказати про Росію та інші країни СНД, де динаміка курсів національних валют була досить кон'юнктурною.
Про імітацію фінансової стабільності також свідчить тотальне використання банками ресурсів рефінансування НБУ, обсяги якого за 2012–2013 рр. сягнули майже 170 млрд грн, що лише трохи менше, ніж під час кризи 2008–2009 рр. Парадокс: навіщо такі обсяги рефінансування, якщо макроекономічна ситуація в країні стабільна (див. рис. 4)?
Та найбільш переконливо про імітацію стабільності свідчить форсоване використання золотовалютних резервів. За 2010–2013 рр. їхня динаміка в Україні була негативною, і співвідношення до ВВП різко знизилося. Здавалося б, якщо така суцільна стабільність і по інфляції, і по валютному курсу, то навіщо проїдати ЗВР? Очевидно, саме для того, щоб імітувати стабільність. Якраз у 2010–2013 рр. найбільш безпідставно витрачалися ЗВР, які за відповідний період скоротилися з 34,6 млрд дол. до 20,4 млрд, тобто на 14,2 млрд. Це рівно стільки, скільки було втрачено за рік війни 2014-го. До того ж ті 34,6 млрд дол. накопичувалися протягом дев'яти років (2000–2008).
Ще у 2010–2011 рр. багато фахівців попереджали, що таке штучне стримування інфляції та курсу обернеться прискореним накопиченням інфляційного та девальваційного "навісу", що дуже скоро матиме відповідні наслідки. Так воно й сталося. Інфляційний і девальваційний сплеск у 2014–2015 рр. великою мірою стався через накопичення зазначених вище диспропорцій у 2010–2013 рр. Як наслідок, макроекономічні показники України у грошово-банківській сфері в цей період чи не вперше з 1996 р. стали гіршими, ніж у Росії.
Така деструктивна грошова політика справила негативний вплив на всю банківську систему, яка і без того не вирізнялася міцністю. Склалася парадоксальна ситуація: за низької інфляції та стабільного курсу гривні у 2010–2013 рр. населення країни остаточно втратило довіру до банківської системи: співвідношення середньорічних обсягів депозитів до ВВП знизилося до 2,1%, а виданих кредитів - до 3,4%.
Після Революції гідності почався новий період грошової політики, який означився різкою дестабілізацією грошової та банкової системи. Влада взялася все пояснювати війною в Донбасі, незважаючи на значний вплив багатьох інших факторів. У 2014–2016 рр. інфляція виявилася найвищою за останні два десятиліття. При цьому темпи девальвації гривні були вдвічі вищими за інфляцію. Однією з причин такої ситуації стало інтенсивне рефінансування банків НБУ, сума якого за 2014 р. сягнула 222 млрд грн. Крім того, НБУ купив у банків держоблігацій на 182 млрд грн. Обсяги емісії у 2014 р. зросли у 3,5 разу порівняно з 2013-м. Між тим товарообіг скорочувався, тому для його обслуговування не потрібні були такі обсяги додаткових грошей. Вартість такого залучення коштів виявилася надто високою.
Загалом унаслідок неефективної політики ситуація в грошовій і банківській системі України виявилася набагато гіршою, ніж у Росії. І справа не лише у війні, вплив якої на вітчизняну грошово-банківську систему приблизно рівнозначний впливу міжнародних санкцій та обвалу цін на нафту на російську економіку. Основна проблема в тому, що українська влада не змогла своєчасно та адекватно зреагувати на виклики у цій сфері (рис. 5).
Довіра українців до грошово-валютної політики та банків різко впала: в 2014–2015 рр. з депозитів було вилучено майже 60 млрд грн. За оцінками експертів, обсяг готівкових доларів на руках у населення сягає 150 млрд дол., перевищуючи доларовий еквівалент ВВП за 2015 р.
