Україна має всі шанси виграти війну, розв’язану Путіним, тому варто вже зараз думати про післявоєнну реконструкцію. Це надзвичайно велике завдання, особливо враховуючи складну відправну точку, в якій перебуває Україна.
Вважаю, що одразу після захисту свого політичного суверенітету від Росії Україні доведеться добровільно і тимчасово поступитися значною частиною свого економічного суверенітету з метою прискорити відновлення. Перш ніж кидати в мене каміння за це твердження, будь ласка, зупиніться і подумайте про отриманий Україною статус кандидата на вступ до ЄС. Суть Євросоюзу полягає в делегуванні країнами-членами значної частини своїх економічних рішень Брюсселю і Франкфурту.
Навіть якщо Україна зможе втричі наростити темпи житлового будівництва порівняно з найкращими довоєнними роками (як це робили німці після Другої світової війни, див.: R.G. Wertheimer: The Miracle of German Housing in the Postwar Period; Land Economics, 1958, pp 338-345), програма відновлення житла потребуватиме щонайменше десяти років. Участь іноземного капіталу вкрай необхідна. Однак до війни, за даними Світового банку, обсяг прямих іноземних інвестицій на душу населення в Україні становив менш як 1400 дол. США, тоді як у сусідній Польщі, країні — члені ЄС, він перевищував 6200 дол. Хоча ці дані цілком відповідають ВВП на душу населення у зазначених країнах, відсутність прямих іноземних інвестицій і бідність не є проблемою на кшталт того, що з’явилося раніше — курка чи яйце. Наукові дані показують, що приплив ПІІ передує зростанню ВВП, а не навпаки.
Та як можна залучити прямі іноземні інвестиції в найбільш ризиковану на сьогодні економіку Європи? Без політичного втручання прийшли б лише іноземні інвестори, які шукають високі ризики і полюють на субсидії, — саме таких суб'єктів не варто допускати. Органічний процес поступової нормалізації зайняв би принаймні покоління, залишаючи відчиненими двері для наступних дестабілізуючих політичних криз, які можуть повернути країну назад до відправної точки. Уряди-партнери повинні пом'якшити ризик до рівня, коли нормальні інвестори з дуже довгостроковою перспективою будуть готові взяти участь. Але просто перенесення ризику з українських платників податків на іноземних платників податків без надання останнім відповідних інструментів для управління та пом'якшення цього ризику не є ні справедливим, ні життєздатним.
Саме тут Євросоюз завжди стикається з фундаментальною проблемою суверенітету країн-членів. ЄС усе ще намагається працювати як клуб, заснований здебільшого на тиску партнерів. Будь-який уряд завжди може скористатися своїм правом вето у зовсім не пов'язаних між собою темах лише для того, щоб шантажувати більшу спільноту та запобігти дійсному застосуванню попередньо узгоджених правил і цінностей. Гроші і капітал, які зараз потрібні Україні, не можуть бути позичені в жодному клубі. У кращому випадку їх можна отримати від високопрофесійних банків, які, безумовно, наполягатимуть на детальному бізнес-плані, регулярній звітності, забороні на виплату дивідендів, праві на інші профілактичні непередбачені заходи, незалежному вирішенні спорів і не в останню чергу на адекватному забезпеченні тощо.
Такі обмеження допустимих дій і рішень боржника є абсолютно нормальними у випадку приватних осіб або компаній, але набагато менше підлягають виконанню у випадку країни. Уряд боржника завжди матиме спокусу сховатися за парканами суверенітету. Були випадки в історії (наприклад, Мексика 1861 року), коли суверенітет неплатоспроможного боржника відбирали силою, але в Європі ХХІ століття це як теоретично, так і, як ми бачимо саме в Україні, практично неможливо. Отже, єдиний спосіб управляти та пом'якшувати ризики — це домовитися про надійні та ефективні превентивні механізми. Звичайно, це означатиме, що Україна на деякий час поступиться частиною свого економічного суверенітету.
Ця частина, безумовно, має бути більшою, ніж економічний суверенітет, від якого відмовилися країни — члени єврозони. Допустити Європейське управління з питань запобігання зловживанням і шахрайству (OLAF) — це лише початкова точка. Внутрішнє законодавство має надати офіційні повноваження якомусь зовнішньому агенту в ключових процесах прийняття рішень. Крім того, в короткостроковій перспективі в обмін на це Україна не може отримати жодних прав або важелів впливу на інші країни.
Імовірно, більшість українських громадян погодилися б зв'язати руки власного уряду у такий спосіб і з цієї причини на обмежений період часу. Набагато складнішим є запитання: хто має бути попечителем інтересів іноземних платників податків? Ні потенційно деспотичний єдиний агент, ні неефективно великий комітет зацікавлених сторін не можуть бути вдалим рішенням. Можливо, певний тристоронній орган, що складається з Єврокомісії (ключовий гравець у регулюванні), МВФ (для макрофіскальної стійкості з досвідом багаторічних програм) і певний міжнародний банк розвитку (досвід у підрядній діяльності та масштабному управлінні проєктами), може бути достатньо представницьким і легітимним і водночас компетентним та ефективним.
Таке самообмеження економічного суверенітету може бути непростим завданням, особливо відразу після героїчної перемоги у захисті національного суверенітету. Тим не менш, як у випадку Одиссея, що прив'язав себе до щогли свого корабля, аби насолодитися співом сирен, це, ймовірно, допоможе відновити країну ефективніше і швидше, а отже, в найкращих довгострокових національних інтересах України.