Банківська система почала втрачати кількісно і якісно (рис. 6). Частка прострочених кредитів зросла до 22%, що в 10 разів більше, ніж у 2003–2004 рр. Частка непрацюючих активів українських банків збільшилася до 45%. Гостро постала потреба докапіталізації банків - щонайменше на 120–150 млрд грн.
Водночас велика частка проблемних активів банківської системи - більш як 400 млрд грн - опинилась у розпорядженні Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО), з них майже 50 млрд - неповернені кредити рефінансування НБУ.
Тривале зволікання з усуненням накопичених проблем призвело до того, що в січні 2016 р. на Давоському економічному форумі за показником надійності українські банки визнано одними з найгірших у світі - 140-ве місце з 144 країн. Якщо на 1 січня 2014 р. було 180 діючих банків, то на 1 липня 2016-го їх залишилося 111. Частка міжнародних інвесторів у статутних капіталах банків скоротилася з 34% у 2014-му до 24,8% у 2016 р. Зате доларизація кредитів і депозитів сягнула 50%. Уже два роки банківська система збиткова: за 2014 р. - 52 млрд грн збитків, а за 2015 р. - 65 млрд. Це втричі більше, ніж було у кризовому 2009-му.
В епіцентрі грошово-банківської кризи чи не вперше з часу створення опинився Фонд гарантування вкладів. Якщо у попередні роки його ресурси значно перевищували виплати, то починаючи з 2014 р., навпаки, утворилося від'ємне сальдо фінансового балансу ФГВФО (рис. 7). У 2014 р. він одержав від НБУ кредит у 10 млрд грн і ще 10 млрд від уряду. На 2015 р. фонд запросив ще 24 млрд, і уряд погодився. Витрати на утримання ФГВФО у 2015 р. збільшились у 2,2 разу, а середня зарплата його співробітників зросла з 20 тис. грн до 30 тис. на місяць (при середньомісячній зарплаті по країні в 4,3 тис. грн).
Тим часом ефективність роботи ФГВФО вкрай низька. У багатьох випадках привабливі активи проблемних банків було виведено задовго до визнання їх неплатоспроможними. В управлінні фонду - півсотні банків із загальною сумою активів близько 206 млрд грн, але їхня ліквідаційна оцінка не перевищує 38 млрд грн. У 2015 р. ФГВФО зміг виручити від їх продажу лише
1,5 млрд грн, або менш як 1% від балансової вартості активів. За процедурою банкрутства в Україні кредиторам відшкодовується в середньому 8% вимог, тоді як у ЄС - 72%. Основна причина - в непрозорій корупційно вразливій системі реалізації майна. У зв'язку з цим серйозні сумніви є щодо доцільності запровадження повної незалежності ФГВФО від Нацбанку. Виходить так, що банки до кризи "доводив" неналежний контроль НБУ, а потім за них береться фонд, але вже за межами відповідальності регулятора.
Загалом грошово-банківська політика в Україні за роки незалежності, на жаль, виявилася досить кон'юнктурною. На різних етапах для неї були характерні: 1) зволікання з реформою (1991–1994); 2) радикалізація реформи (1995–2004); 3) сумнівна ревальвація гривні (2005–2009); 4) імітація грошової стабільності (2010–2013); 5) падіння гривні і банків (2014–2015). Ці етапи мали дуже різне правове та організаційне забезпечення. Найбільш насиченим і результативним періодом у частині формування та реалізації ефективної грошово-банківської політики були 1995–2004 рр. І питання не стільки в кількості та якості нормативних актів, скільки в їхній спрямованості, дієвості та результативності впливу на стабілізацію грошово-банківської системи. Водночас, можливо, найбільш визначальний вплив на стабільність гривні мала ефективна економічна політика, яка разом зі сприятливою світовою кон'юнктурою створила у 2000–2004 рр. надійне підґрунтя для зростання економіки з середньорічними темпами ВВП 8,4%. Після 2004 р. і особливо після 2008-го через втрату позитивної динамки економічного зростання та зволікання з реальним оздоровленням банківської системи в цій сфері сталося те, що сталося. Але не гривня в цьому "винна".